Разрыв шаблона: самолюстрация элит

"Люди вже відчувають землетрус, але ще не розуміють, що почали рухатись материки"

Минуле повинно переосмислюватись в досвід і бути основою поступу суспільства, спільноти. Воно не повинно бути доктриною моменту. Бо тоді не просто перестає бути обґрунтованою підставою для планування зважених дій і визначення майбутніх викликів, а навпаки – спотворене й нав'язане ситуативною доцільністю кон'юнктури, дезорієнтує людей, так як чинить розгардіяш в існуючому продуктивному досвіді.

Нав'язане кон'юнктурне минуле формує вигаданий досвід суспільства. А прочитане із чорною свідомістю минуле спричиняє відповідні очікування щодо майбутнього.

Майдан виступив, як переосмислення нашого минулого й заперечення прецедентів, що існували та складали основу уявлення про продуктивний досвід. Це й визначає сенс розриву шаблонів, що відбувся.

У цих умовах країна вступила у фазу виборів.

Масовий "похід у президенти" починає з його учасниками грати "дурний жарт". Традиційні українські мотиви такої участі формулювалися цинічно просто: "Участь у гонитві – завжди рентабельна": когось підтримати й потім продатись; продатись й когось підтримати; засвітитись й отримати посаду; наповнити свою вдавану значущість удаваними смислами, або власні інстинкти приховати політичними маніфестами.

Якщо кампанія, а головне подальші події, почнуть іти по "європейській матриці" – а вона все більше впроваджується, – то всі ці стереотипи "української політики" банально не спрацюють.

Уже добре стає видно, хто чий "технічний кандидат", а "європейська матриця", яка позбавляє людей від страхів, дає можливість вільно говорити про вульгарні маніпуляції та лукавство.

"Гроші на вітер" – ось перший наслідок для масовки кандидатів від розриву шаблону "українських політичних традицій".

У чому полягали ці традиції?

При формальному збереженні демократичних процедур результат їх застосування не мав нічого спільного з очікуваннями людей. Тому що шляхом маніпуляцій, суспільству нав'язувалося чуже йому соціальне замовлення. Суспільне представництво штучним чином формувалось під вирішення цих вигаданих завдань. Як результат, ми отримували порожнє політичне життя: створення та перерозподіл власності відбувався поза ним, а діалог, який виник у країні, був штучним, лукавим і позбавленим соціальної субстанції.

Це призвело до тотальної втрати довіри між усіма учасниками трансакцій – політичних, суспільних, побутових. Наслідком цього стала збочена капіталізація власності, відсутність солідарних дій у суспільстві та занепад людських взаємин. Утворений політичний вакуум заповнювала адміністративна сваволя.

Фактично, у країні був впроваджений неофеодалізм, до того ж із латентною колоніальною залежністю.

Тому революція, учасниками якої ми являємось, є за своїм змістом буржуазною революцією нового типу. Це так, тому що головним її питанням стало не стільки питання щодо зміни процедур легалізації власності в капітал, скільки соціогуманітарні питання: відновлення діалогу, довіри, припинення маніпуляцій!

Майдан є першою соціогуманітарною революцією постдемократії, у якій опинилась Україна, сформувавши збочені політичні традиції.

Він зруйнував старі прецеденти, на яких була побудована наша політична культура й сам став прецедентом, започаткувавши їх новий ряд: це коли власник "Лексуса" з Одеси підвозить воду й харчі механізатору з Волині; коли "сіоніст" із Дніпропетровська заправляє машини автомайданівцям із Тернополя, і вони стають "сіонобандерівцями"; коли в Криму мусульмани у свої мечеті запрошують гнаних православних, тому що вони разом – українці; коли новини із Брюсселя та Нью-Йорку очікуються й тішать більше, ніж новини з Москви.

Це надзвичайно важливо, бо прецедент є потужнішим від закону. Прецедент формує традицію, дію. А закон формує лише нашу уяву про дію.

Майдан розірвав старі шаблони й сформував нові прецеденти. У цьому і є його найвища цінність для нової Історії України зокрема й світу в цілому.

Можна стверджувати, що прецеденти Майдану виходять далеко за межі самої України. Ми, без перебільшення можемо відзначити, що Європа отримала соціокультурний шок, коли усвідомила, що є люди, які готові, вперше в історії, іти на смерть і під прапором Об'єднаної Європи за цінності, проголошені Об'єднаною Європою.

