Час від часу вони прорізалися –  президенти України: Кравчук, Кучма, Ющенко.

Всі разом посиділи за круглим столом з Януковичем. Ющенко розміщував звернення, схожі на кашу розмазану всією мискою, на своєму сайті. Кравчук був всюдисущим: на телебаченні, на нарадах, в парламенті, пропонував "джентльменські угоди" для виходу з кризової ситуації. Кучму не було чутно, втім, основне він вже сказав: "Україна – не Росія", кажуть, що це не його слова, однак, навряд чи він міг народити щось вагоміше.

З усіх я голосувала тільки за Ющенко. В кожного були і, певне, що  залишилися, свої вади та слабкості. Кожний помилявся, кожного підозрювали та звинувачували.

Але не можу не пригадати того, що свого часу Кравчук погодився на дострокові вибори глави держави і програв Леоніду Кучмі. Незадовго до початку президентської передвиборної кампанії 2004 року зачарований/зачаклований президентською владою Конституційний Суд України надав Кучмі право балотуватися на посаду голови держави утретє, але той відмовився, зокрема, й через низький рейтинг, різноманітні політичні скандали, акцію "Україна без Кучми". Таким чином Кучма відкрив шлях для Януковича, але завдяки подіям 2004-2005 року Президентом України тоді став Віктор Ющенко, котрий не тримався за владу, ймовірне, тільки тому, що був переконаний: влада сама тримається за нього, бо він є місія.

Були різні причини, підстави та виклики, але всі вони це робили – йшли.

Кожний з українських президентів розчаровував. Леонід Кравчук за старою партійною звичкою намагався "бігати між краплинами", щиро вважаючи, що це означає – бути мудрим лисом; поставив хрест на своєму історичному підписі, що засвідчив розпад Радянського Союзу, і з президентів перекваліфікувався на радника Медведчука.

Леонід Кучма "звучав" в касетному скандалі, корупційних оборудках, кілька разів потрапляв в переліки "ворогів преси". Багатотисячне "геть" лунало якраз на його адресу.

Я вдячна Віктору Ющенку за те, що країна припинила замовчувати та почала вшановувати національну трагедію - Голодомор, але завдяки його унікальному характеру навіть національну трагедію він ледь не примудрився перетворити на в’язку карамельну цукерку, а всю історію звів до шароварів, бандур та вишиванок.

На відміну від двох Леонідів, котрі особливо не відчували власного українства, Віктор Андрійович цю ідентифікацію відчував, але не розумів, що із цим варто робити. Втім, він зазнав тиску, страшного отруєння, був зацукрований милуваннями кумів та підкумків, та й в супротивники отримав розумну, раціональну, харизматичну і дуже сильну жінку, -  для мрійливого споглядача за аграрним плином країни – це було занадто.

Президентство не може не навчити відповідальності (хоча, практика показує, що не все так однозначно). Обов’язок відповідати за країну, за кожного з нас загартовує характер, робить зі звичайної людини президента, гаранта прав і свобод громадян.

На мій погляд, Євромайдан давав президентам країни шанс – довести своє президентство, довести свою відповідальність перед громадянами України, довести прагнення бачити країну в Європі, виступити гарантами верховенства права.

 Єдине, що потрібно було для цього зробити – бути з народом. Оголосити спільну заяву, де закликати Януковича взяти на себе відповідальність за численні порушення прав людини і свобод, за смерті, за насильство, за переслідування, закликати його піти у відставку. Зробити це публічно.

Звичайно, це потребує більше мужності ніж можливість покрасуватися перед камерами в якості великих миротворців. Авжеж, що такий вчинок свідчив би про зрілість, свідомість, справедливість та честь, ну, але президенти – звичайні люди із надзвичайними привілеями та "заслуженими" перевагами, що змінити свою сутність не в змозі, що не здатні побороти своє "слабо", тому хтось розмазує мисками кашу, хтось мовчить, а хтось пропонує дотримуватися "джентльменських угод" із закривавленими шахраями.

"Маємо те, що маємо", - хороше гасло для байдужих людей, чи не так? Пам’ятаєте, хто це сказав?

Лариса Денисенко, для УП