Отечество в опасности

Нещодавно в черговий раз ми вшановували пам'ять героїв Крут. Але я особисто в цей день згадую тих, хто кинув їх під кулі. Тих, хто перед цим розвалив 45-тисячний український корпус – три дивізії з Румунського фронту, бронепотяги, важка артилерія. Прочитайте "Воспоминания" Скоропадського або Ореста Субтельного "Україна. Історія"...

Ситуація сьогодні дуже нагадує той час. Знахабнілий північний сусід взяв фактично під контроль частину нашої держави. А наші керівники, на словах оголосивши мобілізацію, чекають, що загроза сама зникне.

До речі, про військову складову. Наше телебачення підтверджує сумну оцінку. Наші керівники нас у черговий раз обманюють. Ніякої мобілізації немає.

Більшість чоловіків, які служили у війську в званні вище рядового знають, що за бойовою готовністю "Військова загроза" частини залишають військові містечка з усіма запасами – вивозяться запаси палива, боєприпасів, тощо й починають доукомплектовуватись військовослужбовцями запасу в запасних районах, тобто за межами пунктів постійної дислокації.

Усього є чотири ступені бойової готовності. У залежності від виду та роду військ, їхній зміст може змінюватись, але ще з радянських часів зводиться до наступного:

Постійна – військовослужбовці знаходяться в місцях постійної дислокації й займаються повсякденною діяльністю.

Підвищена – військовослужбовці отримують зброю, переводяться на казармений стан, проводяться заходи по розконсервуванню техніки, яка знаходиться на зберіганні та відбувається підготовка до прийому військовослужбовцями запасу.

Військова загроза – як зазначалось раніше, частини залишають місця постійної дислокації – бо по них може нанести удар агресор, – вивозяться запаси палива, боєприпасів, тощо й починають доукомплектовуватись військовослужбовцями запасу та технікою, яка теж мобілізовується, у запасних районах. Проводиться бойове злагодження підрозділів.

Бойова готовність – "Повна" – повністю укомплектовані частини, з'єднання висуваються в райони бойового застосування.

Для приведення в ці ступені бойової готовності потрібен певний час. Ще потрібен час для передислокації військ. У кращому випадку на все – не менш трьох діб.

Тиждень уже згаяно. За телевізійною картинкою наших новин, частини все ще знаходяться в місцях постійної дислокації. Мобілізації немає.

Тобто бойова готовність лише "Підвищена".

А скільки часу потрібно російським військам, що б дійти до Києва? Враховуючи, що на півночі країни в нас військ майже немає.

Максимум дві доби!

Особливо стискається серце, коли я дивлюсь на наших військовослужбовців у Криму. Фактично їх уже зрадив власний уряд.

Наскільки я розумію з наших українських теленовин, їм заборонено взагалі застосовувати зброю. Кожний, хто служив у війську, знає, що згідно Статуту гарнізонної та вартової служби, вартовий у разі нападу на об'єкт, що охороняється, він має право застосовувати зброю. Але жодного випадку його застосування не було. Тобто, існує наказ його не застосовувати в жодному випадку.

Механізовану бригаду в Перевальному, яка має танки, бойові машини піхоти, артилерію, блокують декілька сотень легко озброєних осіб.

Але ми чогось боїмося.

Але ж, за офіційними заявами російських керівників, там ми маємо страву лише з незаконними збройними формуваннями, яких 5-10 тисяч максимум. Чому ми не діємо за відповідними законами України? Чому вартові не відкривають вогонь при порушенні меж постів?

Кримських татар, найбільш активну проукраїнську частину населення Криму, хтось вмовляє чогось почекати. Чого?!.. Коли Крим стане суб'єктом РФ? І в Криму може початись друга Чечня? Коли українських військовослужбовців та їхні сім'ї , інтернують, без зброї, у занедбані військові містечка? Чим у нас контролюються межі Криму?

Усе це нагадує події Майдану – коли ті, хто зараз при владі, тільки казав гарні промови зі сцени, вів перемови з Януковичем та спілкувався з іноземними дипломатами. Сподіваючись при цьому лише на допомогу Заходу.

Але тоді був "Правий сектор" та інші, хто штурмував Грушевського та гинув на Інститутській. Вони своїми активними діями, смертями та каліцтвами здобули перемогу та м'які крісла тим, хто зараз приймає рішення щодо подальшої долі нашої держави.