Якщо спробувати визначити головні завдання, які мають бути вирішені, то вони наступні:

– відновлення (розкріпачення) приватної ініціативи людей, середнього та малого бізнесу, створення нових можливостей;

– впровадження чіткої та непорушної нормативно-інституційної бази;

– формування нової корпоративної культури на основі поля однозначно визначених взаємних прав;

– розвиток суспільства та його інститутів як носія й модератора діалогу між людиною/домогосподарством, бізнесом, владою;

– впровадження дієвих механізмів звітності, підконтрольності та відповідальності влади;

– створення нормативної бази, яка б унеможливила узурпацію влади бізнесом та олігархами;

– розвиток діалогу й наповнення його "людським" змістом.

Слід розуміти, що зазначену роботу потрібно буде проводити в умовах, коли в суспільстві зберігається надпотужний потенціал очікувань: у бізнесі – це повернення відібраних незаконно капіталів, яке було допущено при попередньому режимі; у суспільстві – це очікування законності як втілення справедливості; у побуті – це можливість планування й формування нового уявлення про майбутнє на базі хоча б мінімального достатку.

І "заземлити" цей потенціал потрібно оперативно, бо саме навколо нього й виникають інспіровані ззовні "сепаратистські" масовки.

Те, на яких прецедентах буде здійснена "розрядка" цього потенціалу, і визначить, чи стане розрив шаблону незворотнім.

Для цього свій голос повинна підвести компетентна еліта, яка була придушена тоталітарною системою. На базі висновків професійних спільнот соціологів, правозахисників, економістів, журналістів, духовних наставників тощо потрібно сформувати цілісне поле нових прецедентів, а відтак – законів, і розвинути його в нову політичну, економічну та духовну культуру народу.

В основі прийняття рішень щодо виконання зазначених положень повинна бути єдина парадигма – сприяння зміцненню довіри між учасниками діалогу. А це означає, у першу чергу, відмову від маніпуляцій із суспільним замовленням, капіталізацією власності, традиціями та моральним законом спільноти.

Зараз країна переживає складний період. Метафорично його можна визначити так: "Люди відчувають землетрус, але ще не розуміють, що почали рухатись материки".

У цьому періоді багато емоційних пасток. На Майдані були різні люди, і очікування щодо Майдану в них були різні. Їх об'єднував єдиний спосіб досягнення власної мети – знищення тоталітарної конструкції, що панувала в країні. Тому саме тепер, коли диктатура зламана, а наперед постало уявлення про мету, виникло розпорошення в розумінні способів її втілення, яке до того ж підсилюється куцими засобами та зовнішньою агресією. У цих умовах, цілком природно, починають виникати скептичні настрої та песимістичні оцінки.

Саме тепер свій голос повинна підвести компетентна еліта.

Для початку визначимо поняття еліти – їх є надзвичайно багато, і формуються вони за різними ознаками та факторами.

Автору найбільше подобається визначення еліти як сукупності людей, які розпізнають виклики, загрози країні, народу, суспільству, особі, державі, і які беруть на себе відповідальність ці загрози подолати в ім'я країни, народу, суспільства, особи, держави.

На побутовому рівні це визначення можна сформулювати наступним чином: "Еліта – це ті, хто захищає не свій статус, а захищає інших, бо цим і визначається його статус". При цьому, компетентність має стати головною чеснотою. Люстрація має виявити компетентну судову еліту, бюрократичну, економічну, соціологічну – загалом, наукову. Сюди слід віднести й правозахисників, і журналістів, і бізнесменів, і просто людей, які є професіоналами своєї справи й шанують корпоративну культуру цеху й фаху.

Надзвичайно важливо усвідомити ситуацію, у якій проходитиме люстрація в Україні, її специфічні умови. Ні для кого не є відкриттям всеосяжний масштаб корупції, що існував у країні. Це був фантастичний тотальний механізм. Деякі діючі особи цього механізму деактуалізовані, але повністю зберігся його "особовий склад" зі своїми специфічними зв'язками.

Напередодні президентських виборів увесь цей конгломерат робитиме свій вибір кандидата. Немає сумніву, що такий вибір буде консолідованим, навіть без узгодження "зверху", бо робитиметься він на спільній інстинктивній базі.

Уся ця "армія чемоданчиків і конвертів" може зіграти з кандидатом злий жарт – вона його "втопить". "Втопить" своєю масовістю та агресивністю, бо для неї це дійсно "останній бій".

Якщо цього не відбудеться до виборів – люди не встигнуть розібратись – то це неминуче очікує вже президента, коли ця армія розпорошиться по "партійним нішам" перед виборами до ВР, а він залишиться без, здавалось би, надійного ресурсу та "щирої" опори. Для люстрації це означає, що вона не матиме політичної підтримки. Тобто, її збережуть у вигляді декорації.

