Национальный диалог. Предложения по плану выхода из кризиса

Національний діалог щодо вирішення політичної кризи має початися з роботи над власними помилками і усвідомлення того, що шлях "ультиматумів", "силових варіантів" та "риторики барикад" є безперспективним і призведе до руйнування української державності.

Навіть зниження динаміки вуличних зіткнень зараз не означає, що кризу можна "заговорити", що проблема сама по собі зникне. Вона, навпаки, буде наростати, виходячи із індикаторів розвитку економіки.

У той же час, ще зберігається можливість політичного вирішення кризи, недопущення її подальшої ескалації і завдання для усього політикуму – скористатися цим шансом.

Досягнення договороздатності

По-перше, має бути збережено мораторій на насильство. Сторони переговорів мають гарантувати припинення протистояння та обопільних дій, які можуть спровокувати нову хвилю насильства.

По-друге, має бути проведено ґрунтовне розслідування фактів порушення законодавства щодо мирних протестантів.

Влада, нарешті, має дати відповідь на просте питання: хто винен у першому витку насилля, зокрема побитті 30 листопада 2013 року; хто стріляв в журналістів та медиків-волонтерів; хто використовував "спортсменів" для силових дій?

Так само має бути дана відповідь, хто провокував переростання мирного протесту в силове протистояння?

Це страшно для усіх, що в Україні, у мирний час постраждало більше 100 журналістів, є випадки поранень від куль, смерті. В ЗМІ повідомляють про викрадення, зниклих, підпали машин тощо. Кожен факт потребує негайного реагування. Це шок для суспільства.

Очевидно, що у всіх цих процесах вже проявилися ознаки неспроможності, неефективності правоохоронної та "керованості" судової систем – ознаки нездатності забезпечити верховенство права і правопорядок.

На цьому тлі почала діяти громадськість – йдеться про ініціативи професорів Володимира Буткевича щодо "Громадського суду", Володимира Василенка зі створення Комісії з розслідувань порушень прав людини.

Генеральний секретар Ради Європи разом з офісом Комісара Ради Європи з прав людини ініціювали створення в Україні комісії з розслідування фактів викрадення, побиття, тортур і вбивств. Створюється додаткова комісія з представниками Управління Верховного комісара ООН з прав людини.

Європейський суд з прав людини надав пріоритет справі учасника Євромайдану Ігоря Сіренка. Таких справ очевидно буде багато. З досвіду можна прогнозувати, що пілотне рішення Європейського суду з прав людини Україні гарантовано.

Це сигнали для тих, хто у владі не розуміє, що відбувається, хто вбачає у протестах тільки активність екстремістів і нав’язував силовий сценарій розвитку подій.

По-третє, необхідно дати правову та політичну оцінку факту прийняття так званого пакету законів від 16 січня 2014 року, які отримали в ЗМІ назву "закони про диктатуру".

Саме прийняття цих "новелл" спровокувало другий виток протистояння, початок вже силових дій з обох боків, могло позбавити Україну не тільки європейської перспективи, а й призвести до міжнародної ізоляції. Справжні автори цих "законів" відомі і знаходяться вони не тільки у стінах парламенту.

В якості першочергових заходів влада мала б провести безумовну амністію для затриманих журналістів, неповнолітніх, пенсіонерів – учасників протестів. Це можна і потрібно було робити і без нікчемного з юридичної точки зору закону про так звану амністію.

Також варто розібратися з випадками рішень суддів про висунення підозри в частині 2 статті 294 КК, що передбачає покарання від 8 до 15 років позбавлення волі, які були написані як "під копірку" у різних регіонах України.

Разом з тим, за повідомленням Генерального прокурора, вже сьогодні амністовано 259 учасників січневих акцій протесту, що вже позитивно.

По-четверте, національний діалог має ґрунтуватися на довірі як до самого процесу з боку суспільства, так і між переговірниками.

У державі було напрацьовано систему комунікації громадянського суспільства і влади, у тому числі і Координаційною радою з питань розвитку громадянського суспільства при Президентові України, Конституційною Асамблеєю та іншими.

Але після побиття людей, а потім, ухваленням відомих законів січня 2014 року, державній політиці сприяння розвитку громадянського суспільства було завдано непоправного удару, наслідки якого будемо ще довго відчувати. Але це лише один аспект.

Інший, більш небезпечний для нинішньої ситуації аспект, полягає у тому, що на сьогодні переговорний формат є закритим.

Його обґрунтовано звинувачують в кулуарності, а учасники від влади не мають довіри не тільки у суспільстві, а й у фаховому, експертному і політичному середовищі, оскільки окремі з них були ідеологами сумнозвісного рішення Конституційного Суду, знищення статусу Верховного Суду, і інших рішень, що серед іншого привели до цієї кризової ситуації.

Вони не можуть бути чесними перед суспільством, главою держави, політикумом і сьогодні. Вони знаходяться в ситуації конфлікту інтересів, зрештою поза межами людської порядності.

