День неповиновения, украинский сатьяграха

Неділя, 29 грудня. Я – студент, підприємець, фермер, лікар – стою на Майдані, тому, що мене додовбали. Додовбали брехнею, хабарами, податковими набігами, хамством.

Та ще я трохи поїздив по закордонах і побачив, як живуть поляки, чехи, ну всі. І вичитав, що за рівнем життя ми сьогодні на останньому місці: краще за нас живуть поляки, молдовани, прибалти, теж "ну всі". Була якась надія на Асоціацію – і ту з-під носа вкрали.

І, чесно кажучи, мені це набридло, щоб не сказати грубішого слова. І саме тому, що мені це набридло, мене віддубасили беркутівці, спалили мою машину, розорили мою фірму й погрожують по телефону моїй дружині.

І тому я тут стою.

Говорять опозиційні – як ми їх називаємо – лідери.

Передусім мені не подобається, що вони намагаються мені сподобатися. Один з них, щоб сподобатися Сходу й Півдню, раптом почав говорити російською.

Інший, зачитуючи Маніфест, зумисне робить паузи після таких слів, як "люстрація" або "ми повернемо вивезені за кордон  мільйони".

Скаже й чекає, щоб я його підтримав тисячами голосів. Хай буде, підтримую. І все-таки я не люблю, коли зі мною заграють і ще більш категорично не сприймаю, що, як пише Юлія Мостова, "не останні люди проводять півдня у штабі, а півдня у Клюєва".

Але я розумію, що іншої опозиції у нас немає. І що сварка на Майдані – то золота мрія шаха й падишаха в одній особі.

Інша опозиція в тюрмі, вони знали, кого садити.

І тому я мовчки стою на Майдані і слухаю про плани опозиції. Їх чимало, тих планів. Треба створити в парламенті комісію з приводу звірячого побиття Тані Чорновол. Все правильно, та знову ж туди ввійде більшість регіоналів, – сумніваюся подумки.

Треба довести до відома закордонних інституцій факти корупції та прізвища найбільших здирників, хоч нібито їх усі й так знають… Ну й ще багато чого треба на рівні депутатів та міждержавних комунікацій.

Я аплодую і теж одноголосно голосую, та все ж таки мене терзає одне кляте питання: а що ж усе-таки треба робити конкретно мені – студенту, підприємцю, фермеру, лікарю, щоб таки "банду геть!", тому що…

Тому, що коли мене не завантажити роботою, то це мені може й набриднути і я, чого доброго, почимчикую додому, бо не звик тинятися без діла. Одна до кінця доведена справа важить набагато більше, ніж десятки програм і промов, – десь приблизно так говорив той Ленін, якого я терпіти не можу. Але таки тямковитий був, бестія.

Отож, маю конкретну пропозицію. Власне, це навіть не моя пропозиція, а Махатма Ганді. Саме він організував і очолив кампанію масової громадянської непокори, називалася вона сатьяграха.

Індійці розуміють це слово, треба, щоб і ми розуміли. І саме завдяки їй, сатьягразі, індійці здобули у 1947 році свою незалежність, хоч я згоден з Юрою Луценком, який написав мені у Фейсбуці, що шляхетна Британія – це трохи інше, ніж сучасна банда.

Суть пропозиції така: 24 лютого, коли заплановано проведення Всеукраїнського Страйку, я пропоную оголосити Днем Всеукраїнської Непокори.

Так, у цей день не повинне працювати жодне підприємство, жодна установа і жоден дитячий садок.

Але не тільки це, не тільки масові мітинги та майдани по всій Україні: в цей день ми не повинні підкорятися жодному їхньому наказу і жодному їхньому слову, жодній їхній команді, тому що всі вони – протизаконні й злочинні, і ми їх не будемо виконувати.

Відчуваєте різницю між просто страйком і Днем Всеукраїнської Непокори, який не закінчиться одним днем?

День непокори має стати остаточним тестом для діючої влади, і він є не менш важливим, ніж, скажімо, референдум 1 грудня. Тоді вирішувалося питання нашої незалежності, тепер теж.

Тільки на цей раз незалежності від поліцейських кийків, продажних суддів, кремлівської експансії, від злодіїв у законі і тотального беззаконня.

І ось тут уже для мене, який стоїть зараз на майдані, є робота. Повно роботи. Через листівки, газети, телевізію, інтернет, у себе на підприємстві, в школі, на заводі, на шахті, скрізь, я мушу донести до людей, що означає цей День непокори, і непокори кому саме.

І що без Дня непокори не буде Дня Визволення. І якщо українці знатимуть і зрозуміють, чого ми хочемо, і якою ми хочемо бачити нашу країну, то нас підтримають. Стопудово переконаний, що підтримають.

Повірте мені, що нинішня камарилья Дня Непокори боятиметься, як судного дня. Ну а володар Межигір’я волітиме за краще взагалі цього дня не прокидатися.

Віктор Терен, письменник, для УП