"НАТОфобия" Путина
Натовські військові бази – під російським кордоном: психоз для Путіна чи "заспокійливе" для України?
Тільки-но Україна, навіть гіпотетично, може наблизитися до НАТО, у Путіна стається новий приступ "НАТОфобії".
Один з "пунктиків" Путіна, щоб нібито призупинити агресію щодо України, це наша відмова від вступу до ЄС і НАТО. Але фокус полягає в тому, що будь-які поступки терористам і агресорам зазвичай погано закінчуються для тих, хто поступається. Крим – захопили, Луганськ, Донецьк, Харків – розхитують сепаратисти й різні ФСБшні диверсанти.
Путін зупиниться лише тоді, коли Україна перестане існувати як незалежна держава. Це треба сприймати як аксіому й із цього виходити, вибудовуючи відносини із Кремлем.
На "хотєлки" Путіна про відмову від НАТО потрібно діяти асиметрично й готуватися до інтеграції в Альянс.
До речі, українці на загрозу вже відреагували: у грудні 2012 тільки 19% українців підтримували вступ до НАТО, зараз – 28%, і позитивна динаміка зберігається. Це найвищий рівень підтримки за всі роки незалежності – гріх не скористатися.
Позаблокова мішень
Теперішній позаблоковий статус для України – це те саме, що Росія нам пропонує в заяложеній обгортці федералізації. Це ніщо. Україну ніхто не визнав як позаблокову державу й не визнає. Причому в міжнародному праві використовується термін "нейтральний статус".
А "позаблоковість" – це креатив Кремля спеціально для Януковича, уведений в українське законодавство в 2010 році, для того щоб послабити національну безпеку України.
Якби Україна хотіла бути нейтральною державою, то бюджети на оборону повинні бути збільшенні в рази. Натомість вони зменшувалися, а армію роками розкрадали. Тому збройні сили України й виявилася в такому плачевному стані.
Зараз ми опинилися перед серйозною дилемою – що Україні робити далі. Адже ми не можемо бути нейтральною державою, і ніколи нею не будемо. Деякі розповіді й порівняння України з нейтральною Швейцарією, більше нагадують "брєд сивої кобили".
Позаблокова Україна – це найзручніша мішень для агресора-сусіда, який хоче залізти через паркан.
Натівський мезАльянс
Один за всіх і всі за одного – цей принцип є найбільшою цінністю для учасників НАТО. Причому, потенціал країн, що входять до блоку, різний. Однак переваги від членства – однозначні.
Усі країни останніх двох хвиль розширення ЄС спочатку ставали членами НАТО, потім – членами ЄС. Економічні вигоди йдуть слідом за безпекою. Саме така логіка іноземного інвестора.
Скептики кажуть, що Україна не готова до вступу до НАТО. Або ж – у НАТО не можна вступити з невирішеними територіальними суперечками. І перше, і друге в ситуації з Україною не відповідає дійсності.
Перед вступом до НАТО Україні потрібно виконати План дій щодо членства. За свою історію прийнамні двічі Україна була за крок від його підписання.
Історична довідка.
– Вступ до НАТО як зовнішньополітичний пріоритет України на рівні закону з'явився ще в 2003 році, коли було ухвалено закон "Про основи національної безпеки України".
– У 2006 році НАТО було готове підписати з Україною План дій щодо членства. Однак тодішній "новоспечений" прем'єр Янукович, якого реанімував із політичного забуття Ющенко, у перший же приїзд до Брюсселю зірвав ці плани.
– У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті вже Україна готова до ПДЧ. Але тоді підписанню завадило занадто активне російське лобі, яке знайшло необхідні "аргументи" для зриву цього процесу.
– У 2010 році Віктор Янукович уже в якості президента перекреслив цю перспективу й закріпив у законодавстві на вимогу Кремля так званий "позаблоковий статус".
"Враг у ворот"
"Не те головне, скільки ваги в бойовому псі, а скільки в ньому бойовитості"? – казав Дуайт Ейзенхауер. Це прямо стосується українського війська. Саме за таким принципом необхідно реформувати збройні сили України.
Якщо ми хочемо менше витрачати на "оборонку" і мати більше безпеки, тоді варіант один – вступ до НАТО.
Перед тим як дискутувати на тему готовності чи неготовності країн-членів НАТО прийняти Україну, нам самим потрібно виконати власне домашнє завдання.
І перше, що необхідно здійснити – це відновити на законодавчому рівні курс на членство в НАТО як стратегію зовнішньої політики. Відповідний законопроект №4354 у парламенті зареєстровано, є позитивний висновок науково-експертного управління. Не бачу причин для зволікання в його прийнятті.
А що стосується НАТО, то його представники мають зрозуміти таку річ.
Проблема збройної анексії Криму – це не питання двосторонніх відносин між Україною й Росією. Це проблема всього світу й, до речі, тест на профпридатність "сильних світу цього". У тому числі – серйозний виклик для самого НАТО.
Тому, важко не погодитися з Лехом Валенсою: "Якщо НАТО віддає Україну Путіну, то що це за НАТО? Давайте подивимося, чого НАТО варте".
Іван Крулько, кандидат юридичних наук, спеціально для УП