Лекарство от "единого кандидата"

Примара блукає Майданом – примара "єдиного кандидата".

Заклики висунути "єдиного кандидата" лунають у тональностях від істерик до ультиматумів. Про це говорять на Майдані, пишуть у блогах, дискутують на ТБ і сваряться у соцмережах.

Останнім часом, щойно зустрічаєш знайомого, після традиційних запитань-відповідей про справи загалом, розмова одразу переходить на обговорення "єдиного кандидата".

Вже з друзями і пива не можна випити – розмова про "єдиного кандидата" починається ще до того, як офіціанти встигають принести перший келих…

У цих дискусіях звучать різні аргументи – від хитромудрих стратегічних розрахунків, до ударів по столу з криками "Майдан зливають!".

Переказувати в сотий раз аргументи "за" і "проти" висування єдиного кандидата від усіх опозиційних сил до другого туру президентських виборів сенсу немає. Їх вже неодноразово озвучували всі, кому не ліньки.

Власне, час уже досліджувати інше – в чому причина бажання завжди мати "єдиного кандидата" і в чому практична користь чи шкода від цього прагнення як такого.

Недалека політична історія вже дала нам приклад "єдиного кандидата" – ми навіть обрали його президентом. Більше того, ми об’єдналися навколо нього і в єдиному емоційному і щирому пориві відстояли свій вибір.

Проте згодом виявилося, що відстояли ми насправді лише його право обійняти найвищу посаду в країні, оскільки наш світоглядний вибір, втілений у його кандидатурі, так і залишився нереалізованим.

Ми голосували за боротьбу з корупцією, європейську інтеграцію, реформу економіки та соціальної царини, енергетичну незалежність, дотримання прав людини, розвиток національної мови та культури, відновлення історичної справедливості, подолання колоніального минулого і комплексу провінційності.

Я особисто додавав до цього переліку відродження національного кінематографу.

Інші віддавали свої голоси за не менш важливі речі, які також асоціювалися в уяві виборців, громадян саме з тим єдиним кандидатом, який став свого часу президентом України.

Але в сухому залишку наш вибір звівся до трьох слів у бюлетені, а саме до прізвища, імені та по-батькові кандидата. І жодне з цих слів не мало ніякого стосунку до нашого справжнього вибору.

Бо не ми висували цього кандидата, не ми формували його команду. Бо у нас не було жодного важеля контролю за його діяльністю. Бо ми взагалі про нього до пуття і не знали нічого, крім красивого образу із зомбоящика та не менш красивого підпису на національній валюті.

Бо ми обирали месію, а опонентом месії на тих виборах була система.

Земна доля кожного порядного месії закінчується випаленим пустельним горбом у кампанії злодіїв та бандитів. Тим більше не було шансів у нашого месії. І він ще порівняно легко відбувся. Напевно тому, що месією він був лише у нашій уяві.

Проте, за іронією долі, злодії та бандити, що його оточували, виявилися таки справжніми.

Наш "єдиний кандидат" був цілком придатним до інтеграції в систему, що, власне, не потребувало проведення суттєвих змін у самій системі, за винятком лише кадрових. Але це не було іманентною вадою самого кандидата. Так само був би придатний до імплементації в систему будь-який кандидат узагалі.

Ми зрештою самі прирекли нашого кандидата на стратегічну поразку, зводячи питання світоглядного вибору лише до питання особистого іміджу і харизми.

Згодом система зробила висновки, проаналізувала збій всередині, усунула його наслідки – і ми повернулися назад, "у матрицю".

Проте цього разу ми стали сильніші, адже досвід, як відомо, не проп’єш, а за одного битого двох небитих дають.

Система теж змінилася. Стала жорсткішою і жорстокішою. Система усвідомлює небезпеку для себе. Бо тепер у нас немає месії. Тепер системі нема з ким домовлятися. Нема кому гарантувати системі безпеку капіталу і особисту недоторканість.

Тепер ідеться про зміну самої системи.

Йдеться про відхід від патерналістської парадигми суспільства. Від віри в хорошого царя. Від закоханості в своїх політичних кумирів.

Зрештою, для створення ідолів нам залишаться поп-співаки та кіноактори – вони принаймні значно краще виконують свої функції та і шкоди від них майже ніякої.

