Джокер Путина

Початок перемовин у Донецьку між Кучмою, Шуфричем, Царьовим, Медведчуком та сепаратистами засвідчив, що сподівання на зміну змісту не позначаються на зміні форми вітчизняної традиції ухвалення політичних рішень в критичні моменти.

Набір карт в колоді обмежений, а система виштовхує на поверхню старих гравців.

Виходячи з такої традиції, Леоніда Кучму цілком можна назвати антикризовим менеджером, який представляє сторону влади.

В якості чинного на той час глави держави, Кучма брав участь у перемовинах в Маріїнському палаці наприкінці 2004 року між претендентами на посаду президента та міжнародними посередниками.

За цікавим збігом він зустрічався з своїми наступниками – Віктором Януковичем та Петром Порошенком напередодні участі в перемовинах стосовно залагодження внутріполітичної кризи в першому випадку та загрози територіальної цілісності держави в другому.

Міністр закордонних справ Павло Клімкін, якого за версією влади в останній момент замінив на перемовинах Леонід Кучма через представлення посадовцем плану президента з врегулювання ситуації на сході України в рамках конференції ОБСЄ у Відні, не мав почати роботу у кріслі глави МЗС з Донецька.

Порошенко вирішив не заангажовувати своїх людей у перемовинах з сепаратистами, підсумковий успіх яких і найважливіше – реалізацію досягнутих домовленостей – важко передбачити.

Позиція присутніх на перемовинах представників ОБСЄ виглядала загалом зрозумілою – "Європа має спати спокійно!".

Участь в перемовинах Шуфрича та Царьова – сценарій погоджений Путіним, головна роль в якому відійшла кумові президента РФ Віктору Медведчуку, який чи не єдиний з високопосадовців часів Кучми довгий час зберігав вплив у політиці, знаходячи потрібні ключі до державних кабінетів.

Цікаво, що багаторічні соратники Кучма і Медведчук опинилися по різні сторони барикад.

Сам же приїзд Медведчука в Донецьк свідчить про локальну перемогу Путіна, яка, втім, може не стати тенденційною. В цьому випадку все залежить від дій української влади, яка, у випадку з Медведчуком, зробила крок на зустріч Російській Федерації.

У 2007 році деякі експерти твердили про можливе входження Віктора Медведчука до виборчого списку Партії регіонів. На той момент він вже залишив посаду лідера СДПУ(о) та провалився на парламентських виборах 2006 року з технологічним блоком "Не Так!".

Однак Медведчука у виборчих списках регіоналів так й не виявилось. Тоді Ганна Герман сказала, що робота в парламенті не цікавить Медведчука і він має намір "зосередити свої зусилля на професійній діяльності".

Про "сірого кардинала" вітчизняної політики почули за два роки, коли в інформаційному просторі почала мусуватися тема, начебто, розробки Медведчуком для БЮТу покрокового плану, спрямованого на усунення Ющенка з президентської посади шляхом масованої інформаційної кампанії – організації звернень, виступів, заяв у ЗМІ відомих політиків, експертів, економістів, політологів щодо нагальної необхідності проведення в Україні дострокових президентських виборів або втілення конституційної реформи в напрямку скасування інституту президентства.

Протягом останніх місяців Віктор Медведчук виступав за федералізацію країни. Федералізація та входження України до Митного союзу поряд з ініціативою місцевих референдумів стали ідейною базою його "Українського вибору".

"Український вибір", який проводив досить активну інформаційну кампанію по всій країні, став виявом бажання Медведчука повернутися в публічну політику.

Зміни, як і у 2004 році, настали з початком Майдану. Однак дрібні неприємності Віктора Володимировича під час Майдану, не вплинули на реалізацію його російськоцентричної стратегії у постреволюційний період. І ось Медведчук отримав шанс проявити свої здібності.

"Український вибір" привітав ініціативу Петра Порошенка про припинення вогню. Про це йдеться в заяві виконкому організації. Складається враження, що російська сторона послідовно вводила Віктора Медведчука у політичний процес довкола Донбасу з часу перших проявів сепаратизму в регіоні.

Познайомився Медведчук з сепаратистами близько місяця тому, коли настав етап прийняття політичних рішень щодо майбутнього ДНР та ЛНР.

Вірогідно, йому відводилась роль головного зв’язкового елементу в процесі перерозподілення грошових потоків та формування квазідержавного утворення на базі частини Донецької та Луганської областей – проведенні перемовин з Києвом щодо організації референдуму про відокремлення Донбасу в обмін на гарантію недопущення розгортання російського сценарію в інших регіонах країни.

Звісно, далеко не всі угруповання сепаратистів могли б спокійно поставитись до ролі наглядача. Відсутність "народного губернатора" "Луганської народної республіки" Валерія Болотова на перемовинах в Донецьку свідчить, що росіяни довіряють тим, на кого можуть повністю покласти у сприйнятті вказівок.

Сьогодні очевидно, що зупинка вогню з обох боків – це не тільки час для терористів, щоб скласти зброю, а й час для української влади, щоб відкрити другу, непублічну лінію переговорного процесу стосовно майбутнього Донбасу.

Підтвердженням готовності до кулуарного діалогу стало рішення Володимира Путіна звернутися до Ради Російської Федерації з пропозицією скасувати дозвіл на використання армії в Україні, що бути розглянуте на найближчому засіданні верхньої палати російського парламенту.

Мирний план Порошенка передбачає максимальні поступки можливі на сьогодні з боку української сторони. Видається, план "Б" Порошенка не є стратегічно завершеним.

Проте й Володимир Путін не проти відверто клінчувати з простором для імпровізації в чому йому допомагатимуть лояльні Медведчук і Ко.

Особливість ситуації полягає в тому, що будучи наділеним мандатом на ведення переговорів, Віктор Медведчук є тільки найнятим менеджером Кремля, завдання якого полягає в тому, щоб гарантувати збереження обличчя Путіна на виході переговорного процесу.

Його вплив у Кремлі є надто обмеженим, фактично мінімальним. Але разом з тим його роль для Путіна цінна.

Публічні домовленості є тільки першим кроком щодо реальних домовленостей про підсумок того, що почалось між Кучмою, Шуфричем, Царьовим, Зурабовим, Медведчуком та Бородаєм у Донецьку.

Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, для УП