Стратегическая задача для украинства

Після неодмінного замирення з Росією, в Україні по-справжньому буде складатися перспектива українського етносу. Безумовно Майдан, Революція гідності і зростання українського патріотизму перед загрозою агресії довели силу української нації, її здатність боронити власний життєвий простір.

Все вірно, але зараз йдеться не про політичну націю, яка у час небезпеки інстинктивно підняла на щит український бренд. До того ж про реальну зрілість політичної нації не йдеться, бо навіть на Майдані не пролунав потужний сигнал про будівництво національної держави європейського типу і Україна продовжує формуватись як "спеціалізована держава" , як тепер соціологи делікатно називають універсальні колонії.

Попри все, наразі йдеться винятково про внутрішні проблеми самобутності українського етносу, які не може замість українців вирішити навіть держава.

Формально це не є клопотом решти громадян, але без щасливих і впливових українців марно сподіватися на самодостатню європейську державу і сильне громадянське суспільство.

Багатьом видається, що у цей складний час український етнос швидко змінюється, але це не так. Українство традиційно інерційне і надто повільно позбувається застарілої ментальності. Треба докладати особистих зусиль, а це вже особиста жертва, на яку здатен не кожен українець.

До того ж раціональна і ультрасучасна ідея опори на самобутні вартості і самодостатню економіку глушиться чужою пропагандою і вважається забавкою ідеалістів. Хочеться вірити, що цей шлях не буде загублений серед вторинних важливих цілей – патріотизму і державності.

Останній пасаж не є блюзнірством. Українці перші патріоти і державники, але без належної волі бути собою, це не принесло бажаної гордості за державу. Історичне жертвування життям і навіть самобутністю заради омріяної України, на жаль, всі 23 роки експлуатується владним конгломератом для особистого збагачення.

Тому за іронією долі сучасні компроміси етнічної притерпілості коштом мови і самобутності працювали проти збереження українського етносу і водночас не сприяли зміцненню державності та соціальному замиренню.

Сучасні трагічні події в Україні це наочно підтвердили.

Це очевидно, але поведінка багатьох відомих українців у час владної кризи і цієї війни свідчить про те, що й досі працює стереотип безоглядної і бездумної жертви Україні без адекватної турботи про відновлення етнічного простору – щоб вільно жити, не турбуючись критичним захистом мови, культури, традиції і віри.

Українці мають бідних політиків і націоналістів, які цілком серйозно пишуть програми захисту українців в Україні, хоч наше призначення не захищатися, а мати силу жити вільно і підтримувати менші етнічні спільноти в їхній турботі про власну самобутність.

Якщо це не так і етнічним українцям в Україні доводиться потерпати за збереження у потомках, то винні ми – бо всі 23 роки робимо щось не так. Ми довірили цінності етносу політикам, а ті зробили їх предметом компромісу.

Відтак чимало українців опинилися в ситуації, коли тимчасово-постійно треба поступатися мовою заради кар’єри чи навіть прожитку. Завершилось все вбивствами за мову чи синьо-жовтий прапорець.

Після замирення на сході там житимуть люди, які матимуть претензії до України, тому етнічним українцям там ще довго не буде життя.

Хтось дуже постарався, щоб під шум Майдану посварити етнічних українців з обманутими російською пропагандою жителями сходу.

Приміром, майданівці наївно тішилися штучним брендом "бандерівця", а потім це слово стало козирем чужої пропаганди для розсварення сходу із етнічними українцями.

Вочевидь необхідно засвоїти ці перші уроки інформаційної війни і ніколи надалі не придумувати собі красивих чи героїчних самоназв бо для самоствердження у світі достатньо мати в собі українство і не дозволяти гендлювати ним в Україні.

Надалі українські етнічні вартості не можуть ніколи більше жертвуватися державі чи за добробут зверхникові і мають залишатися з українцем від народження до смерті, а по смерті жити у потомках.

Це знає кожен самобутній українець поодинці, але у громаді чомусь виникають казуси на взірець дня російської мови у Львові та Івано-Франківську і запопадливе російськомовлення українців для замирення сходу, хоч на цих теренах українську розуміли і в радянські часи, а тепер вона є державною.

Принизливе мовне схиляння багатьох етнічних українців і лінива нехіть щодо забезпечення власними силами для себе інформаційно-культурного простору самобутності – все це провокує кожного зверхника і владу не зважати на факт існування етнічних українців в Україні.

Хто ж нас, українців, поважатиме, якщо ми не шануємо себе? Ми ніколи не дочекаємося пропорційного етнічного представництва у владі бо у ХХІ столітті це нереально. Україна не зможе залишитись незайманим хутором вільних українців, бо сучасна держава як інституція не виключає домінування у владі грошовитих представників національних меншин.

Це завдяки вільному рухові капіталу та інформації, за якими політика і влада.

Те, що у владі часто домінують не українці є неприємним фактом для гонору, але в жодному разі не трагедією. Трагедією може стати нездатність українців адекватно реагувати на сучасні виклики.

Щоб впоратися з майже усіма тенденціями, які заважають українцям бути українцями і пишатися державою, є лише одна цинічна і неприємна порада – ніколи не торгувати власною самобутністю з багатим класом.

