Под чьими ногами валяется власть?

Два роки тому, ще на початку процесу покращення та реформ імені Януковича, заступник губернатора Харківщини зірвав нам, групі експертів аналітичного та адвокаційного центру, дуже неполітичний захід - круглий стіл журналістів та лікарів про проблеми охорони здоров’я в області.

Його обурило не лише те, що хтось визнавав існування "проблем", хоча лікарі відверто про це говорили офф-рекорд, як і про те, що обласна влада їх не чула. Його обурило, що список учасників не пройшов персонального затвердження, а також те, що він не був надрукований на звичному бланку ОДА та звичним шрифтом.

Чиновник на зустрічі безпомилково визначив хто ми такі - "мальчики с потертыми рюкзачками - я таких постоянно в самолете вижу". Після довгих дебатів, перемовин та нічних дзвінків одне одному захід таки відбувся наступного дня, з тим самим списком учасників та тими ж темами. Розмова вийшла, але далі розмови нічого не пішло - влада в області категорично не визнавала існування "проблем".

Це при тому, що в моєму потертому рюкзачку були дуже неполітичні і доволі притомні пропозиції, зібрані від самих лікарів, експертів та аналітичних центрів. Там навіть лежали умови, за якими харківські державні установи могли отримати трохи грантових грошей на інформаційну роботу, але не склалося.

Для того, щоб такі пропозиції були комусь потрібними, в мене тепер два рюкзаки. В одному - те саме, що і два роки тому - документи та комп’ютер. В іншому - стандартний набір для вечірніх прогулянок центром Києва. Бо мотивація тієї частини протестувальників, які вважали себе фахівцями з розробки та просування тих чи інших суспільно важливих рішень, а стали відомими як "іноземні агенти" - зміна системи.

Зараз вони не потрібні, бо радянський тип управління передбачає, що є "правильні" рішення і рішення "політичних опонентів". В цій системі неможливо ефективне існування експертних, аналітичних центрів, фахівців які пропонують конкретні зміни до державної політики - від повномасштабних реформ до точкових змін функціонування держави.

Хто повинен вчитися?

Історію про харківського чиновника я згадав, коли прочитав текст Євгена Глібовицького, котрий вважає, що новітні політики повинні навчитися спілкуватися з експертними колами. Мушу розчарувати колегу - не повинні.

Навіть якщо політики "нового" покоління - Гацько, Соболєв, Солонтай, Луценко чи багато інших молодих та перспективних, стануть реальними гравцями у виконавчій чи законодавчій владі, вони все-таки будуть політиками. Їх все одно мова буде формуватися вуличними зустрічами, потребами людей, а не нарадами в кабінетах з маркерами та фліпчартами.

Той факт що вони, або навіть старі політики після перемоги - хоч це скорше зі сфери фантастики, будуть готові слухати - уже неймовірний позитив, і ми не маємо права його втратити.

Втім, для цього - щоб цей шанс використати експертним центрам, фахівцям, науковцям та політологам самим потрібно постійно вчитися говорити з людьми, що ухвалюють рішення - переконувати їх, допомагати, і бути готовим до того, що не всі пропозиції сприйматимуться "на ура".

Потрібно зійти з академічних небес і навчитися говорити з різними людьми, щоб переконати їх в своїй правоті. Саме так - проактивно працювати, пропагуючи власні тези, а не чекати поки депутати чи чиновники прийдуть з проханням "навчити їх жити".

В історії був лише один такий прецедент, коли Платона попросили керувати реальною державою, він закінчився не дуже успішно.

Куди сховати скелети з шафи?

"Експертним колам" варто самим також визнати величезну кількість скелетів в шафі. Потрібно чесно визнати, що для багатьох з них мовчанка з боку влади та народних обранців - універсальний спосіб списати неефективність власної роботи. "Ну що ж ви хочете, ми переклали унікальний посібник з африканським досвідом, але злочинна влада його не прочитала".

Варто чесно сказати, що багато з експертних центрів є спеціалістами в жонглюванні термінами: "інформаційна архітектоніка", "створення декомпозиції", "побудова стратагем" - все це красиво звучить на презентаціях та тренінгах, і добре виглядає на переговорах про початок роботи з "ведення" політика.

Але при поверненні на робоче місце в політика чи чиновника є бюджетний процес, казначейство і КРУ. Не помагає.

В житті пострадянської країни все трохи інакше. Наприклад, в одній лікарні послухали експертів, які контролювали використання грантових коштів на переобладнання. Експерти логічно наполягли на тому, щоб за ці кошти спочатку зробили ремонт туалету. Не врахували лише, що гроші проходили повз казначейство, а значить - через КРУ. А КРУ не побачило в бюджетному розписі стрічки "туалети" і посадило відповідальних за корупцію. Правила такі.