Стверджую, поняття професійної честі, етики існує серед правників. Хоча не усім це притаманно.

Є тут ще один аспект. Якщо президент веде переговори з лідерами опозиційних парламентських сил, то чому у числі переговірників від влади є чиновники і немає лідера провладної парламентської фракції.

Без довіри та договороздатності будь-які результати переговорів, політичні домовленості не матимуть достатньої легітимності. І це вже спостерігаємо, оскільки попри усі заклики парламентська спеціальна комісія щодо вдосконалення змін до Конституції таки не створена.

Тому сьогодні важливо, щоб переговорний процес та його учасники мали позитивний баланс довіри та сприймалися політикумом та суспільством.

По-п'яте, опозиція повинна визначитися з програмою вимог та з власним системним баченням врегулювання ситуації, а не рефлексувати на виклики вулиці.

Опозиція достатньо довго діяла нераціонально. Опозиційні лідери не генерували системних альтернативних пропозицій змісту, шляхів реформ.

Власне сьогодні опозиційні лідери всіляко уникають діалогу з громадянським суспільством, яке вже давно генерує більш прогресивні вимоги зокрема і у національному примиренні.

У своїй безмежній критиці влади опозиція забула про свою міру відповідальності. Європейський підхід же полягає у рівній мірі відповідальності перед людьми. Тому люди сьогодні так розчаровані не лише владою, а і опозицією.

По-шосте, до переговорів між владою та опозицією має бути залучено громадянське суспільство.

Цілком слушні його ідеї щодо врегулювання ситуації в країні не пов’язані з партійною кон’юнктурою, не орієнтовані на сепаратні домовленості, не почуті, а, по великому рахунку, ігноруються і знівельовуються і владою, і опозицією.

Власне усвідомлення і вирішення цих цілком реальних шести умов можуть закласти підвалини для початку діалогу: по-перше, про вихід з кризи; по-друге, про майбутнє країни.

Останні події довели необхідність всеохоплюючої конституційно-правової модернізації, перебудови країни.

Усі попередні напрацювання були орієнтовані на часову перспективу. Для реалізації цієї реформи, за нинішніх умов часовий дефіцит очевидний.

Що робити?

Метою усього подальшого реформування у короткостроковій та довгостроковій перспективі є формування справжнього народовладдя, подолання відчуження влади і суспільства, поваги до людської гідності.

Саме цього вимагають і люди, які підтримують владу, і ті, які мають протестні настрої, що акумулює Майдан. Це вже більше не є абстракції, а реальність нашого життя.

Раніше влада в незалежній Україні намагалась брати до уваги, а головне, адекватно реагувати на простестну активність громадян. Тому в Україні у 1994 році під час політично-соціальної кризи відбулися позачергові вибори парламенту і Президента України; у 2004 році питання помаранчевого Майдану було вирішено у мирний спосіб.

Сьогодні влада запізнилась і продовжує запізнюватись з адекватною реакцією на протестний настрій у суспільстві, який за оцінками соціологів охоплює більш як 80% громадян. Тому, як наслідок, теперішній Майдан не обійшовся без людських втрат.

Врегулювання нинішньої суспільно-політичної кризи неможливо здійснити механічним кроком – відновлення Конституції України в редакції 2004 року.

Це спроба вирішити складну проблему системної політичної, конституційно-правової кризи у спосіб політичної доцільності.

Разом з тим, не можна також поспіхом закритою групою осіб, нашвидкоруч, знову на коліні переписувати Основний Закон. Це знову згубно і неприпустимо для державності. Це правовий нігілізм.

Нагадую політикам, в Конституції є й інші розділи окрім повноважень президента, уряду та парламенту, які необхідно терміново оновити.

В першу чергу – це гарантування прав людини і основоположних свобод, судова влада, прокуратура, місцеве самоврядування. Саме системні збої в усіх цих сферах призвели до масових протестів.

І якщо хочемо бути державними людьми і вивести свою країну з прірви, треба оперувати державницьким підходом та верховенством права.

На думку більшості відомих конституціоналістів пропонована опозицією вимога щодо повернення до Конституції України в редакції 8 грудня 2004 року є неприйнятною як з юридичної, так і з практичної точки зору.

Повноцінний процес внесення змін до Конституції України об'єктивно не може бути завершений раніше осені 2014 року.

Спочатку варто розглянути варіант укладання у публічний спосіб політико-правової угоди – Конституційного договору, меморандуму, як завгодно його назвіть, як основи подальшого конституційного процесу, а також інших заходів по виходу із кризи та розвитку країни.

Предметом такого документу найперше мають стати публічні зобов’язання щодо майбутнього конституційного процесу та визначення його строку, етапів.

Можливо, щодо балансів у владі на центральному рівні, за основу можуть бути взяті напрацювання проекту Конституції в редакції закону № 2222 від 8 грудня 2004 року або законопроекту № 4180, щодо якого є позитивний Висновок Конституційного Суду, з використанням напрацювань Конституційної Асамблеї, інших проектів, які є і щодо яких були надані висновки Венеціанської Комісії.

