Грядет симулякр украиноцентричности

Політика є не тільки мистецтвом можливого, вона підлягає своєрідному законові самозбереження паразитарного елемента. Простіше кажучи, багаті фінансово-політичні групи змінюють спосіб життя, коли тягнути з народу прибуток стає накладно й навіть вибухонебезпечно.

Паразитарний елемент неможливо відділити від влади, він мусить бути й закорінений у людський порядок із давніх часів. Навіть закон природи незаперечно доводить – присутність паразитів навіть необхідна для здорового імунітету організму.

Інколи паразитів стає забагато й організм слабне, навіть гине, але паразити в тому не винні...

Українське суспільство знемагає від паразитарного елемента й живе на мінімумі імунітету – ослаблене політично, втрачає можливості самозабезпечення, а державна машина потребує все нових і нових податків.

Люди поділені на тих, які живуть і тих, які шукають спосіб виживання щодня. Усе на фоні законного висмоктування ресурсу життя дорогими політиками, дорогими чиновниками, дорогими інвесторами й лихварями світу.

Тим, хто має доступ до суспільного ресурсу, ми вже не цікаві. Вони конкурують між собою й множаться "мажорами". Але їхній колективний розум відчуває: національний організм от-от не витримає, і тоді погано стане всім.

Тому Україна на порозі великої санації, очищення від надміру паразитарного ресурсу. Це неминуче, зважаючи на зазіхання на українську економіку сильніших сусідів і світових спритників, охочих поживитися добром слабкої країни. Український політикум неохоче намагатиметься позбутися здорового апетиту і якось захищатиме власний ресурс та заодно добро нації, бо зараз ці поняття майже не розрізняють.

Як не дивно, самоурізанням приречена зайнятися політична обслуга експортно-орієнтованого олігархічного капіталу.

По перше, цей капітал уже вичерпав ресурс зростання за рахунок експлуатації приватизованого добра й готовий мати сильну державу як опору для самозахисту та експансії на ринки світу. По друге, він із захланності та недосвідченості знищив базу виживання – дрібну приватну ініціативу й живий внутрішній ринок. А дати волю народній діловій ініціативі не хочеться й лячно, бо осміліють рідні громадяни.

Та все ж наступити на горло пісні знаменитого мультсерійного селезня Мак-Дака доведеться.

Ми мусимо стати свідками болючої метаморфози космополітичного, російськомовного й компрадорського капіталу – у капітал проукраїнський із незмінно тими ж персонами в істеблішменті.

Аналогічно змінюватиметься політика, стаючи сурогатне-україноцетричною, формально проєвропейською й до неможливості прагматичною.

Проукраїнська, україноцентрична політика й питомо українська політика – це непорівнянні терміни, хоч фахова пропаганда буде представляти україноцентричність як початковий етап становлення сильної української державності. Бренд "проукраїнська політика" буде щоденно вбиватися в мізки пересічного українця, якому нікуди діватись від "зомбоящика".

Тож варто зробити концептуальний порівняльний аналіз.

Україноцентрична політика:

1. Орієнтована на позиційний захист фінансових інтересів великого бізнесу на світовому ринку.

2. Концентрує авторитарну владу з метою швидкого вдосконалення захисних функцій держави в інформаційній, військово-оборонній, економічній сферах. Суспільство повинно радо це фондувати із власної кишені.

3. Не переймається проблемами ідентичності та гуманітарної політики й зростання життєвого рівня громадян, справедливо остерігаючись зростання активності й патріотизму громадянського суспільства, що може зашкодити темпам реалізації двох попередніх цілей.

Українська політика:

1. Орієнтована на розвиток приватної ініціативи й активної творчої зайнятості громадян, розвитку внутрішніх ринкових процесів, запровадженням державної економії й адекватної оплати праці, збільшення вільного часу громадян, захист інтересів громадян у світі.

2. Забезпечує низьку вартість політики й управління державою за рахунок стимуляції демократії та полегшення доступу до політики й влади талановитих і патріотичних громадян незалежно від соціального й майнового стану.

3. Першочергово забезпечує українську гуманітарну політику національної держави, дбає про імунітет суспільства проти інформаційних агресій та його наступальну світову конкурентоспроможність.

Україноцентрична політика вирішує тимчасові проблеми самозбереження великого бізнесу в Україні перед загрозою поглинання чи розорення засадничо сильнішими й корпоризованими світовими конкурентами.

Держава стає сильнішим гравцем я захисником економічно важливих для виживання суспільства інтересів – але за рахунок мінімальних жертв адептів великого капіталу й при мобілізації всіх можливостей решти суспільства.

Суспільство буде за все платити й самообмежуватися в обмін на чергову ілюзію – симулякр проукраїнської політики.

Звісно, мати справжню українську, а не проукраїнську політику набагато краще.

Про проукраїнську політику якось не з руки говорити тут, в Україні. Приміром, у Росії, Польщі чи Німеччині, а в США особливо, проукраїнська політика була б доречною й бажаною.

Про-політика є лобістською політикою на чужій території. Тому "проукраїнська", сиріч "україноцентрична" політика в Україні має якийсь образливий, колоніальний сенс, який ніколи не вдасться змінити на кращий за допомогою фахової пропаганди.

Та на справжню українську політику для народу грошей ніхто не дасть. І до неї ще не зовсім готове українське суспільство, яке не вміє й не хоче організуватися й реагує на рівні павловських рефлексів. Зневірений і озлоблений обиватель не дасть ні копійки на політику, навіть дуже потрібну для себе.

Реальна демократія можлива, коли політика не надмірно дорога, або народ заможний і готовий її фінансувати через податки чи в інших формах.

У нас такий варіант без поштовху не пройде, бо зробити політику дешевою не зацікавлені ні політ-шоумени, ні сучасні хазяї життя. Народ мусить дійти до всього досвідом життя чергового покоління, як у відомій байці "Біда навчить".

Тому ще одне покоління українців може прожити життя під політикою нового симулякра із красиво-збоченою назвою "Україноцентрична-Стабільна З Перцем".

Що зміниться?

Буде інакша пропаганда. Те саме телебачення без українців, держава з українською назвою й російсько-суржиковим начальством, безробіття із кращими можливостями еміграції й заміщенням громадян східними мігрантами.

Без міцного українського етнічного начала в державі ми ризикуємо повторити долю Мексики. Адже поряд – Сполучені Штати Росії...

Це вже було у світовій історії. Ми, українці, у дуже кумедному становищі народу зі старою культурою, яку глобалізація не зможе безсоромно зіпсувати – лише знищити, поступово замінюючи український елемент симулякрами.

Як буде називатися наступний після "україноцентричності" ерзац-бренд української політики, я не знаю. Було б непогано, нарешті, зробити нормальну національну державу без ерзаців і компромісів.

Але це зможуть і зуміють тільки молоді, якщо захочуть.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП