Референдум как признак достоинства

Якщо Росія нав'язала Україні вигадану проблему сепаратизму й зуміла спровокувати нею частину громадян, то уникнення небезпечної конфронтації – референдум про можливість відокремлення окремих територій із детальним роз'ясненням наслідків, що витікають звідси.

Тиждень тому висунута в матеріалі на УП ідея якнайшвидшого проведення референдуму про можливість відокремлення окремих територій викликала шалене обурення в переважної частини читачів. Автора вимагали негайно арештувати як ворога народу, який посягає на найсвятіше, а УП заборонити.

Пройшов рівно тиждень. І референдум став предметом загального обговорення. І найголовніше, що про нього заговорили керівники держави – Арсеній Яценюк і Олександр Турчинов.

Справді, якщо Україна не здатна на нинішньому етапі протистояти воєнним діям і проявам державного тероризму, ледь прикритих демагогією сепаратизму – це не означає, що вона не може перемогти. Для цього варто використати зброю ворога. Бо, як відомо, усе, що не вбиває, тільки зміцнює.

Коротке введення в проблему.

У світі нині існує нині близько 50 великих конфліктних осередків сепаратизму. В їхній основі – національне й релігійне упослідження певної частини народу. Найхарактерніші приклади – Квебек у Канаді та Північна Ірландія у Великобританії.

Породили ці проблеми очевидні утиски центральної влади певних територій і національних груп. І хоч етнічно-релігійна дискримінація відбувалася в досить віддаленій історичній перспективі, але вчасно не загоєнні болючі рани дають про себе знати з найменшого приводу до цих пір.

Свого часу ці конфлікти центральна влада згаданих країн прагнула розв'язати в силовий спосіб. Проте результат виявився зворотним, оскільки лише породжував нові протистояння. Досвід Північної Ірландії цьому наочний приклад.

Натомість канадський уряд, який на початку теж намагався продемонструвати силу центру, досить швидко зрозумів необхідність політичного розв'язання проблеми Квебеку. І досяг в цій справі успіхів.

Україна має не зовсім класичну проблему сепаратизму. Ні етнічних, ні релігійних утисків у країні немає. Це в один голос стверджують усі зарубіжні експерти. Про це говорять і місцеві жителі. Урешті, велика етнічна група, що компактно проживає в Криму – кримські татари, – прагнуть жити саме в Українській державі. І зовсім не в Росії, де вони вже ледь вижили як народ.

Ідея сепаратизму занесена й інспірована ідеологічними й військовими центрами Російської Федерації на замовлення Кремля.

Як свідчать факти останніх днів, координують роботу щодо протистояння центральній владі на Сході й Півдні країни як правило громадяни Росії – офіцери ФСБ і ГРУ. Принаймні такими фактами оперує офіційна українська влада й щедро ділиться зі світовою громадськістю, яка в цьому конфлікті цілком на стороні України.

Тому це найшвидше громадянський конфлікт, який має й свою історію, і нинішню специфіку. І лише ховається за маску сепаратизму.

Те, що бунтівники навіть не здатні сформулювати свої конкретні вимоги до центральної влади, вдаючись до загальних слів – "нас мають поважати", "до нас мають прислухатися" – свідчить про відсутність як реальних причин спротиву, так і його мети.

Як не дивно, але на стороні Росії виступили українські олігархи, господарі Сходу й Півдня. Судячи з усього, вони ведуть таємну підривну роботу, інспіруючи й провокуючи люмпенізований прошарок населення на активні дії, котрі інакше як відвертим терором не назвеш.

Факти участі відомих особистостей із Партії регіонів – Владислав Лук'янов, Микола Левченко, Геннадій Кернес, Олег Царьов – у розпалюванні конфлікту із центральною владою в багатьох містах Сходу лише підтверджують цей висновок.

Переважна кількість олігархів офіційно не відмежувалася від однозначно протиправних дій і не засудила їх – на відміну від Сергія Тарути й Ігоря Коломойського, які беруть найактивнішу участь у відновленні конституційного ладу.

