Друзья познаются в беде

"Президент Вірменії Серж Сарґсян під час розмови із президентом РФ Володимиром Путіним підтримав анексію АР Крим Росією". З повідомлень ЗМІ

Сталося так, що останні два тижні я перебуваю в Єревані, вивчаючи в славетному Матенадарані давні вірменські літописи, які були створені в 15-17століттях на українських землях. Проте події довкола України й, зокрема, у Криму, раз у раз повертали із затуманеного середньовіччя в наші тривожні дні, до тих драматичних подій за якими пильно стежили й у Вірменії.

Достатньо сказати, що протягом останніх десяти днів мені довелося виступити мало не щодня на політичних ток-шоу та різноформатних круглих столах, які транслювалися вірменськими телеканалами. Основні питання: що відбувається в Україні та Криму, як розвиватимуться події далі, чи буде війна з Росією, як позначаться українські події на Вірменії?

А ще – чи визнає Вірменія приєднання Криму до Росії?

Це питання зринало настійливо ще від самого початку, коли здавалося, що до нього ще ой як далеко. Навіть не вірилось, що воно може колись постати. Адже стільки було запевнень у взаємній дружбі, за якою століття. Ті ж літописи тому доказ.

Та й не лише це.

Відповідаючи інтерв'юеру єреванської агенції "Ґала", я зазначив, що "жодна цивілізована країна не підтримає анексію Криму Росією... Отож не вважаю, що керівництво Вірменії, яке дуже обережне в подібних чутливих питаннях, піде на це. Адже це сприйматиметься як недружній крок, і я боюся, що нам буде важко після такого зберегти наші двосторонні відносини на теперішньому рівні. Не слід втрачати те, над розбудовою чого ми так натужно працювали протягом останніх двох десятиліть".

Минуло лише кілька днів після цього інтерв'ю, і ось президент Вірменії Серж Сарґсян зважився таки на крок, який справді інакше як недружній по відношенню до України не назвеш. У телефонній розмові із Кремлем від запевнив московського переможця у своєму визнанні кримської анексії, що скоріше скидалося на запевнення в подальшій лояльності Вірменії до свого могутнього стратегічного партнера.

Звичайно, це рішення не було спонтанним. Очевидно, воно зважувалося з урахуванням "за" і "проти", із тверезим усвідомленням того, що після Криму суверенітет есендівських територій буде невпинно звужуватися, а вимоги Москви до своїх молодших партнерів ставатимуть щораз жорсткішими й непередбачуванішими. Либонь, резонувала в Єревані й сказана впівголоса репліка з Баку щодо підтримки ним принципу неподільності території та недоторканності території. Тоді, коли невизнаний Нагірний Карабах, долею якого переймаються вірмени, керується тим же , що й сімферопольські сепаратисти – правом народу на самовизначення.

Проте більш за все найголовнішим було розуміння того, що минає ера самостійницьких сентиментів, і непередбачувана Москва перебирає на себе всю повноту влади не лише над Кримом, а й, фактично, над пострадянським простором.

Отож, мовляв, краще не кликати зачасу вовка з лісу. Не приведи, Боже, у Кремлі не так зрозуміють. І коли 2008 році під час російсько-грузинської війни Єреван ще міг собі дозволити бодай морально підтримати Тбілісі, і зберегти к лице – то у випадку з Україною, як бачимо, цього не сталося.

Звісно, обачність – річ важлива в житті, а надто в політиці. Однак не тоді, коли руйнують дім твого сусіди, а ти відводиш очі, а то й поплескуєш руйнівника по плечу.

Як людині, причетній до розбудови українсько-вірменських відносин, я усвідомлюю, якої шкоди завдано їм цим недружнім жестом керівництва Вірменії. Без якого, власне, можна було б і обійтись, і який нагадував чимось ритуал партійних бонз із радянських часів.

Водночас розумію й те, що "керівництво" – це ще не народ. І доказів цьому я бачу багато, коли до мене просто на вулиці підходять єреванці й перепрошують за своїх зверхників, бажають успіхів нашій державі в непростий для неї час.

І вірять, що ми таки вистоїмо, попри все.

Олександр Божко, перший посол України у Вірменії, Надзвичайний і Повноважний Посол України, спеціально для УП