Зрештою, варто визнати, що деякі експертні пропозиції взагалі позбавлені сенсу, якщо сприймати їх всерйоз. Одна поважна організація, де працюють члени багатьох громадських рад, минулого року видала набір пропозицій до зміни державної політики.

Пропозиції готувалися тривалий час, були науково обгрунтованими, робота фінансувалася дуже відомим українським фондом. В результаті в пропозиціях, наприклад, фігурує рекомендація, згідно з якою для вирішення конкретної проблеми однієї зі сфер охорони здоров’я необхідно провести бюджетну та адміністративну реформи. Не менше.

В цій ситуації відкрита конкуренція між центрами, підходами, варіантами рішень - єдиний варіант - вичленити ті з них, які мають право на існування. Повторюся: те, що хтось буде готовий їх послухати - максимум, на який можемо розраховувати.

І цього не можна пропустити, це вже шанс. Для того, щоб його реалізувати, багатьом аналітикам потрібно самим міняти підходи і ставати інакшими.

Зовсім не know-how

Потрібно їхати з теплих київських офісів в регіони, бо проблеми укладу країни настільки запущені, що в кожній сфері і в кожній області є своя специфіка.

Коли ми будували партнерство в областях, то на Галичині з нами говорили цитатами Івана Франка, в кабінеті ОДА Дніпропетровська чистим матом, на Закарпатті чотирма мовами одночасно, а в Криму ніхто не говорив - вислали місцевого парламентера, яка, втім, виявилась найбільш ефективною з усіх. Про Харків розповів, про Одесу промовчу.

Потрібно пояснювати, чому те, що ми пропонуємо, справді важливо. Знаю точно - бо наша команда займалася підняттям уваги до тематики туберкульозу - теми настільки ж загрозливої, наскільки неприємної для обговорення.

Навіть фонд найбагатшої людини України в широкій інформаційній кампанії використовував фото молодих, красивих та здорових, бо картинки Максима Дондюка здатні увігнати в депресію. Є теми, про які просто не хочеться говорити - і з цим потрібно боротися, залучаючи журналістів.

Залучаючи - а не розсилаючи картинки, прес-релізи та коментарі чи створюючи конкурси і тренінги. Одиниці з експертних центрів по-справжньому працюють зі ЗМІ, актуалізовуючи теми.

Відповідальність не "для галочки"

Насправді експерти та фахівці і можуть стати тією необхідною зв’язкою між "Майданом" і політиками, про яку всі люблять згадувати.

Як це робити - такожописано в книжках та підручниках з адвокації та громадського лобіювання. І українськими і іноземними авторами.

Адже очікування, що "політки нової якості прийдуть і запитають", дещо нагадує очікування людей від результатів помаранчевої революції - зараз "наші" прийдуть до влади, і все буде добре.

Не вийшло, виявилося, що після "перемоги" потрібно працювати ще важче. Хоча би з поваги до людей, які три місяці стоять в охороні Майдану, сподіваючись, що життя зміниться. Вони сподіваються і на "фахівців розмовного жанру", здатних проговорити, придумати, донести зрозумілою мовою пропозицію, що відобразить їх бажання та потреби.

Так, підкуповувати політиків та менеджерів потрібно також лаврами переможця - в кінці кінців це вони будуть перед камерами розповідати про те, що покращення нарешті прийшло. Нічого не зробиш, хоч декому з авторів реформаторських пропозицій це буде неприємно.

Я досі пам’ятаю журналістські часи, коли керівник економічного центру з Польщі скаржився на мене посольству за те, що я його запросив на ток-шоу, але не забезпечив бізнес-клас в літаку. Його можна зрозуміти - він зробив для Польщі не менше ніж Бальцерович, але світовою знаменитістю не став. Що зробиш, comes with the job.

Звісно, чимало з пропозицій, згаданих тут, уже реалізовується роками. У нас чимало досягнень в країні здійснено саме завдяки аналітичним центрам та громадським організаціям, завдяки проактивній та багаторічній праці юристів, фахівців, які лобіюють зміни в системі.

Цей текст - лише спроба нагадати про ризики, і про те, що перед політиками і експертами стоїть такий традиційних для України виклик: зрозуміти хто є хто, зрозуміти мову одне одного, і почати працювати разом. І це дорога з двостороннім рухом.

Роман Вибрановський, журналіст, колишній керівник проекту "Адвокація, мобілізація політичної волі" в рамках програми "Зупинимо туберкульоз в Україні".