Ані Нусенкіс, ані Новінський, ані Ландик, ані Зв'ягільський публічно не відреагували на прояви тероризму в їхньому регіоні. Ахметов опосередковано виступив про єдність через заяву власних топ-менеджерів. Не більше. А їхня мовчанка – це знак підтримки.

І дуже даремно. Соціологія свідчить, що Донбас, зокрема шахтарі, як і увесь Схід та Південь, у масі своїй не підтримує сепаратистський рух і жителі краю бачать себе в складі України.

Мабуть, вони вже з'ясували, що Донбас давно вже нікого не годує. Крім власних олігархів. Бо лише за минулий рік на покриття збитків вугільної галузі із центру було виділено 13 мільярдів гривень. І жодна з них не пішла на техніку, яка на 90% залишилася ще радянською. Усі ці кошти осіли на рахунках усе тих же олігархів.

Може, вони тупо бояться запитань до них зі сторони нової влади?

Врешті, референдум, який, хочеться сподіватися, пройде разом із виборами президента, має дати відповіді на прості й розумні запитання щодо устрою й кордонів самостійної України. Й раз і назавжди закриє питання щодо відокремлення окремих територій.

І як тоді бути Ахметову, Новінському і Ко? Сумніваюся, що вони не обізнані із соціологією. Очевидно, таки існує могутня сила, котра закриває їм рота. І совість.

Врешті, йдучи назустріч побажанням Москви щодо референдуму про подальший територіальний устрій країни й право виходу окремих територій з її складу, українці таким чином гарантують проведення запланованих президентських виборів.

До речі, проводячи референдум, слід було б поцікавитися в народу про вектор інтеграції, ставлення до нейтрального статусу держави, необхідності запровадження другої державної мови, дострокових парламентських виборів і за яким принципом.

Усе це б надовго відбило б у когось охоту інспірувати конфлікти на етнічному ґрунті.

Зрозуміло, що проведення референдуму можливе лише після безумовного звільнення не тільки адміністративних будівель, здачі захопленої зброї, а й неодмінного покарання тих, хто провокував людей на збройний конфлікт.

Проте нав'язана проблема сепаратизму спричинила й зворотній ефект.

Вона не лише розхитала державний корабель до критичної межі, а й спонукала переважну кількість пасажирів цього корабля до самовизначення й самоідентифікації. Таким чином породивши нову когорту патріотів, здатних протистояти сепаратизму. І не тільки сепаратизму.

Бо те, що ми бачимо, насправді є елементарним тероризмом із метою досягти певний політичних цілей як усередині країни, так і за її межами. У даному випадку – Кремля, як головного ідеолога терористичної атаки проти України.

Адже запустити просто групи терору для розхитування ситуації в братній країні, що переживає не найкращі часи після тотального пограбування й розвалу всього державного механізму, якось не зовсім і пристойно. Навіть для сучасного кремлівського керівництва.

А ось надати цьому руху благородного ідейного забарвлення боротьби за права "пригніченого" народу, котрий зі зброєю в руках вийшов захищати себе й своїх близьких від ненависних бандеровців – це вже зовсім інше.

Але якщо українська влада зіграє на випередження – у чому вона, скажемо чесно, досі помічена не була – і призначивши референдум на кінець травня, нині в повній мірі розв'яже собі руки з наведенням елементарного порядку в країні. І розбереться, зокрема, з бандами терористів, котрі у всеозброєнні гуляють містами й захоплюють усе, що можна й не можна захопити.

...Володимир Путін закурив, за Віктором Пєлєвіним, на бензоколонці на ім'я Росія, вигадавши новий варіант гри в російську рулетку. Він протиставив себе й свою нещасну країну не лише братам-українцям, а й усьому світу, який нині марно б'ється над питанням: як загасити його цигарку.

Відповідь України має бути цивілізованою й достойною. І з відповіддю вже не можна затягувати. Гідність не дозволяє.

Хіба не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП