Шаг навстречу армии

Це потрібно було зробити вже давно. Ще після Тузли. Або від самих початків нової української незалежності.

Але психологічна природа українця дозволяє йому швидко забувати про небезпеку та легковажити її наслідками. Мрії про власний садочок чи тепле місце у владі чи бізнесі заморожують тривожні прогнози, що небезпека може повторитися й повернутися вже жахом.

Не страхом ворога – а жахом від усвідомлення власної беззахисності перед ним. Беззахисності, яку так дбайливо й послідовно плекала попередня влада, принижуючи та знекровлюючи армію, опускаючи її престиж до найганебніших категорій.

Тепер зрозуміло, що деградування нашої армії було процесом свідомо продуманим і системно реалізованим нашим ворогом у злочинній співпраці з українською владою.

Владу ми нарешті перемогли. Але чи остаточно – залежить зараз від армії. Адже ворога ми не позбулися. Він нависає із зовні вздовж найдовшого кордону й роз'їдає зі середини п'ятою колоною. Більше того, ми залишилися перед цим ворогом майже без армії. Коли говорити про її технологічну, технічну та фінансову готовність.

Проте, як виявилося, в армії зберігся дух – важливий, може й найважливіший чинник боєздатності.

Маю підозру, що цьому здивувалися не лише росіяни, але деякі з наших представників уже офіційної влади. Проте маю впевненість, що в це вірили більшість українців. Тому що революція піднесла дух із глибин відчаю до вершин нездоланності. І він не міг більшою чи меншою мірою не охопити армію. І саме цей дух, який можна майже фізично відчути на вулицях більшості міст та сіл, а тепер і довкола та всередині українських військових частин у Криму, керує мною, коли звертаюсь до українців.

Окрім інших важливих речей, які сьогодні повинна робити й робить молода влада, є одна, до якої ще не дійшли її можливості. У той час як необхідність ця відображена в очах десятків, а, можливо, і сотень тисяч активних українців і фокусується в ініціативу, яка повинна отримати своє життя саме зараз.

Останні тижні виявили, наскільки українській армії потрібна допомога суспільства, а суспільству – допомога армії. Наскільки взаємозалежними є народ та його армія. Допомога ця лежить і в моральній площині, але також і у фізичній.

Допомогу цю може надати кожен. І не лише зголосившись до воєнкоматів.

Ідеться про створення нової ініціативи або ж реанімацію існуючої, але майже знищеної структури, яка б забезпечила тісний та значно коротший зв'язок між армією та народом. Для себе називаю цю ініціативу – Комітет сприяння армії.

Хоча назва наразі не має значення. По-старому колись це називалось ДОСААФ, українською ДТСААФ – добровільне товариство сприяння армії, авіації й флоту. Структура ця була дієвою за часів Радянського Союзу, про які молоде покоління переможців революції вже не пам'ятає. Ті ж, хто ще пам'ятають або принаймні чули про неї, тепер розуміють її доцільність, адже Радянський Союз жив в умовах постійної готовності до конфронтації з ворогом.

За часів незалежності – коли навіть думки про війну активно відкидались – природно, що ідея громадської організації, яка стане містком між армією та народом, а разом плечима єдиного державного організму, – висміювалась та маргіналізовувалась. Фінансування зменшувалось, майно розкрадалось, землі продавались. Знайома й звична для нас процедура...

Але сьогодні Комітет сприяння армії знову потрібен. Не певен, чи в умовах гострої фази передвоєнного конфлікту він буде ефективним, але після його завершення – однозначно що так.

Навіть зараз тисячі чоловіків із радістю відгукнуться на ідею проходження коротких, дво-триденних військових зборів, на яких вони зможуть бодай частково відновити або здобути військові навики, отримають кваліфіковані консультації армійських фахівців. Та, зрештою, реалізують притаманне багатьом бажання пограти в мілітарні ігри.

Безсумнівно, що така ініціатива підійме престиж армії для молоді й тому тільки вітатиметься серед військових. А престиж – це тривалий і дуже вразливий процес, який, як показав наш гіркий попередній досвід, надто легко зруйнувати.

Зрозуміло, що без допомоги держави відновлення такої структури або створення нової не обійдеться. Як організаційної, так і фінансової.

Зрозуміло, що з бюджетом зараз дуже складно. Але разом із таким розумінням існує також і готовність суспільства взяти на себе часткове фінансування цього руху.

Переконаний, що, якщо стосовно зборів, то принаймні витрати на проживання та харчування на полігонах, транспортні видатки добровольці могли б оплачувати особисто. Роль армії полягала б у забезпеченні фахівцями, зброєю, гарантуванні безпеки та інших професійних речей, на що держава повинна була б віднайти кошти.

Зрештою, механізмів фінансової підтримки такої ініціативи може бути багато.

Зараз важливо прийняти принципове рішення й почати процес знизу вгору – від громадянського суспільства до армії та держави.

Треба розуміти, що діяльність такого Комітету сприяння армії, чи як би він тепер не називався, не повинна обмежуватися лише періодичними військовими зборами добровольців. Важливою є також інформаційна робота на підприємствах, де зустріч з одним фахівцем-військовим може зняти багато запитань у громадян і запобігти непотрібній паніці чи колективним помилкам.

Відкритою та перспективною залишається робота з учнівською молоддю. Перелік зрозуміло що неповний, бо не це зараз головне.

Головне – дати владі чіткий і директивний сигнал від суспільства та провести відповідне рішення через Верховну Раду. Адже є інформація, що про реанімацію діяльності такого товариства вже подано декілька законопроектів.

Навряд чи маємо час дискутувати, який із них досконаліший. Адже ворог біля воріт. І ще не скоро звідти піде. Якщо з ним самим не станеться раптом революції...

Тому саме зараз час зробити крок назустріч армії.

Олег Яськів, громадсько-політичний та культурний діяч, науковець, спеціально для УП