Брат НА брата или брат ЗА брата?

Хотят ли русские войны? І взагалі, що замислив товариш Путін?

Впродовж останнього тижня це питання завоювало першість у головах більшості небайдужих українців, які ще вчора в одностайному пориві оплакували "Небесну сотню", обурювалися ненажерливістю колишнього президента і зрадливістю його вчорашніх посіпак.

Ще кілька днів тому нововіднайдена нація пильно стежила за призначеннями нової влади, гаряче обговорюючи, наскільки вони відповідають ідеалам Майдану і демократії.

Аж раптом у Криму висадилися якісь загадкові, озброєні до зубів "зелені чоловічки", які ревно заходилися "обороняти російськомовне населення" від напівміфічних "бандерівців", яких ніхто не бачить, однак вони таки десь точно є.

Чи справді Росія замислила як найшвидше відтяти Крим? У що максимально виллється глибока "стурбованість" світу нашим суверенітетом?

Наскільки сильним є прагнення кримчан до "исполнения своей мечты" – цитата російської "Комсомольскої правди" Чи відбудеться те об’єднання взагалі і, якщо відбудеться, то завтра це станеться чи післязавтра?

Ми всі, звісно ж, одностайно згуртувалися довкола нашої територіальної неподільності.

Окрилені перемогою над тираном українці масово виходять на акції за єдність, сильна стать юрбами полинула до військоматів, українське військо демонструє чудеса стійкості і відваги.

Російським друзям та родичам масово телефонують, роз’яснюючи, якою ж є ситуація в Україні насправді. Ті, наївшись російських новин, за інерцією не ймуть віри, багатозначно мовчать, однак зосереджено слухають.

І нас, і усе більшу кількість своїх авторитетів – музикантів, журналістів, шоуменів, які закликають не чинити агресії проти братів.

Впевненість у програші Путіна поступово змінюється здогадами про його справжні цілі. З одного боку, за останні кілька місяців Росія зазнала дошкульних фінансових та іміджевих втрат.

Викинуті на Олімпіаду мільярди не принесли очікуваної віддачі, капіталовливання в Януковича виявилися викинутими на вітер, крім того стрімко падають індикатори на російській фондовій біржі.

Зазвичай інертний електорат пильно прикипів до новин з України, відкриваючи для себе нові, раніше не бачені якості колись кумедних, вічно молодших братів...

Потреба оперативно відновити власний вплив на сусідів штовхає Путіна на жорсткі рішення. Однак зробити це, виявляється, дещо важче, аніж йому іще донедавна здавалось.

Виникла термінова потреба будь-що привернути на себе увагу, аби виграти максимум часу для перегрупування сил та ресурсів.

Ясно, що на Крим росіяни "точать зуби" вже досить давно, однак не менш ясно, що куди принциповішим для них є відновлення контролю над усією Україною.

І, особливо, над абсолютно не лояльною до себе Матір’ю міст руських, без якої уся концепція "Русского мира" не варта і шеляга.

Аналітики у своїх оцінках російського президента все частіше вдаються до епітетів "гра м’язами" та "гра на нервах".

А тому для українців нині потрібно насамперед не втратити холодного розуму, не дозволивши Путіну перехопити ініціативу. Питання "чого хоче Росія?" варто відсунути на другий план, насамперед з’ясувавши, що потрібно оновленій Україні?

Схід і Захід таки разом? Чи це не більше аніж гасло? Якщо все ж таки не просто гасло, то яку максимальну ціну ми готові заплатити за цю єдність?

Російські владоможці активно годують кримчан медовими пряниками, щоправда, поки виключно віртуальними.

Спочатку, напевне, таки і справді дещо виділять, однак не факт, що це перекриє неминучі збитки від зірваного туристичного сезону. Не варто також тішити себе ілюзіями, що ті подачки будуть надто довгостроковими.

Швидше рано, аніж пізно Росія неминуче затягне стару пісню про потребу економії для акумулювання коштів на боротьбу з зовнішньою агресією...

Проєвропейська частина України демонстративно переходить на російську, демонструючи, що їй зовсім не байдужі потреби ідеологічно інших братів зі Сходу.

Виконувач обов’язків президента призупиняє відміну одіозного закону про мови нацменшин. Впливових людей зі сходу щедро задобрюють державними постами. Все це мало би послугувати сигналом про готовність шукати точки дотику в рамках єдиної суверенної України.

Чи повірить Схід у щирість цих намірів, напряму залежить від оперативних і реальних дій нової влади. Тим більше напередодні виборів. Хто оговтається швидше – ми чи Росія?

Ось справді надважливе питання. Відповідь на нього – бодай сам для себе – мусить дати кожен з нас. Лозунг "брат за брата" повинен конче набути реального змісту.

Від здатності подати руку світоглядним опонентам залежить, наскільки ми змужніли як нація. Нас чимало чого роз’єднує, однак, упевнений, точок дотику знайдеться куди більше.

Єднаймося, бо ми того варті!

Максим Коломис, Рівне, для УП