Незнание норм УПК – или нежелание выполнять закон об амнистии?

У правовому полі України чи не вперше склалася парадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли правоохоронні органи й суди ухиляються від виконання закону України №712-VII від 19 грудня 2013 року "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань".

Не дивлячись на те, що для виконання цього закону було надано всього 10 днів – зараз немає смислу обговорювати недостатність цього часу – після закінчення цього терміну спочатку пролунали обережні заяви одного із керівників Вищого спецсуду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, голови Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, після них – генпрокурора України.

А далі інші прокурори й судді почали нав'язувати суспільству думку про те, що цей закон, начебто, неможливо виконати.

І це навіть не дивлячись на те, що закон був проголосований конституційною більшістю депутатів ВР, яка має право навіть змінити Конституцію. І в кінці кінців, цей закон був підписаний президентом – гарантом Конституції, без будь-яких зауважень, право вето ним не застосовувалося.

Тому для мене це загадка: як можуть прокурори й судді ігнорувати цей закон?

Відповідей на це питання дві:

– або вони не знають норм нового Кримінального процесуального кодексу України;

– або влада "передумала" виконувати цей закон із політичних мотивів.

Зупинюсь на правовій стороні цієї проблеми. Я теж можу погодитись, що цей закон не є ідеальним, не у всіх його статтях чітко визначений зміст понять окремих норм. Але, той же КПК України 2012 року мав не менші огріхи, однак вже застосовується другий рік.

Хочу нагадати декому із провладних юристів, у тому числі й із числа нардепів, які із цього приводу висловлювались приблизно так: рано ще його критикувати, тим більше вносити до нього зміни, треба виконувати, напрацювати судову практику, а пізніше будемо його підкореговувати.

Не дивлячись на явні недоліки й прорахунки нового КПК, ми чомусь не чули критичних висновків, вибачте, ані від керівників касаційної судової інстанції, ані від НААУ та ВКДКА України, тим більше від керівників ГПУ. Навпаки, поширювались лише тези хвалебного змісту. І це в той час, коли КПК не носив разового характеру, був прийнятий у неконституційний спосіб, без урахування тисяч поправок, зауважень і доповнень.

Разом із тим, названий вище закон прийнятий ВР України в межах свої повноважень і в конституційний спосіб, є нормативно-правовим актом разової дії й повинен бути застосований як закон, який розширює права та обов'язки особи у відповідності до змісту 22-ї статті Конституції, де чітко зазначено, що права й свободи людини й громадянина, закріплені Основним Законом, не є вичерпними, а при прийнятті нових законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод.

Тобто, новий закон лише передбачив ще один спосіб захисту порушених прав людини й громадянина та являється, відповідно до другої частини першої статті КПК частиною кримінального процесуального законодавства.

З урахуванням викладеного, дозволю собі не погодитись з позицією правоохоронців і суддів щодо неможливості виконання названого вище закону та донести суспільству іншу точку зору, свою особисту.

Міф перший, він же головний

"Цей Закон не може бути застосований на практиці ні правоохоронними органами, ні судом через відсутність у законодавстві механізмів його реалізації", у тому числі і наявності такої підстави для звільнення від відповідальності та покарання.

У зв'язку із цим, хотілося б нагадати прокурорам і суддям, що відповідно до частини статті 9.6 КПК, у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою 7-ї статті цього Кодексу, щодо верховенства права та дотримання законності під час здійснення кримінального провадження.

Більше того, зазначене в лапках не відповідає дійсності, оскільки в 1-й статті цього закону прямо названі дії й рішення, на які розповсюджується закон, а саме "акції протесту та масові заходи в період з 21 листопада 2013 року й до дня набрання чинності цим законом", а також названо коло суб'єктів, на яких він розповсюджується, а саме на "осіб, які були учасниками акцій протесту та масових заходів у цей період".

Проаналізувавши уважно положення закону № 712-VII, також необхідно прийти до висновку про те, що після набрання ним чинності не вважаються злочином дії та рішення осіб, які були учасниками акцій протесту та масових заходів на території всієї України в період з 21 листопада 2013 року й до дня набрання чинності цим законом.

Тобто, закон № 712-VII фактично декриміналізує такі дії, а не є підставою для звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності за вчинені злочини, як це може мати місце в зв'язку з, наприклад, актом амністії чи іншими, передбаченими Кримінальним кодексом України, обставинами, зазначеними в розділі ІХ.

Правовий інститут декриміналізації злочинів не є новим ні для кримінального права, ні для кримінально-процесуального законодавства України.

Так, поняття злочину закріплено в статті11.1 Кримінального кодексу України, а саме: "злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочинів". При розбіжностях між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом – 4-й пункт листа Мін'юсту "Щодо практики застосування норм права у випадку колізій".