Більшості тих, хто може мислити, уже зрозуміло, що НАТО, ЄС та США за нас воювати не будуть. Економічні санкції почнуть істотно впливати на економіку Росії лише через роки.

За цей час Україна, як держава може вже й не існувати.

В 2008-му під час російської агресії до Чорного моря зайшло чотири фрегати НАТО. Дуже це допомогло Грузії? А зараз у Чорному морі лише один есмінець США.

Треба зрозуміти, що Крим – це лише початок. Після референдуму 16 березня слід чекати "невідомих" військовослужбовців у Харкові, Луганську, Херсоні тощо. Після цього може початися ланцюгова реакція по захисту румунського, угорського, польського, словацького, тощо, населення на території України.

Усе – українська державність знову лише в історії та пам'яті народній.

Звідки такі висновки?

Росія за часи правління Єльцина-Путіна йшла тим же шляхом олігархії та корупції, що й Україна. Але особливістю РФ є фактична диктатура: президент є не арбітром серед олігархів, як в Україні часів Кучми – а фактичним монархом, який спирається на силові структури та на монопольний вплив на засоби масової інформації.

Однак казки про доброго царя та поганих олігархів не можуть діяти вічно. Та і яка кількість населення титульної нації Росії, тобто росіян, у порівнянні з іншими націями та народами РФ? Національні еліти теж прагнуть влади. Приклад – Північний Кавказ.

Усе це відбувається на фоні зубожіння більшості росіян і змушує відволікти їх увагу чимось іншим. Наприклад, маленькою переможною війною.

Спочатку увага буде прикута до "визволення", потім мільярди рублів на відновлення Криму або України. Та й друзям-олігархам президента України, напевно, цікаві деякі об'єкти та чорноземи...

Що робити тим, хто збирається жити в українській державі? Чому постало таке питання? Іноді здається – і напевно не тільки мені – що керівництво нашої держави, за прикладом керівників України часів 1918-1920 років сподівається в разі негативного розвитку ситуації в нашій держави сховатися за її межами.

А що робити нам – тим, кому немає куди тікати?!..

1. Введення військового стану на всій території держави. Реальна мобілізація, створення глибоко ешелонованої оборони поблизу кордонів із Росією та Кримом. Незважаючи на фактичний розвал Збройних Сил України, наступаючому потрібно втричі більше сил і засобів ніж тим хто в обороні.

Російська армія має, ти ж самі хвороби, що й наша. Хабарництво, відсутність нової зброї, досвіду, тощо. Вони просто чисельніше.

Призначення на керівні посади в ЗСУ тих, хто має хоча б радянський досвід керівництва з'єднаннями – вони поки є, – а не тих, хто керував лише трьома катерами й звик торгувати залишеними військовими містечками.

2. Закриття кордонів для громадян Росії.

3. Термінове, кадрове посилення органів СБУ та МВС за рахунок дійсно чесних – але не тих, хто брав хабарі за часів Ющенка й звільнився за часів Януковича – пенсіонерів, активістів Майдану. Останніх, враховуючи відсутність професійного досвіду, найбільш доцільно використовувати на роботі з особовим складом, у структурах виховної роботи та власної безпеки. Активізація контррозвідувальних заходів, охорони тилу, боротьби зі злочинністю.

4. Звернутися до дружніх Україні держав про направлення військових добровольців та надання військово-технічної допомоги, особливо в сфері засобів протиповітряної оборони, авіації, радіоелектронної боротьби та зв'язку.

5. І найголовніше – мобілізація всього суспільства з розуміння того, що ми фактично знаходимось в стані війни.

Ще більш активна, наступальна інформаційна боротьба. Мобілізація промисловості, транспорту, тощо. Усе для Батьківщини – усе для перемоги! Треба зрозуміти всім, що життя всіх нас змінилось.

В іншому випадку простих громадян чекає повернення до тоталітарної держави та іноземне пригноблення, а олігархів – доля Бориса Березовського.

І найстрашніше – треба готуватися до втрат. Вони вже почали стріляти. І по спостерігачам ОБСЄ, і по журналістам.

Вони не зупиняться.

Єдиний і головний позитив того, що відбувається, – у тому, що в разі перемоги, це реальний шанс об'єднати український народ. Це реальний шанс змінитися й стати насправді європейською, демократичною державою.

Олександр Володін, незалежний експерт, полковник запасу, спеціально для УП