Ці ризики проявляються при зазначеному вище в дужках припущенні: "Люди не встигнуть розібратись".

А це визначає завдання вже навіть не стільки люстраторів, а скільки нової еліти – діючи відповідально та професійно, пояснити людям ціну їх вибору.

Потрібно чесно усвідомлювати, що особи, які складуть нову еліту, так чи інакше були кооптовані в попередні системи зв'язків і спокус.

З них потрібно виходити. І зараз для цього найкращий час.

Нинішня розпорошена компетентна еліта, придушена елітою "джинсовою", отримала унікальний шанс. Назвавши речі своїми іменами, вона може зробити реальною версію розвитку країни, у якій професіонал ніколи не буде більше виступати на підтанцьовці в грошовитого невігласа.

Метафорично це можна визначити так: настав час, коли професійна еліта – у найкращому розумінні слова професія: економісти, соціологи, фінансисти, підприємці, журналісти, правозахисники, екологи, письменники, хлібороби тощо – повинна відстояти свій Майдан у "еліти джинсової".

Без цього ми не вийдемо з постдемократичної матриці імітації сенсів життя.

Якщо комусь такий спосіб формування нової компетентної еліти видасться нереальним, то слід пригадати події на Майдані через призму солідарних дій журналістської спільноти:

– Кремль щодо України провів операцію "внутрішньої окупації".

– "П'ятою колоною" була досягнута узурпація формальної складової суспільного договору.

– Політика України перейшла під керування Кремля, зі збереженням зовнішньої "атрибутики незалежності". Фактично не існувало такого закону, який би не можна було прийняти в його інтересах, ті ж "Харківські угоди", і не було такої власності, яку б він не зміг би купити, чи якою не зміг би управляти – "Нафтогаз", "митні війни".

– Наступним кроком мала відбутись узурпація неформальної складової суспільного договору для окупації повної.

Ось тут і відбувся "головний прокол", який виявив згодом усю картину.

"П'ята колона" із неформальною складовою суспільного договору мала "працювати" через маніпуляції в тотально ангажованих ЗМІ.

Але: на певному етапі вона настроїла проти себе журналістів. Сповідуючи, як ніхто інший, цехову солідарність, журналісти виступили консолідовано за свій суверенітет. А насправді, їх виступ виявився спротивом проти узурпації неформальної складової суспільного договору.

Так склалось, що в ЗМІ як інституту громадянського суспільства виявився найбільший соціальний капітал. Їх сила впливу перевищила сили партійних об'єднань, асоціацій банкірів, роботодавців, профспілок.

У "п'ятої колони" залишився лише один ресурс – силовий. Але ним неможливо "захопити" неформальну складову суспільного договору. Бо це – суспільні та родинні стереотипи, які формуються досвідом (минуле), традиціями, віруваннями, забобонами (практиками). Власне – це уявлення людей про справедливість.

Виник конфлікт, який за змістом став соціогуманітарною революцією.

У ній бізнес виступив проти втрат уже отриманих – узурпація формальної складової суспільного договору.

Молодь, журналісти, жінки, пересічні громадяни виступили за суверенітет неформальної складової – уявлення про справедливість.

У таких обставинах груба сила ніколи не перемагає. Вона може лише утвердитись, як тиранія. А тиранія не може бути ніким делегована. Вона може бути лише суверенною.

Ось тут Кремль і потрапив у пастку: при перемозі сили, "п'ятою колоною" починає керувати тиран; при поразці сили, Кремль так само втрачає "п'яту колону". Єдиний для нього вихід – силовий варіант і "купівля" тирана. Але це комерційно абсурдний проект. До того ж, він не реальний як світоглядний, а отже, не повний.

У цих умовах журналісти поставили корпоративну культуру цеху й солідарність дій вище від "редакційних засад". Вони сформували прецедент, на основі якого повинна й буде формуватись нова компетентна еліта політологів, соціологів, правозахисників тощо.

Так, це фундаментальний виклик компетентній еліті – її самолюстрація. Але, якщо вона не зробить чесний вибір, то потім вже не потрібно буде задавати собі питання, як після 2004 року: "Чому не спрацював Майдан?"

Звичайно, що "європейська матриця" в решті-решт зробить свою роботу. Але бажано, щоб в основі нової Історії України був наш власний прецедент формування нової еліти.

Свобода – це не те, що тобі подарували. Це те, що в тебе не можна відібрати.

Валентин Ткач, Чернівці, спеціально для УП