Зміни до Конституції на першому етапі (до осені) повинні також включати зміни до розділів, пов’язаних з правами людини і основоположними свободами, правосуддям, прокуратурою, статусом та порядком формування Конституційного Суду, місцевим самоврядуванням та територіальним устроєм.

Пропозиції у Конституційної Асамблеї є.

При цьому треба взяти до уваги, що зобов’язанням за цією угодою, виходячи із Концепції Конституційної Асамблеї, має стати, у визначеній у часі перспективі, також внесення змін до Розділів І, ІІІ та XIII Конституції України, що також вимагають суттєвого доопрацювання.

Предметом такого Договору повинно бути і питання формування нового уряду. Сторони можуть фіксувати, що новий уряд може бути коаліційний, технічний, народної довіри і формуватися відповідно до чинної Конституції (де-юре) з певним строковим "імунітетом" від звільнення, а де-факто за парламентсько-президентською процедурою.

Можна застосувати процедури громадського сприйняття кандидатур членів уряду.

Це досягається за результатами переговорів з парламентськими фракціями. При цьому президент бере на себе зобов'язання також утриматися на певний період від одностороннього звільнення очільника КМ, міністрів.

Парламент бере на себе зобов'язання розглянути та затвердити Програму діяльності нового Кабінету Міністрів – бодай засадничу, яка має містити ключові напрямки та параметри реформ на найближчу перспективу.

У цьому контексті мова може йти про пошук моделі регіональної влади та розширення прав місцевого самоврядування.

Публічний формат формування уряду категорично виключає ультиматуми сторін, які вже лунають, особливо з боку представників опозиції, щодо можливого його складу, відкриває дорогу до спільної роботи.

Зрештою мета – зберегти державу.

Складовою предмету Договору також може стати узгодження комплексу реформ з визначенням пріоритетності, у тому числі, першочергових та довгострокових.

Серед яких має бути реформа освіти, медицини, бюджет, економіка, реформа місцевого самоврядування.

Питання виборів – це також предмет Договору. Розробка та удосконалення виборчого законодавства; переформатування складу Центральної виборчої комісії за результатами консультацій з депутатськими фракціями; майбутні парламентські та президентські вибори.

Є необхідність розглядати можливість проведення як позачергових, так і чергових виборів.

Але вибори – це не самоціль зміни чи захвату влади. У всьому світі – це демократичний спосіб формування влади.

Влада має взяти на себе зобов’язання забезпечити чесні та справедливі вибори, а опозиція розуміти, що час виборів має бути обраний так, щоб люди мали можливість розібратись і зробити вільний вибір.

Вільне волевиявлення – це основа легітимності і самих виборів, і обраної на них влади. Так було, є, і буде. Україна не виключення.

В цю Угоду можуть бути закладені і інші політико-правові зобов’язання сторін.

За формою Конституційний договір, меморандум може бути запропонований як власне політико-правовий договір, укладений між президентом, Верховною Радою, або керівниками фракцій, окремими народними депутатами та авторитетними представниками громадянського суспільства про невідкладні кроки для вирішення суспільно-політичної кризи в державі.

Може бути також обрана і інша форма – "політичного" закону. За цих умов закон буде публічною політичною угодою між парламентом і президентом при підтримці громадянського суспільства. Форма закону надасть Договору більшої імперативності.

Закон може бути прийнятий в рамках повноважень парламенту визначати засади внутрішньої політики – пункт 5 частини першої статті 85 Конституції.

Варіанти є. Можуть бути і інші пропозиції. Потрібна дискусія, якої, на жаль, немає.

Отже, замість прийняття неякісних рішень Верховною Радою, які можуть бути знову оскаржені наступною владою, що призведе до нової узурпації, нової кризи, нового конфлікту, зараз необхідно обрати іншу форму – договору, угоди, меморандуму, де підписантами є влада, опозиція та громадянське суспільство, що стане основою, публічною гарантією майбутнього конституційного процесу та інших заходів щодо виходу з кризи та розвитку країни.

Прийняття такого документу може перевести конфлікт із протистояння в площину співробітництва, що має своєю метою прийняття нової редакції Конституції та виведення країни з кризового стану.

Що не менш важливо, це створить умови для якісної роботи не поспіхом, не закрито, а дискутивно щодо усіх пропозицій по вдосконаленню Конституції у парламенті, у політикумі та, нарешті, забезпечить омріяну демократичну конституційну легітимність Конституції, про яку увесь час нагадує Венеціанська Комісія.

Для держави настає момент істини. І це повинні усвідомлювати і політики, і чиновники, і самі громадяни. Сьогодні потрібно шукати дуже широкий консенсус, який дасть можливість вийти Україні із ситуації як державі і суспільству абсолютно нової якості.

Марина Ставнійчук, для УП