Незлое слово о президенте Януковиче

Нинішній президент Віктор Янукович підпадає під гостру і, часто, справедливу оцінку ЗМІ і громадськості.

Однак, для повноти розуміння корисно зазирнути й "за той бік" правди. Тож, незвичний ракурс: хороше про Януковича.

По-перше, він не кровожерний. Якби було інакше, країна це точно б відчула за 4 роки. Кровожерних тиранів і досі немало у світі, і їхнє правління виглядає інакше.

Варто дякувати не лише за добро, яке політики зробили, а за зло, яке не зробили, хоча могли.

По-друге, Янукович менший лицемір, ніж чимало його опонентів. Принаймні, мало хто від нього чекав чесності й боротьби з корупцією. Тим часом, не один "помаранчевий" політик доклався до того, щоб за ламаний гріш спустили "в унітаз" щирі віру й ентузіазм мільйонів людей, кращих за них.

Мусимо визнати, левова, якщо не більша, частка політиків в Україні є насправді "Януковичами-невдахами": вони були б не кращими, якби могли.

По-третє, Янукович несподівано виявився міцнішим у колінах, ніж "помаранчеві" Віктор Ющенко і навіть, подекуди, Юлія Тимошенко.

Про "геніальну" газову угоду Тимошенко не згадував лише лінивий. Але можна згадати й ще більш капітулянтську угоду початку 2006 року, схвалену тодішнім президентом Ющенком в ідеальних зовнішніх умовах для країни. Коли її підтримувала вся Європа, яка була майже готова мерзнути за Україну.

Здатність тримати удар – чи не найцінніша риса глави держави. Без такої здатності навіть процвітаючі держави легко доводяться до колапсу навіть в умовах найменшої "турбулентності", про що історія свідчить численними прикладами.

Янукович так і не став маріонеткою Кремля. Для компромісів на межі капітуляції, на які він щедро йшов на початку правління, виникла межа.

З урахуванням біографії Віктора Януковича, який зростав без матері, очевидна тяга до "сімейственості" цілком могла б розглядатися як позитив. Щоправда, якби вона реалізовувалася не за рахунок країни, тобто інших сімей.

Під час трансляцій зі святкових молебнів у деяких сусідніх державах кидається в очі, як тяжко витримати їхнім президентам і прем‘єрам. Натомість, Янукович демонструє позірну повагу до християнства.

Як казав класик, якщо поважаєш якусь рису, колись знайдеш у її собі. Поважаючи релігію, колись можна дочитати й до слів Ісуса Христа: "Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисті. Отак і ви: назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня".

Чи можна бути християнином, виключивши окремі заповіді – питання до Януковича, але не лише до нього.

Нарешті, нинішнє президентство, разом із виснаженням країни корупцією, принесло Україні явний позитив. Після того, як донецька верхівка ледь не в повному складі переселилася до Києва, питання сепаратизму випарувалося і з гіпотези перетворилося на фантасмагорію.

Така ж доля і теоретизувань щодо відпадіння від України земель, за які тисячоліттями лилася кров від Святослава й Ігоря до Сірка.

Як не дивно, за нинішнього президента збереглася можливість для України почати перехід до нормальності. Власне, реалізацією цього шляху і є Угода про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС.

При цьому, слід чітко розуміти: європейські норми самі собою не діють. Європа не допоможе, якщо самі собі не допоможемо.

Нині європейська політика щодо України відносно притомна. Але так стало зовсім віднедавна.

Приміром, під час минулої спроби здобуття незалежності на початку минулого століття, посли Антанти у Ясах змусила гетьмана Скоропадського проголосити намір утворити федерацію з Росією.

Чимало сучасників тієї події з числа російських емігрантських істориків визнавали, що ця некомпетентна вимога призвела до перемоги більшовизму у масштабі всієї колишньої імперії.

А все тому, що Франція півстоліття до того звикла розглядати Росію як противагу Німеччині. Єдиним боєм французьких окупаційних військ на території України в 1919 році став бій з підрозділами армії УНР в Одесі.

Британію, як морську державу, цікавила лише незалежність трьох балтійських країн.

Інша європейська держава, кайзерівська Німеччина, під час окупації України заблокувала створення української армії, аби не було "несподіванок", санкціонувавши замість масової армії лише крихітні кадровані частини, переважно неукраїнські за складом. У результаті всього цього кволий більшовизм оклигав і перетворився на монстра.

Нерозуміння європейцями значення України і реального масштабу речей, крім гекатомб жертв в Україні і всій Євразії, зрештою призвело до того, що самі європейці сорок років чекали, коли їм на голову впаде атомна бомба.

Нинішня ситуація геополітичної однорідності в Європі – унікально сприятлива для України, про неї століттями можна було лише мріяти. Не використати такий шанс було б рідкісною безвідповідальністю, яких і так було забагато в історії.

"Українську історію не можна читати без брому", – у 1918 написав Володимир Винниченко, як раз у той час, як сам докладався до ще драматичніших результатів.

Але читати її треба, щоб не наступати на граблі. Для пост геноцидної України, з тими сусідами, які є, надзвичайно важливо не звоювати сама себе і не стікти кров‘ю, борючись із собою.

В XVII столітті поляки казали, що "легше вовком орати, ніж козаком з козаком воювати". Краще плекати такі традиції, ніж повторювати чийсь досвід національного суїциду.

Дивлячись на інстинкти влади, розумієш – нема гарантій, що за горою не буде чергових дурощів.

Однак, це не має завадити використати ситуацію, коли в умовах колапсу соціальної та економічної моделі, більшість українського суспільства і бізнесу зацікавлені в транзиті до нормальності.

Український патріотичний обов‘язок – не живити розкол, а ставити на місце того, кому б прийшло в голову дорікнути національністю, регіоном народження, соціальним походженням, релігією людині, що робить добро Україні.

На початку XVIII століття в Англії було 7 мільйонів населення, у Франції – 25. Сьогодні – порівну, а місце французької мови у світі посіла англійська.

Добра частина відповіді на питання: "чому?" – в тому, що розбещеність французької верхівки й плебсу призвела до "рахунку" по революціях 4:0 на користь Франції. Українське завдання, в умовах крихкого світу, – не спалити свою хату і не дати спалити її іншим.

Якщо наверху твердо скажуть: "Годі красти, всі все забули" – це треба прийняти. Майбутнє важливіше помсти і, навіть, справедливості. Якщо є можливість здійснити транзит до нормальності України в еволюційний спосіб, цю можливість треба використати на 100%.

За такого розвитку подій партія влади не ризикує пропасти з голоду. Вона нині має майже всі ресурси в країні, щоб почувати себе впевнено в бізнесі, не пов‘язаному з крадіжками.

Її верхівці і депутатам це лише додасть цивілізованого лоску, що підтвердили б Френсіс Дрейк і Генрі Морган.

Той, хто сказав би ці слова, попри попередню історію, отримав би величезний бонус від незлобивого і немстивого народу. Леоніда Кравчука нині пам‘ятають за незалежність, а не за ЦК КПУ.

Висновок: повставати проти іноземців та зрадників, заступаючись за свою країну, за "други своя" – гідно і почесно.

А власну владу, якою б вона не була, напоумляють. Якщо вона своя.

Олександр Палій, політолог, історик, автор книг "25 перемог України" (2013), "Історія України" (2010), для УП