"Казус Маркова": между правом и популизмом
Що завжди найбільше псувало життя нашій опозиції – то це відсутність у неї почуття міри. Події довкола позбавлення Ігоря Маркова, народного депутата від ПР, депутатського мандату – це було вже й зовсім занадто. До такої міри занадто, що тільки й залишилося, що запитати: "Хто ви насправді, панове опозиція?"
У будь-якому разі, дуже сумнівно, щоб такий союзник, як Ігор Марков, додав опозиції голосів. А от відібрати їх його союзництво цілком може.
А опозиції потрібно було зовсім небагато. Усього лише відділити котлети від мух.
Отже, "муха" перша. Погодьмося з опозицією й припустімо, що судове рішення про позбавлення Маркова депутатського мандату не мало нічого спільного ані із законом, ані із правом. З іншого боку, завважмо: парламентська фракція Партії регіонів позбулася однієї з найодіозніших постатей у своєму складі.
Що за такої ситуації мала б робити опозиція?
Усе надзвичайно просто: захищати громадянина Маркова, який пав жертвою владної сваволі, і водночас дистанціюватися від політика Маркова з його україножерською позицією. Захищати Маркова юридично, але жодною мірою не політично. І в будь-якому разі не рекламувати, не популяризувати його, не робити з нього ікону для поклоніння – просто за принципом: "Марков – мені ворог, але істина дорожча".
Власне кажучи, захищати право й закон, – а не конкретно депутата Маркова.
А тепер припустімо на мить: усе, що сталося, є законним. Якщо навіть погодитися із цим, не викликає жодних сумнівів: у даному разі закон було застосовано із суто політичною метою, і ми стали свідками того, проти чого й заперечує Євросоюз, – вибіркового законодавства.
Цілком за принципом Франсіско Франко: "Друзям – усе, ворогам – закон".
Про це свідчить хоча б єдиний факт: ані про які нововідкриті обставини, які були б до того невідомими й зовсім по-новому висвітлили б вибори в одеському окрузі, у якому переміг Марков, ніхто не повідомляв. Надто вже в слушний момент з'явилися слідчі – і це при тому, що одразу після виборів ніхто офіційно не заявляв ані про початок слідства, ані навіть про поточну перевірку бюлетенів. А отже, у слушний момент було просто витягнуто одну зі справ із регіоналівської "скриньки компроматів".
Із ситуацію вибіркового законодавства можна боротися у два протилежних способи: або домагатися, щоб закон став однаковим для всіх, а покарання – невідворотним, або ж узагалі начхати на закон та право й виходити винятково з міркувань політичної доцільності.
Можна засуджувати вибіркове правосуддя за його вибірковість, а можна за те, що воно – правосуддя.
Який шлях пропонує нам обрати опозиція?
Саме тут і полягає "муха" друга й головна: чи й справді позбавлення депутатів їхніх мандатів через судові рішення є незаконним? До, під час і після виборів опозиція не втомлювалася повторювати: у мажоритарних округах була суцільна вакханалія, законністю там і не пахло, кандидати від ПР ліпили свої перемоги, як тільки хотіли. Стосувалося це й округів в Одесі. І от бодай в одному окрузі справедливість нібито восторжествувала...
Здавалося б, дійсно: Конституція містить виключний перелік обставин, за яких депутата можна позбавити мандата. Судових рішень у цьому переліку й справді немає.
Тільки от "за дужками" залишається один суттєвий факт: усе це стосується ситуацій, коли депутатський мандат є законним. Справжнім, а не фальшивим. Вибореним на виборах, а не самочинно привласненим.
Чим відрізняється правова держава від неправової, бандитсько-кримінальної? Однією-єдиною обставиною: у правовій державі будь-що, здобуте в незаконний спосіб – шляхом насильства, а чи шахрайства, а чи корупційних дій – не може бути визнане законною власністю. Ніхто й ніколи не може здобути законних прав на незаконно придбане. І якщо злочинець уже фактично володіє, користується й розпоряджається незаконно набутим майном – це нічого не змінює.
Депутатський мандат, працевлаштування у Верховній Раді, соціальний статус і специфічні права, що з усього того випливають, – усе це цілком підпадає під визначення нематеріальної власності. А депутатська зарплатня – це вже власність суто матеріальна. І якщо виявиться, що всі їх отримано незаконно – то що тоді робити?
Зрештою, усі демократичні й правові держави відрізняє одна-єдина риса: судова влада в них є наглядачем не лише над рядовими громадянами, зведеними до рангу плебеїв, а передусім над владою та її представниками. Захисником рядових громадян від зловживань владоможців.
1972 року Верховний суд Сполучених Штатів Америки мав намір відібрати не депутатський, а президентський мандат у Ричарда Ніксона: задля збереження обличчя той змушений був піти у відставку.
Тож, за логікою нашої опозиції, американський суд брутально порушив народне волевиявлення?
2004 року Верховний суд України перешкодив отриманню президентського мандату Віктором Януковичем, якого ЦВК уже оголосила переможцем виборів, а президент Росії двічі привітав.
Тож, за логікою опозиції, виходить, що й тоді волевиявлення українських виборців було брутально розчавлено?
Чи опозиція хоча б розуміє, що своєю позицією ставить під сумнів законність свого власного перебування при владі протягом п'яти років?
Чи розуміє опозиція, що тим самим легалізує фальсифікації під час виборів і відрізає для себе на майбутнє шлях судового оскарження виборчих махінацій?
В усій цій історії є дуже неоднозначний юридичний момент, який, за ідеєю, якраз і мав би цікавити опозицію найбільше. А саме: якщо судом визнано, що кандидат, якого було оголошено переможцем виборів, насправді тих виборів не виграв – чи не означає це, що депутатський мандат автоматично має бути віддано кандидатові, який фінішував у даному окрузі другим?
..."Казус Маркова" став дуже чіткою межею, що відділяє право від популізму. На превеликий жаль, виявилося, що влада та опозиція перебувають з одного й того самого боку цієї межі – зовсім не з того боку, на якому знаходиться право.
...А конспірологічне бісеня десь у глибині свідомості підказує й підказує: а раптом уся ця історія була банальною провокацією влади? З метою:
а) виставити опозицію перед Євросоюзом, та й перед власними співгромадянами, у дуже непривабливому світлі – як не таких уже й переконаних євроінтеграторів, для яких і Ігор Марков – бажаний союзник;
б) виростити спаринг-партнера на президентські вибори 2015 року – щоб проросійські виборці масово підтримали "умученого від влади мужнього борця за слов'янську єдність", а патріотично налаштовані виборці, аби лише не допустити Маркова на Банкову, проголосували за кого завгодно – навіть за Віктора Януковича?..
Борис Бахтєєв, спеціально для УП