Совет национальной опасности

Рада національної небезпеки

Віктор Мороз

16 червня новий президент країни призначив новий склад РНБО. Основу стратегічного органу країни склали представники тимчасової влади, чиї добрі наміри й дії вимостили дорогу до громадянської війни.

Коли кандидата в президенти Петра Порошенка питали перед виборами про його команду, то він відповідав, що його команда – це сім'я. Схоже, Петро Олексійович не жартував. Більше в нього нікого не виявилося. Про це красномовно свідчать його перші кадрові призначення, де лише позиція прес-секретаря не викликає ніяких запитань. Усі останні глибоко насторожують.

Бо якщо президент призначає на ключову в державі посаду керівника президентської адміністрації безумовно порядного в побутовому й професіонально-медійному сенсі, але неймовірно далекого від власне українських проблем пана Ложкіна, то одразу виникає питання про готовність найвищої посадової особи держави до розв'язання надто важких завдань.

Попри його політичний, бізнесовий і життєвий досвід. Попри гарну освіту, неймовірну працездатність, амбітність. Й купу інших чеснот.

Але, власне, не готові були б усі, кого б не вибрали.

Питання в тому, чи бажає й чи здатен Петро Порошенко інтенсивно вчитися бути справжнім лідером нації?

Заяви перед президентськими виборами про здатність впродовж тижня припинити війну на Сході виявилися лише передвиборчими обіцянками. Він не вдався до рішучих дій, які лише й здатні на східних кресах розігнати хмари українських люмпенів, очолених російськими пасіонаріями, вичавленими зі своєї країни.

І, як не сумно це визнавати, його прихід до реальної влади супроводжувався значним збільшенням жертв. Найшвидше, це випадковий збіг. Але те, що президент і його команда не згенерував тут жодної нової ідеї й не запропонував жодного серйозного рішення – теж правда. Лише шарахання між миром і війною.

Та амбітна програма Порошенка, яку свого часу розрекламував президент Обама, щось не дуже рухається.

Пан Петро досі не може визначитися з керівниками силового блоку. Тим часом антитерористична операція дійшла такої стадії, коли розв'язувати її завдання можуть лише добре сплановані й скоординовані дії Збройних сил.

Судячи із численних скарг безпосередніх учасників АТО, у верхньому керівництві ЗСУ все дуже проблематично. Це підтверджується й абсолютно невдалим плануванням і координуванням дій військових сил країни, задіяних у операції. І кількістю зовсім необов'язкових жертв, яких можна було б легко уникнути при професіональному – а, може, і просто чесному – виконанні своїх обов'язків керівниками АТО.

З усього видно, що президент Порошенко поки не визначив перед собою послідовність дій і алгоритм їх виконання. Він береться за все потроху, але результати поки не радують.

На жаль, країна, яку він так щиро бажав очолити, не може дати йому належних 100 днів на навчання й з'ясування ситуації.

Судячи зі слів радника президента й одного з наближених до нього осіб Юрія Луценка, новий лідер свідомий того, що країну на перших порах розгортання тероризму досить примітивно здали, підкорившись настирним порадам і наполяганню західних дипломатів, котрі боялися втягування в конфлікт і навіть перенесення воєнних дій на материкову Європу.

Можливо, були й ще інші егоїстичні партійні завдання, котрі розв'язувалися з допомогою заведення внутрішньополітичної ситуації в глухий кут. Це, звичайно, лише припущення.

Але те, до чого довели попередні керівники державу, дуже схоже саме на державну зраду, освячену американо-європейськими порадами. Але порадників нині немає, а відповідальні українці залишилися. Швидке визнання своїх помилок із заявою про відставку могло б трохи полегшити міру їхньої відповідальності. Адже українці добрі люди й напевно б зрозуміли, що ні пан Турчинов, ні пан Яценюк, ні пан Аваков, ні пан Коваль, ні пан Наливайченко, ні інші українські очільники не мали відповідного досвіду прийняття рішень щодо збройного захисту неньки.

Гаразд, президент Порошенко розуміє, що це все ж не державна зрада, а некомпетентні й конформістські дії попереднього тимчасового керівництва країни. Тобто, це найшвидше не їхня вина – а біда. Тому словами свого радника нині він закликає до взаємодії й взаємодопомоги. І це правильно.

Тут президента можна зрозуміти й підтримати. Але щоб не роздмухувати вогонь внутріполітичної ворожнечі, зовсім не обов'язково формувати стратегічний орган країни виключно з політичних невдах, котрі не здатні в критичних умовах запропонувати ефективні рішення.

І що тепер цей орган національної небезпеки може порадити президенту нового? Уже порадили: вести переговори. З ким? І про що?

Мабуть, люди, котрі себе поважають і хоч трохи обізнані зі світовою практикою, сказали б, що держава з терористами переговори не веде. А якщо й веде, то лише з позиції сили й на своїх умовах. Тобто, коли міцно вже вхопила заколотників за горло й, не бажаючи подальшого загострення, пропонує здатися.

Але як не гірко, але доводиться визнати, що саме терористи досі тримають усю країну за горло. І досить міцно стискають. І на те ради поки немає.

АТО з маленьким Слов'янськом не може впоратися. А попереду Краматорськ, Луганськ, Донецьк...

Цікаво як піде переговорний процес у спеціаліста з розблокування конфліктних протистоянь пані Ірини Геращенко? Ми навіть ніколи не підозрювали про її приховані таланти й знання, що вона є спеціалістом і в антитерористичних операціях...

Мабуть, люди рішучі й досить радикально налаштовані порадили б підійти до розв'язання громадянського конфлікту в країні з іншої сторони. Оскільки воєнний блок у країні лише по-справжньому формується. І формує його не держава, а народна самодіяльність.

Можливо, ефективніший розв'язок знаходиться зовсім у іншій площині. І треба, не припиняючи рішучих наступальних дій, спробувати діяти в інший спосіб. Враховуючи, що надзвичайно потужним спонсором цього конфлікту є сусідня держава, котра постійно прагне загасити пожежу в Україні, поливаючи її то газом, то бензином.

Передачею важкого озброєння терористам у Донбасі Росія сама дає привід Україні на адекватну радикальну відповідь. Тим більше, що від терористичних актів почали вибухати газогони.

Тому чи не час взагалі припинити газопостачання із РФ у Європу?

Провокуючи подальшу ескалацію воєнних дій і насичуючи заколотників зброєю й спеціально підготовленими терористами, Кремль спонукає Україну до припинення транспортування газопостачання, оскільки це починає призводити до надзвичайних наслідків.

Можливо, трохи інакше б повела б себе й самовдоволена Європа, що ніяк не може допустити втрати копійчаних вигод від потенційних ринків у Росії. І яка об'єктивно несе безпосередню моральну відповідальність за потурання агресору й тим самим за розпалювання в Україні громадянського конфлікту.

Так, і Європа, і Росія дуже б на Україну образилися. І лютували б неймовірно.

Але недовго. І дуже швидко знайшли б розв'язання української проблеми.

Принаймні Україна одразу б перетворилася з об'єкта геополітичних торгів – у суб'єкта нормальної міжнародної політики, з якою б усім довелося рахуватися.

Україна змусила б із собою рахуватися. І показала б, що українці – самодостатня нація, здатна на рішучі кроки й на захист своїх національних інтересів.

Здається, так?

Віктор Мороз, спеціально для УП