Найбільша світоглядна перешкода для відходу від патерналізму в українських умовах – те, що значна кількість людей на підсвідомому рівні не готова брати відповідальність не те що за вплив на суспільні процеси хоча би на локальному рівні, а навіть за своє особисте життя.

Страх змін як таких, відсутність упевненості в своїх силах і небажання покладатися лише на них є прикрою спадщиною совєцького суспільства.

Можливо, це найбільша залежність у світі – залежність від власної безвідповідальності. Передозування безвідповідальності може привести навіть до голосування зубожілого населення за тих, хто його й пограбував.

В результаті особливих форм зловживання безвідповідальністю може настати й "біла гарячка", що проявляється в участі в "антимайданах" і провладних мітингах працівників бюджетної царини.

Люди, що не мають досвіду свободи, бояться її. Доведеться звільняти їх у примусовому порядку. І воно того варте, навіть якщо "абстиненція" буде для декого моторошною.

Те, що у сьогоднішнього визвольного руху, що сформувався на чолі з Майданом, немає одного лідера – це подарунок долі для української нації та держави. Можливо, і для всієї Європи. Нарешті історія дає нам шанс.

На сьогодні в опозиційному русі є три великі парламентські опозиційні сили. Підкреслюю, не троє лідерів, а три політичні сили.

Ці структури, попри свою різну ідеологічну та організаційну природу, довели свою спроможність грати в одній команді на загальний результат – під час виборчої кампанії 2012 року, в парламенті, та, зрештою, на Майдані.

Звісно, жодній з них це не дається легко, але тим цінніший цей досвід.

Похід цих сил на вибори трьома окремими колонами, проте з чіткою домовленістю про взаємодію і підтримку того, хто вийде в другий тур виборів, дасть найголовніше: необхідність домовлятися до цього самого другого туру про взаємодію після нього.

Важливо, щоби підтримка кожної з сил "монетизувалася" в протоколах виборчих дільниць під час першого туру голосування, що буде свідченням здатності мобілізувати електорат і стане мандатом у переговорному процесі.

І хай це буде навіть домовленість про кадрові питання, проте для самого факту такого узгодження необхідно буде виробити правила гри.

Без створення таких правил жодна домовленість буде неможливою, отже для кожної з сил досягнення такого суспільного договору і його політична легітимація буде основним питанням порядку денного і прагнення до цього будуть ґрунтуватися на власних, у хорошому сенсі цього слова, егоїстичних інтересах.

Окремо хочу підкреслити невипадковість використання терміну "суспільний договір" у цьому контексті.

А тепер про головне. У разі суперечностей чи конфлікту щодо виконання умов суспільного договору, кожен із ключових акторів політикуму змушений буде звертатися до громадянського суспільства як до головного арбітра та гаранта дотримання взаємних зобов’язань.

Виходячи із цього, умови такого суспільного договору мають бути прозорими для суспільства, інакше ця схема просто не зможе працювати.

Прямим наслідком цього стане, з одного боку, зацікавленість політичних партій у розвитку громадянського суспільства. А з другого– посилення впливу цього суспільства на формування нового суспільного договору і формалізації його положень у корпусі нової конституції.

Це означатиме подвійний контроль громадськості за кожним із кандидатів на найвищу посаду в державі, чи, зрештою, на будь-яку посаду взагалі: через внутрішньопартійну демократію та з боку громадянського суспільства, що може здійснюватися у формі виборчої демократії чи реалізації права нації на повстання.

Погана новина в тому, що це ще не означатиме зміни системи. Проте це сформує точку опори і оперативний простір для такої зміни. А якість самої зміни напряму залежатиме від подолання нашої з вами залежності від ідей месіанства і безвідповідальності.

P.S. Виходячи із викладеного вище, в інформаційному просторі можна спостерігати дивний парадокс: відомі громадські активісти, що вимагають негайного оголошення єдиного кандидата на посаду президента від усіх опозиційних сил, свідомо чи ні, але працюють проти розвитку громадянського суспільства, тобто проти самих себе.

Пилип Іллєнко, актор, продюсер, громадський діяч, для УП