Заложники войны

Війна, що її розв'язав Путін проти України, викликала загальне обурення української громади в Росії – найбільшої діаспори наших співвітчизників у світі: за результатами перепису, проведеного в Російській Федерації 2010 року, тут налічується майже 1,93 мільйонів українців. Проте, за неофіційними даними, їх не менше 10 мільйонів осіб.

Опубліковано колективне звернення з осудом путінської агресії від імені 13 організацій наших краян, у т.ч. й всеросійської – Українського конгресу Росії. багато українців вийшли на вулиці російських міст з одноосібними протестними акціями, – як це зробила, наприклад, уродженка Львівщини, заступник директора Сургутської філармонії Ганна Литвин.

Ганна Литвин в одноосібному пікеті під Сургутською філармонією. Фото із сайту Цензор.нет

Влада й населення Росії, яке на 80% підтримує війну путінського режиму проти України, посилюють пресинг українців, намагаються залякати їх, щоби не допустити їхніх протестів. А як удасться, то й примусити їх схвалити дії кремлівських зверхників.

На початку березня всі канали російського ТБ обійшов ролик із заявою члена правління Українського Конгресу Росії, головою українського земляцтва "Криниця" Хабаровського краю Наталією Романенко, яка, перебуваючи в Києві на Майдані, схвально, із захватом описувала події своїм знайомим і друзям.

Проте, коли пані Наталя приїхала додому, російські спецслужби зламали її, залякали й примусили на камеру засудити Майдан. Такі ж спроби було здійснено й стосовно інших активістів українських організацій, зокрема, пана Андрія Литвина з Карелії та диякона Святослава Скорохода з Ногинська Московської області. Однак, ці мужні чоловіки не злякалися провокацій і не зрадили свій народ.

Є сигнали й з інших міст Російської Федерації про різкі негативні зміни в ставленні до українців із боку пересічних росіян у побуті, на виробництві – і то вже через тиждень після початку російсько-української війни!

Зокрема, про такі факти повідомляє голова української національної автономії "Українська родина" в Сургуті Микола Ганущак. За його словами, "у деяких колективах міста ставлення до українців починає мінятися в негативний бік. Люди кажуть, що їх називають "бандерівцями", "зрадниками" і навіть погрожують звільненням".

Особливою дикістю відзначилася провокація в дусі сталінських часів щодо 25 молодих українців, безпідставно арештованих й обвинувачених у підготовці диверсій на території кількох російських регіонів.

Зрозуміло, що кадебістський режим Путіна буде чинити й далі тиск на свідомих українців, залякувати їх, організовувати проти них усілякі провокації, – як він це робить з особливою затятістю ще від часів Помаранчевої революції. Тому українським організаціям і кожному українцеві в Росії слід виробити певну тактичну й стратегічну лінію поведінки за умов війни РФ із Україною.

Перш за все, нашим краянам треба тісніше згуртуватися, подбати про особисту безпеку кожного члена громади, особливо керівників й активістів, повідомляти український уряд і міжнародні організації із захисту прав людини про кожний факт щонайменшого утиску українців за національною ознакою.

За прикладом Росії, яка має намір створити в Україні Центри правового захисту росіян, слід організувати аналогічні центри для правового захисту українців у Росії із залученням до них працівників українських дипломатичних установ.

Як радить головний редактор провідного інтернет-ресурсу нашої діаспори в РФ "Кобза – українці Росії" Василь Коломацький, слід налагодити також найтісніші контакти з російськими опозиційними організаціями, що виступають проти путінської воєнної авантюри, і разом із ними боротися за припинення агресії проти України.

Стосунки між росіянами, які масово підтримали путінську агресію щодо нашої держави, і українцями на загал – уже ніколи не будуть довірливими й доброзичливими, навіть якщо до влади там прийде найдемократичніший уряд. Українці Росії жили й житимуть далі в умовах дискримінації, небезпеки, принижень.

Тому постає питання: а чи варто українцям жити й далі в цій країні, яка стала відвертим ворогом нашого народу, яка загарбала нашу землю й прагне знищити нашу державність? Чи, може, краще повернутися на землю предків, уберегти свій рід від зросійщення й працювати для добра рідної нації, а не окупанта Батьківщини?

Мені можуть заперечити: "Легко сказати – повертайтеся. А де людям жити, працювати, коли й тим, що є, немає роботи? Та й не поїдуть вони в Україну, бо в них там вища зарплата, усталений побут, родинні зв'язки…"

Звичайно, ці аргументи вагомі, та все ж не головні. Переважну більшість наших діаспорян у Росії становлять ті, хто виїхав туди на заробітки всього10,20, 30-40 років тому та їхні нащадки. У багатьох із них збереглися родинні й приятельські зв'язки із краянами на малій батьківщині, дехто має в Україні й власне гніздо або родинний бізнес.

Інші чогось-таки доробилися в Росії, можуть продати житло там і придбати тут. Із цим треба поспішати, бо як умови життя в Росії стануть геть нестерпними, українці будуть змушені рвати поли й тікати звідти, віддаючи все нажите запівдарма, – як це трапилося 90-х роках зі слов'янським населенням Таджикистану, Киргизії, Узбекистану, коли там спалахнули міжетнічні конфлікти.

