Почему? ..

…27 листопада 1863 року народилась Ольга Юліанівна Кобилянська. 21 березня 1942 року вона померла. Минулоріч, як підказує проста арифметика, з моменту смерті Кобилянської виповнилось 70 років. Цьогоріч – 150 років від дня її уродин. У 2012-му про Кобилянську ніхто навіть не згадав. Як буде цього року – мені невідомо.

…16 грудня 1775 року народилась Джейн Остін. 18 липня 1817-го вона померла. Англійці шанують не лише пам`ять письменниці, вони шанують її персонажів. Вони шанують землю, по якій вона ходила, вони поважають самих себе.

Останні вісім років життя Остін провела в селищі Чотон, що в 90 кілометрах від Лондона. Там досі – два століття по тому – стоїть двоповерховий будиночок авторки "Гордості та упередження" з табличкою приблизно такого змісту: "Будь ласка, залиште нашу сільську місцину за порогом. Входіть лише у чистому взутті".

З творів Ольги Кобилянської друком виходять лише ті,  що складають навчальну програму. Наприклад, роман "Земля". П`ятитомник Кобилянської не перевидавався з 50-х років. Щоденники – з 70-х.

У 20-х роках ХХ століття, коли Буковина була під владою Румунії, Ользі Кобилянській вдалося видати 9-томне видання творів. Ще раніше, у 1901-му, окремою збіркою – Kleinrussische Novellen – вийшли її німецькомовні твори.

Більше вони, як і частина іншого спадку письменниці, не перевидавались ніколи. Незалежна Україна не повторила звитягу ані під`яремної Буковини, ані Української РСР.

У Великій Британії спадщина Джейн Остін перевидана у тисячах примірників. Все, що пов`язане з мисткинею, носить характер мало чи не культу. Перше видання її роману "Емма" пішло з аукціону за 489,5 тисяч доларів.

Про Остін пишуть монографії, наприклад, Клер Томалін, її твори – у сотні найкращих книг всіх часів, у лондонському Гайд-парку встановлено статую містера Дарсі, а janeausten`s club – розповсюджене явище у європейських країнах.

З останніх новин: дотошні фани знайшли і підготували до друку кулінарні рецепти письменниці. Така – "кухонна" – Остін скоро також опиниться на ринку.

Парламентський комітет Верховної Ради з питань духовності і культури зареєстрував постанову щодо того, аби вшанувати таки пам`ять Ольги Кобилянської, причому бажано іще цьогоріч. Приблизно у… грудні.

В планах – створити організаційний комітет (!) з проведення відповідних заходів. Ну і випустити поштову марку на честь Кобилянської.

А ще Міністерство культури, чухаючи потилицю, опікується тим, як би відбути у 2014-му святкування 200-річчя Тараса Шевченко. Заявлено про те, що план ювілею узгоджуватимуть з Росією, Литвою, Казахстаном та Польщею.

Йдучи за такою логікою, не бачу причин, чому б відзначення 150-ліття Кобилянської не узгодити з Румунією? Чому б не розтягти бюрократичну нудоту ще на півстоліття, аби дотягти акурат до 2063-го?

Який грандіозний організаційний комітет можна створити за цей час! Скільки пережувати паперу, скільки перетравити чорнил…

Жоден організаційний комітет не затверджував план заходів щодо вшанування пам`яті Джейн Остін. Зате про її життя чотири рази знімали фільми. Її роман "Гордість та упередження" екранізували 10 разів – в період з 1938-го по 2005-ий роки. Існує 8 кіноверсій "Емми" 5 –  роману "Розум і почуття", 4 – роману "Переконання".

Я міг би замінити ім`я Джейн Остін, скажімо, іменем Шарлотти Бронте, і результат був би приблизно тим самим. Я міг би замінити ім`я Ольги Кобилянської, наприклад, іменем Гната Хоткевича, і результат був би стовідсотково тим самим.

Хоткевич – інженер, інтелігент, людина, поцілована Богом у тім`я й обдарована літературним та музичним хистом, талантом диригента і актора, був розстріляний у 1938 році. У 1966-му – на відчіпного – радянська влада видала його двотомник, з тих пір друком виходить роман "Камінна душа", буцімто закладений у теперішню шкільну програму. І це майже все.

Відповідь на те, чому українцям не вдається презентація самих себе у власному і зовнішньому середовищах, лежить на поверхні. Тому що життя як таке підмінене мертвечиною – нудними, пісними, нікому не потрібними "заходами" на кшталт проведення конференцій, читань абощо.

Тому що річ навіть не в тому, аби перевидати – хай навіть мільйон разів – той чи інший твір. Йому ще треба кореспондувати сучасне прочитання, ввести його у дискурс ХХІ століття.

На сьогодні є велика лакуна нон-фікшену: перенесення авторів і їх героїв у теперішній, динамічний, теле- та Інтернет-залежний світ. Є потреба у цікавих документальних дослідженнях, біографічних нарисах, екранізаціях, "оцифровуванні" дійових осіб ХІХ віку.

Рецепції сучасного глядача/читача слід стимулювати сучасними ж методами, а не випуском поштових марок. Тобто поштові марки можуть мати місце також. Тією мірою, наскільки вчорашньому дню дозволено бути присутнім у дні сьогоднішньому.

Вже цілком зрозуміло, що цей рік жодним чином не виправить ситуацію. Мінімум, що можуть зробити вповноважені організатори "торжеств", – це видати повне зібрання творів Ольги Кобилянської. Як це свого часу робилося до ювілею Гоголя.

Але це лише мінімум, до того ж, мінімум утопічний. На більше ніхто не спроможеться, на превеликий і глибокий жаль.

І ось тут постає головне питання: чому й за що ми так не любимо самих себе? Наші письменники прожили менш цікаве та драматичне життя, ніж європейські автори?

Жодним чином. Їхні твори є меншовартісними, порівняно з літературою решти світу? Аж ніяк. Що за прокляття тяжіє над нами, що за тупе ходіння колами, інфікування радянщиною?

Вочевидь, нас задовго вчили "братерській" любові між народами та колективним цінностям, тож навіть тепер, коли можливості бути собою спливає 22-ий рік, ми все ще не можемо виборсатися з тенет другорядності. Все ще почуваємось молодшим (і дурнішим?) братом, якому далеко до Великої Британії з її белетристикою зокрема.

Скільки треба часу, аби український світ став з голови на ноги, невідомо. Завжди хочеться вірити у швидке одужання. Аби хвороба була виліковна, а ментальне знищення мало б протиотруту. Вона – у нас самих, я переконаний в цьому.

Організму варто лише включити програму самозбереження. І фінал буде щасливим – не гірше, ніж в романах Джейн Остін…

Андрій Шкіль, для УП