За нашу и вашу свободу...

Події в Україні лютого 2014 року ввійдуть у світову історію як чергове запитування – яка ціна свободи, демократії та власне самого людського життя. Фактично – це кінець пострадянської України. Із цього моменту починається історія нової країни.

Якою вона буде – невідомо. Але навряд чи вдасться повернути її в стан "сплячки".

Яку ціну українці готові заплатити за право на голос, свободу й за можливість вирішувати свою долю, а не бути німими рабами купки правителів, що зійшли з розуму від жадібності та безкарності, вони продемонстрували 20 лютого, коли стояли на Майдані Незалежності в Києві під кулями вбивць.

Їх просто розстрілювали карателі, тому що правоохоронцями або солдатами їх назвати не можна. Солдати – це ті, хто захищають чиєсь життя, а не воюють із власними мешканцями, головним злочином яких було нахабство вийти на центральну площу своєї рідної країни з вимогою змін.

Це масове вбивство не можна виправдати нічим.

За організацію й співучасть у масовому вбивстві відповідальних необхідно віддати під Міжнародний трибунал. Не для помсти – але для того, щоб назавжди відбити бажання всім правителям триматися за владу за будь-яку ціну.

Саме з подібних базових прав і цінностей, за які українці вишли боротися, виросла вільна й демократична Європа. Вона пройшла свій тернистий і часто кривавий шлях багато років тому.

А ось яку ціну готові заплатити європейці й що готові зробити сьогодні, за утвердження європейських цінностей – це питання.

Безумовно, доля України – у руках самих українців. Якою буде їх країна, ніхто не зможе за них вирішити. І судячи з відваги та самопожертви, що її українці демонструють за право називатися вільними людьми, мати людську гідність і право впливати на майбутнє своєї країни – Україна буде демократичною та європейською.

Питання в тому, яку ціну доведеться за це заплатити й наскільки тяжким буде цей шлях. А легким він точно не буде.

Блискавичне "перефарбування" політиків та чиновників – цьому свідоцтво. І в розповсюдженому тепер жарті: "Розібралися з Януковичем, час братися за опозицію", нажаль, лише частина жарту.

Із самого початку протестів, Янукович зі своїм оточенням постійно підвищував рівень насильства по відношенню до громадян України, які колись дозволили йому назватися президентом цієї країни.

У відповідь на студентський "карнавальний" мітинг – він відповів міліцейськими кийками.

У відповідь на протест проти насильства й вимогу покарати винних за це – він цинічно погодився на круглий стіл, а вночі спробував силою "зачистити" Майдан.

У відповідь на протест проти диктаторських законів, прийнятих 16 січня – почав стріляти.

Весь цей час європейські політики висловлювали то "стурбованість", то "заклопотаність", і намагалися розмовляти з Януковичем символічною й політичною мовою. Нажаль, Янукович і подібні йому, розуміють одну мову – мову сили. Усе інше вони вважають марною тратою часу.

Ескалацію насильства насилу вдалося призупинити на початку лютого, задля пошуку компромісу в стінах парламенту. Багато надій покладалося на 18 лютого, коли на засіданні Верховної Ради влада обіцяла піти на компроміс із опозицією, повернутися до Конституції 2004 року, повернути парламентсько-президентську форму правління й створити коаліційний уряд. Однак владна більшість пішла з парламенту, відмовившись голосувати.

Буквально за кілька днів до цього із Брюсселя заявили, що санкцій проти української влади вводити не планується. Зате Росія повідомила, що надасть черговий транш в 2 мільярди доларів, якщо Янукович "стабілізує" ситуацію...

Зневірившись розігнати мітинги силою, влада вирішила перейти просто до фізичного знищення протестуючих, у надії , що ті хто виживуть, просто розбіжаться зі страху.

Коли 20 лютого глави міністерств закордонних справ Польщі, Франції та Німеччини вели переговори з Януковичем – у цей же самий час, снайпери розстрілювали людей на Майдані Незалежності. За день було вбито майже сто чоловік. Стріляли з дахів по лікарях, які намагалися надавати допомогу пораненим, журналістам.

Це було схоже на каральну операцію з однією метою – залякати всю країну, щоб люди розбіглися й назавжди залишили навіть спроби виходити на вулицю із протестами.

Це все відбувається на початку 21 століття, у центрі Європи...

Лише на тлі цих трагічних подій країни Євросоюзу оголошують про введення санкцій проти представників української влади. Весь цей час Росія чинить відкритий тиск на Україну.

Багато хто в Україні впевнений, що сценарії силового розвитку ситуації пишуться в Москві, з метою утримувати цю "територію" в хаосі. Подібна тактика себе вже добре зарекомендувала в Осетії, Абхазії, Придністров'ї та інших "проблемних" зонах колишнього Радянського Союзу. У цьому немає нічого дивного, якщо згадати, що для багатьох російських політиків незалежна Україна – це "історичне непорозуміння". На тлі відчайдушних спроб Путіна, відродити "імперію" в рамках Митного Союзу, європейська та демократична Україна – це "вирок" для нео-Радянського Союзу, на самому початку.

Що готова зробити Європа для того, щоб допомогти громадянам однієї з найбільших країн у центрі Європи мати право на життя, європейські перспективи та краще майбутнє? І які ціною своїх життів доводять, що вони не раби, а вільні люди, і їх країна – це справжня Європа, не лише географічно, але й духовно й ціннісне.

Від відповіді на це питання залежить не тільки доля України, але в ще більшому ступені – майбутнє самої Європи.

Те, як і чим закінчаться нинішні події в Україні, визначить її майбутнє на багато років уперед.

Але так само це визначає й те, якою буде Європа. У чому її сенс, які цінності її об'єднують і на якому фундаменті вона будуватиме своє подальше існування.

Україна виявилася для Європи величезною проблемою. Не тільки тому, що в Україні стільки проблем. Але, перш за все, тому що Україна стала тим дзеркалом, у котрому Європа побачила свої проблеми, страхи й слабкість. І це прояв кризових процесів у самій Європі.

Українці часто сприймали когось – тут уже хто Росію, хто Європу – як того Великого Іншого, через відношення, з яким визначається власна ідентичність і доля. Але виявилося, що ми для Європи – теж Великий Інший, у стосунку до якого з'являється й визначається сама європейська ідея сьогодні.

Метафізичний центр Європи, "больовий нерв " знаходиться зараз на площі з вивернутою бруківкою – на Майдані Незалежності в Києві.

Якою буде Європа завтра – вирішується зараз на вулицях міст і сіл України.

Чи зможе ідея об'єднаної Європи знову запалювати серця, пропонувати нові змісти та проекти майбутнього, залежить від того, що зроблять громадяни Євросоюзу для підтвердження європейського розвитку України?

Чи зможуть протиставити щось безпрецедентному тиску Росії на Україну, котра намагається позбутися пострадянського минулого та "набутків" часів Незалежності, у вигляді корумпованої кланово-олігархічної системи?

Чи віддадуть перевагу закритися у своїх затишних будиночках і невирішених проблемах? Тим самим прирікаючи себе на повільне забуття...

Олексій Полегкий, спеціально для УП