От уголовного мышления к уголовному государству

Існує особливий тип відносин, який формується в місцях позбавлення волі та екстраполюється носіями кримінальної субкультури в суспільство. Отже, поговоримо про феномен поширення таких відносин від рівня закритої тюремної спільноти до державного масштабу.

Кримінологія вже не першу сотню років досліджує психологію людей, які вдаються до вчинення злочину, їх субкультуру, вплив перебування в місцях позбавлення волі на особу та багато іншого неймовірно цікавого про злочинний світ.

Перша теза до нашої розмови. У професійних загально кримінальних злочинців – це ті, у кого систематичне вчинення злочинів є джерелом їх доходу – є своя субкультура.

Це не лише певні правила, яким вони слідують, але й стала психологія, відповідна мотивація дій, модель побудови стосунків, система цінностей тощо. Кримінальна субкультура поширюються в злочинних колах – як на волі, так і в місцях позбавлення волі.

Трирічний термін перебування в місцях позбавлення волі є критичним із точки зору можливої ресоціалізації особи після звільнення. Тобто, перебування протягом трьох років і більше в місцях позбавлення волі спричиняє незворотні деструктивні зміни у світосприйнятті особи.

Згубно впливають на психіку людини не лише жорсткі умови утримання, а й кримінальна субкультура. Людина набуває стійких кліше в поведінці, змінюються пріоритети та загальна картина світу. Уже на волі така людина вибудовує свої стосунки, зв'язки та життя як таке, за тими законами, що підсвідомо сприйняла в місцях позбавлення волі.

Немає значення, яких кар'єрних вершин або творчого розмаху досягне така людина після звільнення – вона все одно буде транслювати й використовувати ту модель стосунків, яку сприйняла у найбільш критичний і травмуючий період свого життя – період ув'язнення. Модель, яка дозволила їй вижити.

Нажаль, навіть західна прогресивна наука не знайшла гарантованого методу остаточного відновлення, ресоціалізації психіки, а, головне, світосприйняття особи після тривалого або неодноразового ув'язнення. Про це пише у своїх дослідженнях відомий шведський кримінолог Нільс Крісті. Такі самі висновки – про низьку ефективність реабілітації особи після згубного впливу тривалого ув'язнення – оприлюднені Американським комітетом із дослідження тюремного ув'язнення.

Яка ж картина світу зазвичай утворюється в такої людини?

Якщо максимально спростити й довести її до схематичної, то виглядатиме вона так: світ складається із трьох категорій людей – 1) адміністрація; 2) ув'язнені; 3) ув'язнені, які співпрацюють з адміністрацією.

Схема відносин дуже проста – тотальний нагляд, обмеження, кара, абсолютна влада з боку адміністрації та непокора з боку ув'язнених. Мета такої побудови стосунків – максимальне придушення в зародку будь-якої активності з боку ув'язнених, навіть позитивної. Проте, в ув'язнених є вибір – співпраця з адміністрацією в обмін на лояльність.

Вирішення конфліктів у такому закритому тюремному суспільстві має лише один алгоритм. Якщо в'язні починають бунт, адміністрація придушує його за допомогою фізичного насильства, нерідко руками в'язнів, які погодились співпрацювати з адміністрацією. В'язнів можуть піддавати фізичним тортурам, залишати роздягненими в холодному приміщенні карцеру, завдавати тілесних ушкоджень, не давати можливості вчасно отримати медичну допомогу.

Адміністрація не сідає за стіл перемовин із бунтарями. Досвідчені в'язні знають, що будь-які поступки адміністрації можуть означати блеф або пастку.

Сценарій розвитку подій у тих місцях завжди один –– бунт банально придушують і все.

Тож людина, світосприйняття якої зазнало згубного впливу в місцях позбавлення волі, формуватиме свою поведінку на волі в межах зазначених трьох рольових сценаріїв: адміністрація, ув'язнений та ув'язнений, що співпрацює з адміністрацією. Вона адаптує модель маленького закритого тюремного суспільства – на велике, у якому опиняється після звільнення.

Така людина може змінити лише своє місце й роль у цьому трикутнику. Приміром, уявити себе адміністрацією або нею стати, і тоді вже на місці ув'язнених можуть опинитися члени сім'ї чи підлеглі. Але вона навряд чи вийде за межі цієї схеми відносин: адміністрація, ув'язнений та ув'язнений, що співпрацює з адміністрацією.

Історичним доказом описаного явища в масштабі держави є радянська історія.

Група людей із кримінально обумовленою свідомістю захопила державну владу та побудувала ціле суспільство за моделлю тюрми. Громадяни цього суспільства потерпали від дій державної влади, від тотального нагляду так само, як ув'язнені в тюрмі.

Цей історичний феномен експансії кримінальної субкультури до загальнодержавного розмаху досліджується кримінологами різних країн. Були й спільні дослідження росіян та французів, з результатами яких можна ознайомитись в науковій праці Антона Олєйніка "Тюремна субкультура в Росії: від повсякденного життя до державної влади". Книгу також видано в Європі французькою.

Так от, у разі приходу до влади людини із кримінальною свідомістю, модель трикутника залишається, просто змінюються масштаби – із загально кримінальних до мафіозних, – та назви сторін-учасників відносин. Тепер це буде поділ на своїх і чужих, а серед чужих будуть шукати охочих до співпраці за винагороду. Використовуючи сучасні неологізми, можна сказати, що будуть шукати "тушки" серед чужих.

Тут варто розуміти ще один важливий закон: ув'язнені, що погодились співпрацювати з адміністрацією, та чужі, що стали "тушками" – ніколи не будуть своїми. Такий закон кримінального трикутника. Вони назавжди залишаються в статусі "зрадників".

Політологія та кримінологія мають у своєму арсеналі термін "кримінальна держава", що означає тип держави, на політику якої визначальний вплив мають злочинні кола, відбувається криміналізація суспільних процесів, влада використовує злочинний елемент як соціальну опору – пам'ятаєте про в'язнів, що співпрацюють з адміністрацією?

Це і є кінцевий етап експансії кримінальної субкультури від рівня закритого маленького суспільства тюрми до рівня держави.

Ганна Маляр, спеціально для УП