Записки редакторов УНИАН в изгнании - 7

16 жовтня, середа

Любов Жаловага: Сьогодні всі пишуть про цьогорічну лауреатку Букерівської премії. Для нас, "переміщених", ця новина становить не лише читацький інтерес. Рік тому ми теж виставили на сайт УНІАН інформацію про Букера – тоді лауреаткою була Хіларі Ментел.

Наше нове керівництво спочатку поцікавилось, що то таке взагалі. Почувши пояснення, винесло вердикт: "Дурня, нецікаво – знімайте із сайту".

Валя Романенко потягнулася за валідолом: їй їсти не дай – дай книжку почитати. Я ж пішла шукати правди у "вищі" кабінети.

Шеф-редактора Ганницького зустріла в коридорі й обурливо почала розказувати про конфлікт. І – як об стіну горохом... На мій аргумент, що і на РІА "Новости" ця новина є, він відповів: "Видно, там кто-то любит книжки читать..." Але начальство змилостивилось таки над нами і Букером – інформацію тоді, дякувати Богу, не зняли.

І що ви думаєте? Цьогоріч про Елеанор Каттон сайт УНІАН повідомив із самого ранку.

Валя не втрималась – відреагувала на своїй сторінці у Фейсбук:

19 жовтня, субота

Л.Ж.: Обдзвонюю нотаріусів – шукаю, хто не дере, як за рідну маму. У вівторок – суд, і нам потрібні довіреності на адвоката. Захищатиме нас головний юрисконсульт НСЖУ Тетяна Котюжинська.

А над Києвом сьогодні таке-е-е небо:

21 жовтня, понеділок

Л.Ж.: На Хрещатик передали копії повісток до суду – засідання завтра на 13:00. Є легкий мандраж.

Сьогоднішній звіт – це я про телемоніторинг, – зайняв 9 аркушів. Так багато про політику із часу нашого "заслання" у телевізорі ще не говорили.

Тетяна Майданович: Пора, мабуть, просити гендиректора заповнити ті дві вакансії у "відділі телевізійного моніторингу", які зараз є, і на які керівництво чомусь не поспішає набирати людей. Може, притримують для наступної партії "поселенців" з УНІАНу?..

Напевно, ми зараз чи не найбільш високооплачувані в цій країні оператори комп'ютерного набору. Та ще й усі поголовно – з вищою журналістською освітою, а у Волинського взагалі два дипломи.

Л.Ж.: У коментарях до попередніх записок нам написали: "Глупость надеяться на суд. Нет в Украине суда. А если бы и осталось горстка порядочных судей, возможно вы бы их знали, потому что их также бы перевели на Химволокно".

Т.М.: Завтра перший раз у житті – до суду. Як там буде, що треба робити, як поводитись, як швидко й коротко пояснити суду все те, що відбулося?

Як вкласти в стислі канцелярські речення всі ті проблеми, враження, вимоги, переживання, які до останнього часу начебто системно накопичувались в каталозі пам'яті, а зараз нагадують... вибух у бібліотеці?

22 жовтня, вівторок

Т.М.: Вранці до офісу, вдень – до суду. День видався холодний і вітряний.

У суді – купа людей, розминутись в коридорі й то проблема. Починаю роззиратися навколо. Будинок ще, мабуть, дореволюційний. Крім зручних широких підвіконь та товстих цегляних стін, це ще й височенні стелі, вузькі закручені коридорчики, відсутність ліфта, а значить – нескінченні круті сходи. Бачила, як ними ледве-ледве піднімалась стара бабця, років під 90, та ще й із костуром – потрібна їй кімната була на 4-му поверсі. Оформлює спадщину чи переписує квартиру чи ще щось?

Сходинка по сходинці, перепочинок, ну от – ще одну сходову клітину подолано, перепочинок, спершись на підвіконня, на якому сидіти заборонено...

Відчуття чужого болю трохи перебило власні напружено-невеселі думки.

Під дверима чекаємо заледве не півтори години – і ось кличуть на засідання. Кабінет судді таки тіснуватий: суддя, секретар, та ще й ми всі, загалом шестеро. Але фокус ще в тім, що кімната – прохідна.

Осадчого нема, його представляє юрист з агентства. З нашого боку адвокат заявляє клопотання про виклик 8 свідків і відшкодування моральної шкоди – 12 місячних окладів, саме рік триває наша "холодна війна" з адміністрацією.

Суд прохання задовольняє. Наступне засідання – 18 листопада.

24 жовтня, четвер

Л.Ж.: Дорогою на роботу біля метро купую фрукти. Бабуся, якій уже, мабуть, усі 70, дивиться, як я перебираю в ящику груші, і дає голову на відріз, що поганих немає. Мовчки показую їй надгнилу "парижанку" – так елегантно зветься сорт, – а бабуся без тіні сум'яття розводить руками й каже: "Ну на войнє ж не без убітого". Посміхаюсь: безсмертний народ...

У вагоні чоловік читає Орвелла. Його тепер усі цитують – про правду, свободу, тоталітарне суспільство. Актуально.

А мені згадалось його визначення помсти: "Помста – це дія, що її хочеться вчинити, коли безпорадний і тому що безпорадний; щойно відчуття слабкості зникає, випаровується й жага помсти".

Наше безпорадне керівництво Орвелла, мабуть, не читало.

А від "Чернігівської" до Хімволокна двадцять хвилин "осанни осені":

25 жовтня, п'ятниця

Л.Ж.: Стара історія – дощ, немає сигналу, півдня не працювали. За принципом "действие спасает от беспокойствия" лізу на дах подивитись на антену. Піднявшись сходами, закиданими недопалками, шматками пінопласту й порожніми пляшками з-під пива й горілки, бачу , що тут на Хімволокні зріє своє Бірюльово...

Оголошення на сходах

Аж ось я на даху – і від вигляду інвестиції в "ключовий напрям розвитку агентства", за висловом Осадчого – душить сміх. Як пишуть тепер, "ржунємагу".

Антена

Взагалі-то, завтра річниця "цензурного скандалу". І я думала, що повідомлення про скорочення нам дадуть підписати сьогодні. Бо ж умовності вже давно відкинуті.

Але ж ні. Значить, якийсь у них план інший... Може, це станеться в останній день жовтня, і трудові книжки нам покладуть акурат під новорічну ялинку?

Т.М.: Вже зараз робота закінчується, коли надворі сутеніє. Тож із нетрів Хімволокна до прохідної йдемо втрьох – ми з Любою стараємось не відстати від охоронця.

На ці вихідні в країні переводять годинники. Значить, ітимемо з роботи в суцільну темінь. На всій дорозі від "офісу" до прохідної поки не побачила жодного ліхтаря. Ями на дорозі теж навряд чи хто під зиму ремонтуватиме. У переході метро вчора купила ліхтарика...