Маємо позитивний приклад Франції, у якій домінують не корінні французи, але публічно вони говорять і поводяться як 120- відсоткові французи. Тому політична мета наповнення українським сенсом держави Україна не досягається з допомогою партії захисту українців, а тільки чином життя кожного українця за рахунок етнічної самодисципліни і самоповаги та готовності працювати в громадських організаціях.

Шановна українська етнічна громада принципово не повинна очікувати від держави конституційних гарантій збереження і розвитку самобутності, а жити і діяти, впливати так, щоб навіть різноетнічні політики, чиновники, бізнесмени та інші публічні впливові люди у громадській поведінці не сміли нічим від автентичних українців відрізнятися.

Словом – бажаючи бути європейцями, варто обрати варіант поведінки європейських етносів – поляків, німців, французів. Інакше український етнос щезатиме пропорційно появі російськомовного потомства.

Ніхто окрім нас не здатен зберегти мову і традицію прадідів, адже ніяка держава не може гарантувати самобутність безвідповідальному етносові, який складає переважаюче число громадян.

Можемо звинувачувати державу і політиків у всіх гріхах українофобії, писати петиції на захист української мови, кіно, телевізії, літератури, але реальність така – ми повинні домогтися цього самі, а потім вже держава, яка внаслідок нашої дії неодмінно зміниться, гарантуватиме нашу самобутність.

Приміром, українська мова звучатиме скрізь тільки тому, що нею без оглядки і компромісів, вільно заговорять найперше всі етнічні українці. Отже, жертвувати державі потрібно свій патріотизм, гроші, за батьківщину віддавати навіть життя, але самобутність не можна відкладати на потім заради політики, держави і навіть заради незалежності України.

Незалежність України стала реальністю саме тому, що етнос зберігав самобутність, глибоко заховану у душах. Наша біда в тому, що більшість з нас продовжує зберігати свою українськість глибоко у душах, тимчасово-постійно балакаючи російською, дивлячись огидне телебачення, читаючи те, що є…

Тепер це працює проти нас, бо з російськомовними дітьми ми помираємо в етносі цілими родинами.

Тепер це працює проти нас, бо ми не змогли протидіяти усьому, що передбачувано довело до цієї війни всередині держави.

Нас, етнічних українців переважне число і ми маємо відповідати за стан громадянського суспільства, щоб потім молоді хлопці не вмирали у безглуздих війнах чи жили у безпросвітній бідності, покинуті беззахисною державою.

Наша поведінка відтепер мусить бути менш емоційною і більш розважливою та принциповою. Мусимо знати, що збереження нашої етнічної самобутності реально потрібне не тільки нам, але й усьому громадянському суспільству.

Від цього залежить шлях розвитку держави. Тому, що ми об’єктивно формуємо те, що зараз модно називати ідентичністю, яка забезпечує самозахист і національний інтерес у сучасних стосунках народів і держав світу.

Ідентичність народу стала бажаною сучасною мішенню будь-якого світового агресора. Пропаганда і "примушення до миру" має на меті змусити людину служити сильнішому добровільно чи заради виживання, але перед тим руйнують здатність мати силу у самобутності.

Для людей з враженою ідентичністю характерно жадання чужого захисту.

Збаламученому Донбасові сильнішим бачиться Путін. Ми теж мимоволі піддаємося глобальній течії, хоч іще не жертви.

Українців не так швидко вдається позбавити віри у себе. Глобалізованому світові чи тій же Росії треба ціле століття агітувати йти під крило чужої сили і чужого захисту.

А сучасний глобальний процес не може чекати і він знаходить спосіб зробити нас підзахисними швидко і дешево.

Від нас вимагається всього лиш втратити розсудок – почекати з українськістю до кращих часів, відтак добровільно здати в концесію нашу народну економіку.

Тому Росія прагне від нас те саме, що й великі хижаки світу, тільки більш цинічно, відверто і з допомогою найдешевшої технології чи навіть за наші гроші.

Для замирення вона хоче не так території, як вийняти з держави українську душу назавжди. Так легше брати з України подать лише з допомогою пропаганди.

На жаль, в Україні є кому допомагати сильним світу цього і не треба мати ілюзій, що зміна влади цьому зарадить.

Знову чутно ті ж високо чиновницькі розмови про неконкурентність українськомовної преси, літератури, кіно. Телебачення "язика" і стилю майже не міняє, а немовлячих чиновників не меншає.

Замість так званої боротьби з українським "фашизмом" тепер російська пропаганда в уявленні значного числа населення зробила фашистами- бандерівцями-правосєками нормальних українців.

З українським націоналізмом дотепно борються з допомогою псевдо націоналізму і дискредитації. Таким чином, Історичний момент дає Україні шанс, але не обіцяє українцям нічого.

Ба гірше, цілком можливо, ніби тимчасово, заради миру, українську самобутність буде знову принесено у жертву на рівні великої політики.

Якщо під тиском ситуації громада погодиться знову притерпіти власне українство і чекати кращих часів держави, українство поступово втратить себе і решта суспільства теж не виграє бонусу у вигляді гідної держави.

Тому у кожного, хто чується етнічним українцем, єдиний вихід – зосередитися на збереженні і захисті самобутності в родині, у життєвому, інформаційному та діловому просторі, тобто бути активним українцем по життю, не фетишизуючи державу. Держава стане схожою на нас.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, для УП