Являются ли наши коммунисты коммунистами? ..

Останнім часом над партією комуністів стали нависати густі хмари. То було безкарно повалено пам’ятники їхньому вождеві Ленінув столиці та в інших містах. То підпалено офіс комуністів на Подолі.

То лідера комуністів Симоненка спікер публічно на всю країну обізвав брехуном та зігнав з парламентської трибуни.

Схоже, що доручення Мінюсту систематизувати факти підтримки комуністами сепаратистів може закінчитися для компартії кепсько.

Аби розібратися з ситуацією, що склалася навколо КПУ, варто зрозуміти, хто такі нині комуністи та які завдання вони перед собою ставлять.

Нинішня КПУ вважає себе спадкоємницею КПРС, головною метою якої була побудова комунізму. Отже, нинішні комуністи мають бути носіями комуністичної ідеї.

Остання полягає в намірах побудувати безкласове суспільство, де всі засоби виробництва стали б суспільними.

Проте в комуністів не все склалося, як їм гадалося, а "всеперемагаючі ідеї марксизму-ленінізму" не змогли перемогти практику ринкової конкуренції. Комунізм виявився химерою, внаслідок чого самі члени КПРС вже з самого початку – у Верховній Раді України 1-ого скликання – долучилися до голосування за закони, що формували в країні капіталістичну економіку.

Вочевидь, аби не дратувати людей, нинішні комуністи будівництво комунізму нині вже не планують.

У своїй програмі вони акцентують увагу на трьох програмних завданнях. "Главными целями Компартии Украины, как последовательно оппозиционной буржуазному режиму политической силы, были и остаются завоевание власти трудящимися, построение в Украине социализма, восстановление союза братских народов, объединение их в едином социалистическом союзном государстве".

У програмі комуністів ідеться вже не про тотальну суспільну власність на засоби виробництва, а про "создание мощного конкурентоспособного государственного сектора экономики, прежде всего возвращение в кратчайшие сроки в общенародную собственность имеющих стратегическое значение предприятий базовых отраслей промышленности".

Звідси випливає, що нашій нинішній компартії назва "комуністична" не надто відповідає. Якщо торкнутися не тільки програмних декларацій комуністів, а й їхніх практичних дій, дана теза виглядатиме ще переконливіше.

Огляд діяльності фракції КПУ у Верховній Раді за останні роки свідчить, що їхні зусилля у напрямку націоналізації колись роздержавлених підприємств є нині не дуже впевненими і мало реальними.

Подані членами фракції 6-ого скликання законопроекти "Про повернення майна базових галузей національної економіки, що знаходяться у власності громадян і юридичних осіб, у власність держави (націоналізацію)", "Про повернення у державну власність приватизованих підприємств стратегічних галузей економіки", "Про повернення у державну власність цілісного майнового комплексу товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонський машинобудівний завод" були провалені.

Обговорення в сесійному залі згаданих законопроектів відбувалося без належного для такого рівня матеріалів обговорення та під глузливі посмішки регіоналів – соратників комуністів по коаліції.

Така ж доля спіткала закон "Про державну монополію на виробництво і реалізацію спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів".У 7-ому скликанні фракцією знову внесено три подібних законопроекти. Їх, правдоподібно, очікує доля усіх перерахованих вище.

По-перше, комуністи не мають науково обґрунтованої та хронологічно розписаної програми націоналізації. По-друге, вони зовсім не використовують позапарламентські методи боротьби за втілення своїх ідей: громадських обговорень, профспілкового тиску, зовнішньої реклами, мітингів, страйків тощо.

По-третє, комуністи не мають впливових союзників з лівого політичного спектру, тоді як без потужного лівого руху такі плани залишаться утопічними. Адже не секрет, що лівий рух в Україні знищено, і якщо бути відвертим, не без участі самих комуністів.

Коли уважно приглянутися до діяльності КПУ, можна засумніватися, що вона сама є нині повнокровною лівою силою.

Насправді комуністи не вірять в можливість втілення своїх програмних лівих ідей "в кратчайшие сроки" і переймаються ними лише "на публіку". Окремі з членів КПУ чи їхні діти самі стали займатися серйозним бізнесом.

Виступи Симоненка з різкими вербальними випадами проти олігархічних кланів вже мало ким сприймаються серйозно. Програмна теза комуністів про"последовательную оппозиционнсть буржуазному режиму" залишається, на жаль, декларацією.

Тривале офіційне і неофіційне входження в парламентську коаліцію з Партією регіонів, тобто з партією, яку самі комуністи вважають партією захисту інтересів крупного капіталу, реально свідчить про відхід від марксистсько-ленінського вчення про класову боротьбу і непримиренність інтересів капіталу і пролетаріату.

У травні 2006 три партії, які керувалися помаранчевою ідеєю усунення від влади олігархічного капіталу – "Наша Україна", "Батьківщина" і Соціалістична партія –  отримали на виборах спільну перемогу і готувалися створити парламентську та урядову коаліції.

