Есть ли у нас основания для оптимизма?

Сьогоднішня ситуація в країні дошкуляє багатьом із нас. Ми заклопотані щоденними повідомленнями про все нові й нові провокації та атаки на нашу державу, суспільство, економіку. Сусіди-окупанти загарбали в нас частину території, зазіхають на ще більшу частину. У країні орудують диверсанти та чисельні озброєні угрупування.

У кожного свідомого українця присутнє відчуття розтоптаної гідності.

Ми з тривогою думаємо про завтрашній день. Здавалося б, що нічого оптимістичного для нас, українців, найближчим часом не видно. Ми хотіли б залянути в наше завтра та отримати передбачення про те, що все в нас буде добре.

Я вважаю, що буде саме так. Усе буде добре. Підставою для такого передбачення для мене є не прогнози віщунів, які так часто не збуваються, а її Величність Історія, яка невблаганно повторюється й вчить нас розуміти теперішнє та бачити майбутнє.

Історія, як відомо, подається на прикладах.

Приклад 1. В 1939 році СРСР напав на Фінляндію.

Одна з наймогутніших, одна з найагресивніших держав світу напала на маленьку країну, яка й супротиву не повинна була чинити. Фіни вдало відбили перший великий наступ Радянського Союзу, але потім, дякуючи своєму мудрому керівництву, згодилися підписати із загарбником мирний договір та віддали частину своєї території.

Фінляндія постраждала в той час так, як і ми зараз. У фінів була тоді та ж сама, що й у нас тепер, ситуація.

Пройшов час. Тим, хто постраждав, було повернено сторицею. І хоча відібрана окупантом територія не повернулась, але фінський народ здобув таку компенсацію, про яку загарбник міг тільки мріяти.

Напевно, за те, що фіни старалися, як могли, не брати участі в тодішній всепоглинаючій агресії – вони, порівняно з іншими народами, легко відбули Другу Світову. Фіни зберегли незруйнованими свої оселі, церкви, старожитності. Їхніх синів, братів, чоловіків не вбивали масово на фронтах, на їхній землі не створювали концтаборів, як у інших країнах, не вели кровавих побоїщ тощо.

А невдовзі після тої страшенної війни Фінляндія зажила благополучно на заздрість багатьом народам світу. Показово-фінський унітаз став майже недосяжною мрією для радянської людини. Подорож до Фінляндії для жителів СРСР довго вважалася за саме щастя.

Колишній загарбник став мріяти помінятися місцями з колишнім несправедливо постраждалим.

Приклад 2. Чехословаччина в ті ж самі часи.

Загарбник інший. Результат той же.

Приклад 3. 1914 рік. Одна з найбагатших та наймогутніших держав світу – Австро-Угорщина нападає на малесеньку Сербію.

Перед нападом загарбник влаштовує для Сербії провокації, заявляє неможливі для виконання ультиматуми та погрози. Розпалюється Перша Світова.

Сербія й дотепер є на карті світу, а окупанта та його тодішню правлячу групу як корова язиком злизала.

Приклад 4. 1990 рік. Ірак нападає на Кувейт.

Проходить час. Кувейт і досі живе в мирі й спокої. А як живуть люди в державі, що вчинила напад, ми всі знаємо. В останні десятиліття мало-хто у світі може позаздрити жителям Іраку.

...Прикладів можна привести ще багато. Той, хто по-справжньому цікавиться історією може їх доповнити великим числом. Усі вони, ці приклади, нагадують старезні прописні істини: агресор рано чи пізно програє, а постраждалий рано чи пізно виграє.

І для того, щоб це правило, цей Вічний Світовий Закон, швидше восторжествував, потрібно не озброюватися подібно агресору, не брязкати зброєю, як це робить агресор – а терпіти, чекати та не давати, щоб посіялась у нашому суспільстві така ж злоба, така ж жадібність на чуже, така ж безсоромна брехня.

А виграші в нас уже є.

Хіба це не виграш, коли на нашому боці майже весь світ?

Ще ніколи в історії світ так не об'єднувався проти одного агресора, ще ніколи в історії агресор не був у такій меншості зі своїми прибічниками. І хоча всі ми хочемо й чекаємо якомога більшого впливу на окупанта, проте несприйняття та незгода з його діями набуває все більшого масштабу.

Громадскість світу вже перейшла на наш бік. Вона не дасть можливості Кремлю, як він розраховує, домовитися з деякими політиками, щоб вони закрили очі на те, що в нас відбувається.

У такому ж великому оточенні наших прибічників програти неможливо.

Олександр Мінович, спеціально для УП