Good Bye, Crimea!

У 2003 році на екрани вийшла дивовижна кінострічка німецького виробництва "Гуд бай, Ленін!" – історія, що трапилась у німецькій родині в часи падіння берлінської стіни.

Літня жінка, непохитна прихильниця комунізму, впадає в кому напередодні епохальних подій. За цей час Німеччина розпочинає процес об'єднання, ідеали комунізму та ленінізму остаточно зникають у прірві забуття. Світ докорінно змінюється. І далеко не кожна людина здатна поспіти за блискавичними змінами, зрозуміти, що ідеали, які сповідував усе життя – хибні та нікому не потрібні, що тобі весь час брехали.

Через вісім місяців жінка приходить до тями. І тоді її син, знаючи про слабке серце матері й не певний, що вона зможе впоратися та прийняти все, що навколо відбувається, – вирішив збудувати для неї комунізм в окремо взятій оселі...

16 березня Крим "сказав" своє слово. 18 березня Путін офіційно підтвердив намір більш ніколи не розлучатися з омріяним півостровом, спираючись на "одностайне волевиявлення громадян Криму".  ". 21 березня  Рада Федерації одностайно "включила" Крим і Севастополь в РФ, ратифікував "договір", підписаний президентом Росії Володимиром Путіним із самопроголошеною владою Криму.

Головний аргумент – "так вирішили люди"...

Можна скільки завгодно сперечатися навколо нечесності, нелегітимності цього псевдореферендуму, який таким поспіхом було склепано на коліні, про голосування під дулами автоматів, про порушення, заздалегідь намальований "результат", знавіснілу однобоку пропаганду, що зводила з розуму, про окупацію та анексію. Яке це має значення?

Є незаперечний факт: навіть при найчеснішому та найпрозорішому референдумі, з виваженою агітацією з обох боків, під щільним наглядом усього світу, без зелених чоловічків – Крим усе одне проголосував би за Росію. Впевненою більшістю. Так, не 96% чи скільки там намальовано для переконливості. Але ж, погодьтеся, 65% – середній результат багатьох неупереджених досліджень останніх років – це немало, і це-таки переважна більшість.

Давайте називати речі власними іменами: за 23 роки Україна мало чого "хорошого" зробила для Криму. Власне, як і для будь-якого іншого регіону. Чому так сталося – окрема розмова. Мабуть, керманичі країни не могли чи не хотіли. Мабуть, народ знов попався "не такий".

Однак є такий самий незаперечний факт: досі значна частина наших громадян – переважно на Сході та Півдні – невдоволена власною країною та воліє шукати іншої долі з іншою країною. Вони хочуть "додому". У Росію.

За дивним збігом обставин, це саме ті регіони, які встояли перед "ленінопадом", що прокотився країною одразу після бурхливих і трагічних подій кінця лютого 2014 року. І саме в цих регіонах найвищий відсоток тих, хто досі вважає себе "громадянином СРСР", щораз на виборах віддає свій голос за КПУ та вважає розпад Радянського Союзу величезною трагедією ХХ сторіччя.

Тому їхнє прагнення "додому, у Росію" – цілком зрозуміле. Адже РФ наразі виступає не тільки як "спадкоємиця" СРСР – президент Путін не раз натякав або прямо наголошував, що було б непогано відродити колишню країну. Бажано – у її могутності, тремтінні інших перед величчю. Та у старих кордонах, звичайно.

Монстр, що рухнув під власною вагою, досі в багатьох викликає захоплення та ностальгію.

Дрімучий зашкарублий "совок" для одних – для інших асоціюється зі спокоєм, відсутністю проблем. Тому що за тебе все вирішать, тобі все розкажуть, як повинно бути "правильно", тобі "винні" – квартиру, пенсію, маленьку, але стабільну зарплату. Від тебе вимагається лише сидіти тихенько та "коливатися разом із лінією партії". Не треба думати, не треба напружуватися. Надійна синиця в долонях. До того ж – самолюбство тішить думка про причетність до "величі й могутності".

І Крим – уособлення саме таких сподівань та ностальгії. Психологія утриманця. Так історично склалося. Криму завжди хтось був щось "винен". За героїчне минуле, за особливий стан, за що завгодно. Нехай із цим розбираються психологи та історики.

Крим щиро й радісно обрав своє майбутнє – "додому, разом із РФ". Люди впевнені: тепер у них усе буде по-іншому, набагато краще ніж з Україною. Та й "матінка-Росія" обіцяє багато покращень одразу – гроші, багато грошей одразу й кожному, туристів – багато туристів! – нові робочі місця та інфраструктуру, захист від кого й чого завгодно, стабільність, зліт тощо. Майже рай на окремо взятому клаптику землі.

Можливо, так і буде. Росія зацікавлена зробити із Криму таку собі "вітрину" – пам'ятаєте магазини "Березка" в СРСР?..

Хочеться, щоб сталося саме так, і Крим не повторив долю Придністров'я, Абхазії та Осетії. Усе ж-таки, там живуть наші люди, поки що громадяни України.

Якщо не станеться найгіршого, і привід війни розвіється, то Крим уже в недалекому майбутньому отримає перші "няшки" та "плюшки" від Російської Федерації. Кримчани дійсно заслуговують на кращу долю. Власне, як і кожна людина.

Що із цим робити? – Та нічого. Із кримчанами, мається на увазі. Повернути Крим назад можливо лише єдиним шляхом – збудувати у своїй країні таке життя, щоб в Україні жилося краще, заможніше, вільніше, спокійніше.

Починати треба вже сьогодні. Наввипередки.

Вибудовувати нову систему управління країною, вибудовувати принципіально інші економічні відносини, правила ведення бізнесу, виховувати власну відповідальність за кожен крок.

Починати із себе – змінювати себе зсередини. Хоча б, для початку – навчитись не давати й не брати хабарі.

Ніякого іншого шляху "як нам повернути Крим" – не існує. Лише власний приклад, лише наочна демонстрація кращого життя.

Для цього треба багато працювати. Відсьогодні й кожного дня. Без звинувачень і образ. Це наша країна, і вона буде такою, якою ми самі її зробимо. Ленінопад ще не завершено, зручна психологія утриманця ще живе в кожному з нас.

Монстр СРСР зруйнувався під власною вагою. Вітрини розлетілися на скельця. Не варто гаяти час, намагаючись зібрати шматки до купи та склеїти їх. Рано чи пізно все одне доведеться вставляти нове скло.

Відлік пішов.

P.S. Сімейна історія стрічки "Good Bye, Lenin!" закінчується неоднозначно. Синові таки вдалося збудувати "комунізм" в окремо взятій квартирі, але ненадовго. Тому що навколишня дійсність невблаганно наступала. Світ змінювався – болісно, але на краще. Головна героїня зрештою дізнається правду. Вражена самовідданістю сина, який оточив її небувалою турботою, мати зізнається, що також весь час йому брехала. І її ідеали виявились геть не такими, як здавалось. Через три дні після цього вона померла. Чи стала вона щасливішою хоча б ненадовго – невідомо...

А її країна, колись роздерта навпіл "Леніним", продовжувала важкий процес об'єднання та вибудовування нового, кращого життя – для всіх своїх громадян.

Олександра Правдива, УП