Оскільки закон про амністію є спеціальним по відношенню до КПК та КК України, також, що він прийнятий пізніше за ці два Кодекси – то їх повинні застосовувати з урахуванням положень Закону № 712-VII.

При цьому слід зазначити, що, згідно з першою частиною 5-ї статті ККУ, закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, має зворотну дію в часі, тобто його дія поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності. Тому, закон №712-VII може й повинен застосовуватись до дій, які відбулись до набрання його чинності.

Далі наводжу існуючий у національному законодавстві механізм застосування такої декриміналізації за названим законом:

1. Відповідно до статті 284.1.4 КПК, кримінальні провадження закриваються в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою.

2. Частиною 3 284-ї статті КПК передбачено право слідчого винести постанову про закриття кримінального провадження з підстав: відсутності події кримінального правопорушення; відсутності в діянні складу кримінального правопорушення; набрання чинності закону, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою.

3. Якщо ж особі оголосили про підозру у вчиненні злочину, який у подальшому був декриміналізований, – прокурор, керуючись першим пунктом другої частини статті 283 КПК, зобов'язаний у найкоротший строк закрити кримінальне провадження.

Четверте, у разі надходження до суду з обвинувальним актом кримінального провадження по обвинуваченню особи у вчиненні злочину, який декриміналізований, тобто після набрання чинності закону, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене такою особою, суд закриває провадження ще в підготовчому засіданні, на підставі статті 314.3.2 КПК.

Якщо ж на момент набрання таким законом чинності, уже розпочато судове слідство, то суд у такому випадку повинен винести цій особі виправдувальний вирок на підставі першої частини 373-ї статті та пунктів 1, 2 першої частини статті 284 КПК.

5. У разі засудження таких осіб на час дії даного закону, необхідно застосовувати положення 2-ї частини 74-ї статті ККУ, де чітко зазначено, що особа, засуджена за діяння, караність якого усунута законом, негайно звільняється від покарання. Такі справи підлягають перегляду на підставі статті 4 цього закону за правилами перегляду судових рішень апеляційною чи касаційною інстанцією, статті 417, 440 КПК.

Другий міф

"Закон не може бути застосований, оскільки в ньому чітко не визначено коло осіб, на яких він поширюється, та які масові заходи маються на увазі".

Це також є надуманою причиною не виконувати на практиці положення закону про амністію, оскільки підтвердження чи спростування того факту, що особа була "учасником акцій протесту та масових заходів" здобувається в ході досудового розслідування заяви чи повідомлення про злочин після їх реєстрації в Єдиному реєстрі досудових розслідувань. І ніяких проблем у визначенні суб'єктів застосування цього закону не повинно взагалі бути.

Абсолютно вірним є визначення кола таких осіб і в листі Голови комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Кожемякіна, де зазначено, що цей закон повинен застосовуватися до осіб, які брали участь у проведенні акцій протесту та масових заходах, висловлювали громадську позицію, пов'язану з неприйняттям великою частиною населення України відкладення підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. Це підтверджується й пояснювальною запискою до цього законопроекту, яка була покликана пояснити суб'єктам права законодавчої ініціативи мотивацію й мету прийняття цього закону.

Також, на нашу думку, при застосуванні цього закону не слід звужувати й поняття "масових заходів", оскільки такі протестні дії відбувались по всій Україні, а не тільки в місті Києві, і були ініціативою простих громадян, не байдужих за подальшу долю своєї держави, які використовували для висловлення свого протесту не тільки спеціально організовані акції, як-от пікети чи демонстрації, але й інші масові заходи, що відбувались в цей же час.

Міф третій

"Даний закон не може реально бути застосований протягом десяти днів із дня набрання його чинності".

Навіть якщо цей термін є недостатнім, це зовсім не означає, що непотрібно виконувати цей закон. Порушення 10-денного терміну не є підставою для ухилення вповноважених осіб від його виконання.

Бездіяльність правоохоронних органів і судів щодо невиконання названого закону не повинна бути перешкодою для поновлення прав громадян, які підпадають під дію цього правового акту.

Як мною зазначалось вище, існуюче законодавство має реальний механізм реалізації положень закону. Тому відвертий "саботаж" правоохоронними органами та судами його положень повинен стати підставою для притягнення до відповідальності винних у цьому службових осіб у відповідності до вимог діючого законодавства.

Більше того, принагідно хотів би нагадати про кримінальну відповідальність за статтею 372 КК України, тобто за звинувачення завідомо невинного – у нашому випадку вищезгаданих учасників акцій протесту та масових заходів – яку ще ніким не скасовано.

Олексій Баганець, адвокат, заслужений юрист України, почесний працівник органів прокуратури України, спеціально для УП