Для цього слід було, аби президент Ющенко погодився на обрання головою Верховної Ради лідера соціалістів Мороза. Усе суспільство вже бачило при керівництві держави такий собі антиолігархічний тріумвірат: Ющенко "Наша Україна" – прем’єр Тимошенко "Батьківщина" – голова парламенту Мороз Соцпартія.

Проте Ющенко заблокував узгодження Мороза на посаду спікера, пропонуючи на неї свого однопартійця Порошенка. Останній, довідавшись про змову Януковича з Симоненком і Морозом, зняв свою кандидатуру, але було вже пізно.

Коаліція у складі регіоналів, соціалістів і комуністів була проголошена несподівано.

Казали, що про неї домовилися вночі. Саме цієї ночі в Україні було поховано лівий рух.

Якби комуністи не погодилися на такий дивний і дикий як для комуністів крок, українська історія пішла б іншим маршрутом: усі ліві і демократичні сили вкупі могли б упокорити тоді ще не змужнілий олігархат.

Ленін, поза сумнівом, назвав би таку політику КПУ ревізіоністською та ренегатською. Можна також здогадуватися, як оцінив би тісне співробітництво компартії з партією крупного капіталу товариш Сталін.

Пізніше окремі керівники компартії розповідали в парламентських кулуарах про причини такого свого вчинку. Грач, наприклад, якось повідав, що суть домовленостей полягала в тому, що комуністи підтримуватимуть Партію регіонів у важливих для них голосуваннях, а Партія регіонів узгоджено підтримуватиме окремі побажання комуністів.

Так, ПР на вимогу комуністів завадила приєднанню України до європейських структур, заблокувавши вступ України до НАТО і Євросоюзу, та проштовхнула з грубим порушенням регламенту закон про мови, який відкрив шлюзи для чергової хвилі зросійщення українців.

Лідери регіоналів повністю ігнорували УПЦ Київського Патріархату, підтримуючи Московський Патріархат, метою якого є розбудова "руского міра", тобто нової версії російської імперії.

Саме на вимогу комуністів фракція Партії регіонів категорично відмовилася визнавати голодомор геноцидом. На догоду комуністам регіоналами були заблоковані нові версії закону про жертви політичних репресій, навіть внесені самими членами їхньої фракції.

Отже, лівизна наших комуністів фактично звелася до підтримки проросійської національної і гуманітарної політики в Україні та до планів "восстановления союза братских народов, объединения их в едином социалистическом союзном государстве".

Комуністи, маючи у своїх рядах немало істориків й економістів з вченими ступенями, досі не спромоглися дослідити і популярно довести до відома всього народу об’єктивну класову стратифікацію українського суспільства і української партійної ієрархії, які склалися після реставрації капіталізму, і які є нині в Україні дуже непростими.

Ленін якось повчав, що будь-яку партію можна об’єктивно оцінити, лише з’ясувавши інтереси якого класу вона захищає. З активного лексикону комуністів зникли слова марксизм, класи, експлуатація, пролетаріат, класова боротьба, революція, профспілки, страйк.

Вони принципово не вживають словосполучення "український народ", а кажуть "народ Украины". Натомість їхній активний словник наповнився словами неофашизм, неонацизм, печерний націоналізм, бендеровци, хунта, помаранчева чума тощо.

До речі і насамкінець, про помаранчеву чуму. На сцені помаранчевого Майдану в 2004 ніхто жодним словом не згадав УПА, Бандеру, Шухевича, Мазепу, Батурин та голодомор. Ніхто не обмовився словом про гірку долю української мови.

Зі сцени Майдану часто лунав "велікій і могучій" з  закликами до повалення диктатури кримінального олігархічного капіталу, що розікрав колись соціалістичну народну власність.

Основними гаслами Майдану були "Бандитам – тюрми!" та "Олігархи заплатять справжню ціну!".

Здавалось би, хто вслід за Тимошенко мав би вискочити на сцену Майдану та підтримати ці гасла? Звичайно ж, комуністи і соціалісти.

Соціалісти це зробили, а комуністи – ні! Пізніше їхня фракція жодного разу не дала жодного голосу за звільнення Тимошенко, хоча окремі члени фракції у бесідах з колегами по парламенту визнавали, що вона сидить не за невигідний газовий договір з Росією і не за перевищення повноважень, а за свою антиолігархічну діяльність і риторику.

Юрій Гнаткевич, народний депутат України 1-ого, 5-ого і 6-ого скликань, для УП

P.S. Автора цього тексту колеги по фракції БЮТ часто обзивали марксистом за пристрасть цитувати у своїх виступах класиків марксизму. Один з них, колишній секретар райкому КПУ, частенько кепкував: "А что по этому поводу говорили Маркс и Ленин?". Зазвичай він отримував відповідь: "Ленин говорил, что единственно правильная политика – это принципиальная политика".