О политическом брендировании избирательных списков

Київська міська територіальна виборча комісія зареєструвала 35 партій, що затвердили свої списки кандидатів у депутати Київської міської ради.

На цих місцевих виборах громадськості варто звернути увагу на особливості "політичного брендування виборчих списків" та загрози, що вони несуть.

Політичне брендування виборчих списків – це одна з виборчих технологій, яку застосовують партії з метою підвищення рівня впізнаваності та підтримки кандидатів серед виборців.

Уперше така форма роботи почала використовуватися американськими партіями в середині ХІХ століття на місцевих виборах. Брендування місцевих виборчих списків не передбачало участі впливових політиків на місцевих виборах. Було дозволено активну участь лідерів партії в агітаційно-пропагандистській роботі, супровід у зовнішній рекламі, плакатах, листівках тощо.

Така агітація набула поширення й активно застосовується нині в демократичних країнах.

Яка ситуація на сьогодні в Києві?

Партійні списки найбільш відомих політичних сил на виборах до Київради очолюють народні депутати України. Якщо їхні партії подолають 3% поріг – то більшість із них відмовиться бути депутатами місцевої ради.

Наприклад, ВО "Батьківщину" веде Володимир Бондаренко, партію "УДАР" – Віталій Кличко, Партію регіонів – Нестор Шуфрич, "Європейську партію" – Микола Катеринчук, партію "За Україну" – В'ячеслав Кириленко та Ксенія Ляпіна, політичної партії "Нове життя" – Леся Оробець.

Інша ситуація склалася з ВО "Свобода", де кандидат на посаду мера Андрій Ільєнко не очолює виборчий список партії. Він розуміє, що має шанси пройти в депутати міськради по списку партії, але його цікавить тільки посада міського голови. Чого не скажеш про решту політиків.

Яка ж мотивація парламентарів брати участь у цій кампанії?

Логіка участі в місцевих виборах простежується лише в тих кандидатів, що реально претендують на посаду міського голови. Адже без своїх депутатів та контрольованої більшості діяльність мера зводиться до нуля.

Решта народних депутатів здійснює брендування своїх виборчих партійних списків "по-українськи".

Навіть за умови, якщо вони пройдуть до Київради – то, чи захочуть замінити оплачуваний мандат депутата Верховної Ради України на "безоплатний" місцевої ради? Звичайно ні. Вони напишуть заяву про відмову від мандата Київради, і тим самим посунуть до гори виборчий список своєї партії.

Керівництво таких партій, напевно, вважає, що участь народних депутатів у місцевій кампанії збільшить їхній електоральний приріст. Було б гарно, виставляти нардепів першими номерами на виборах депутатів сіл та малих міст.

А чом би й ні? Схема відмінно працює, оскільки не порушує жодної норми вітчизняного виборчого законодавства.

Однак тут піднімається інше питання – проблема політичної культури та відповідальності таких політиків перед виборцями.

Іншою важливою проблемою партійної системи України є відсутність проведення загальнопартійного голосування – праймерізу.

В усталених демократіях ця процедура попереднього відбору кращих кандидатів є дуже ефективною. В європейських країнах чи Канаді політик, який іде першим номером у списку на вибори – місцеві чи національні – бере на себе політичні зобов'язання працювати на громаду чи країну. У протилежному випадку – політик національного рівня підтримує свою партію в агітаційному процесі, проводить зустрічі в регіонах, сприяє в організації фандрайзингу тощо.

В Україні ж на перше місце знову стає політична доцільність, тобто політична корупція, чи партійний інтерес. Будь-які засоби підходять, якщо мета – провести якомога більше депутатів і заробити на цьому.

Тому зобов'язання в таких політиків перед громадою не працюють.

Кияни вже були свідками такої ситуації, коли голосували за бренд лідера, а не за команду.

Наприклад, у 2008 році Блок Миколи Катеринчука в складі Європейської партії та партії "Європейська платформа" здобули 3,47% голосів та 5 депутатських мандатів у Київраді. Однак згодом "Блок Катеринчука" достроково припинив повноваження всіх 5 обранців на підставі того, що вони не написали заяви про вступ до власної фракції. Уже незабаром депутати, котрі потрапили в Київраду за квотою Миколи Катеринчука – Борис Гавриленко, Павло Тесленко та Роман Ярошенко одностайно проголосували за обрання Олеся Довгого секретарем Київради.

До речі, Павло Тесленко, який потім вступив до фракції Партії регіонів, тепер активно готується до виборів Київради, працюючи на окрузі ДВРЗ та Стара Дарниця Дніпровського району столиці.

Напередодні виборів мера та депутатів Київради склалася ситуація, коли політичні партії намагаються за рахунок віп-облич привернути увагу киян і тим самим збільшити свою електоральну підтримку.

Це свідчить про незначну кількість у їхніх списках впливових і знаних політиків місцевого рівня.

Існує загроза, що за першими номерами деякі партії намагаються приховати решту списку, у якому можуть бути деякі одіозні фігури. Тому не виключено, що електоральна "битва за Київ" може розгорнутися між новими обличчями та партіями, запит на яких у киян високий.

Українські політичні партії та їхні консультанти в сфері виборчих технологій зайшли набагато далі від своїх американських колег – я вже детально описував виборчий "джеррімандеризм" на столичних виборах.

Адже, нажаль, виборче законодавство України, рівень політичної культури виборців, коротка електоральна пам'ять і досі створюють сприятливий ґрунт для маніпуляцій та торгівлі мандатами.

Анатолій Октисюк, спеціально для УП