Держава повинна розробити й поступово реалізовувати спеціальну програму щодо репатріації співвітчизників з-за кордону, і передусім із Росії, де в моральному відношенні умови життя для українців є найгіршими в усьому світі.

Треба розгорнути серед наших діаспорян у Росії потужну агітацію за повернення на землю предків, пробудити національний інстинкт у тих, у кого він приспаний, – і люди почнуть повертатися.

Таке вже було в нашій історії в 50-60-х роках минулого століття, коли репресованим і депортованим українцям совєтська влада формально дозволила повернутися в Україну.

І хоча їх тут дискримінували, не давали прописки й роботи, навіть цькували й "проробляли" на зборах, вони масово поверталися до рідних домівок, засновували родини, пускали коріння, виховуючи на рідній землі нові патріотичні покоління.

Згадаймо й блискуче проведену репатріацію до Німеччини – усього за кілька років! – осіб німецького походження після розпаду СРСР, а також постійну цілеспрямовану роботу в цьому напрямку керівництва держави Ізраїль.

А подивімося на кримських татар! Вони теж непогано облаштувалися на засланні, виростили там кілька поколінь нащадків, проте ніколи не покидали думки про повернення на землю предків. Їх тут ніхто не чекав, їм не давали прописки й роботи, влаштовували провокації, підпалювали будинки – але вони все витерпіли. І зараз більша частина цього народу, керована лише єдиним почуттям кровного зв'язку з Батьківщиною, повернулася із заслання й живе на рідній землі.

Ніколи не повірю, що українці менше люблять предківську землю ніж кримські татари! Тож і сподівання на повернення великої частини наших краян із Росії є цілком реальними.

Приклад повинен показати креативний клас – патріотично налаштовані підприємці, управлінці, айтішники, вчені, митці, інтелектуали, висококваліфіковані фахівці всіх напрямів, – яким, до речі, найлегше буде знайти роботу й облаштуватися в Україні. Попри велику економічну вигоду, яку принесуть нашій Вітчизні ці професіонали, вони ще й послаблять інтелектуальний потенціал нашого ворога й тим сприятимуть безпеці України.

Тож Тарасові слова "В рідній хаті своя правда, і сила, і воля" повинні стати дороговказом для тих українців Росії, що не хочуть своєю працею зміцнювати ворога нації, до якої належали їхні предки й належать вони самі.

Разом із тим, є небажаним виїзд наших краян з українських етнічних земель у межах Російської Федерації – Брянщини, Вороніжчини, Курщини, Подоння й Кубані. Навпаки, треба всіляко розвивати національну самосвідомість наших співвітчизників у цих місцевостях, щоб у випадку ослаблення диктаторського режиму в Росії та розпаду РФ, ці землі могли возз'єднатися з українським материком.

Українським патріотам на цих та інших територіях Росії, яким із певних причин не випадає виїхати на історичну Батьківщину слід, по можливості, обирати такий спосіб діяльності, який був би спрямований не стільки на зміцнення економічного й промислового потенціалу Росії, скільки на самозабезпечення представників української громади за принципом "свій до свого по своє". У цьому плані показовим є приклад Степана Бандери, який спеціально обрав фах агронома, щоби мати можливість після закінчення Львівської Політехніки працювати не на польську державу – окупанта України, а для українських селян.

Мільйони українських трудових мігрантів, які щороку виїжджають на заробітки до Росії, повинні усвідомлювати, що своєю нелегкою працею вони зміцнюють, збагачують ворога українського народу, а отже, опосередковано сприяють продовженню його агресії, яка майже щодня забирає життя наших співвітчизників. Тому, незважаючи на безробіття, сутужний фінансовий стан багатьох українських родин, українці повинні відмовитися від принизливої праці на окупанта, що неминуче послабить його, як послаблює Росію теперішній бойкот російських товарів.

Потрібно тиснути на український уряд, щоби він швидше відкривав нові робочі місця, організовував масові громадські роботи з нормальною платнею, як це робив, наприклад, у своїй країні американський президент Рузвельт під час кризи 1929-1933 років.

На уряд треба тиснути й для того, щоби він якомога швидше домігся встановлення безвізового режиму із країнами Євросоюзу, а це значною мірою посприяє зміні напряму міграційних потоків з України – зі Сходу на Захід.

Переорієнтація заробітчан на Євросоюз важлива й із точки зору їхньої безпеки. Адже в Росії для них, особливо для вихідців із центрально-західних регіонів, існують реальні ризики стати жертвою провокацій, насильства, терактів, особливо у випадку загострення українсько-російського конфлікту, у якому гинутимуть російські військовослужбовці.

В умовах війни наші заробітчани в Росії стають абсолютно беззахисними. І якщо їх у мирний час масово обдурювали й грабували російські роботодавці та бандити, то тепер – і поготів, на них чекає там безмежжя сваволі.

Тож кожен, хто має намір і далі їздити на заробітки до Росії, повинен добре задуматися, чи варто це робити – і з патріотичних, і з безпекових міркувань.

В'ячеслав Гнатюк, спеціально для УП