ЖКХ: давайте воровать меньше. Все!

Не раз за останні півтора десятка років довелося звертатися до співгромадян із текстами-"воланнями в пустелі" про важливість житлово-комунального господарства як системи життєзабезпечення міст. Без належного утримання якої спільними зусиллями всіх громадян міста просто припинять своє цивілізоване функціонування.

Але, нажаль, популізм як уряду, так і, що особливо прикро, опозиції, залишає цю тему гостро актуальною.

От на початку цієї сесії ВР у парламенті розглядався ініційований шістьма народними депутатами із фракції "Батьківщина" проект закону про запровадження мораторію на примусову реалізацію майна громадян за борги з житлово-комунальних послуг, зміст якого, фактично, відображений у його назві.

За нього доволі дружно проголосували фракції "Батьківщини", УДАРу, а "Свободи" та КПУ – одностайно. Натомість фракція ПР та позафракційні за цей законопроект голосів не дали. У результаті він був підтриманий 170 голосами народних депутатів і не пройшов.

На перший погляд, законопроект відображає інтереси народу. На цьому наполягають його автори, із цим згодні народні депутати, які віддали за нього голоси.

Однак усе не зовсім так. Або – зовсім не так.

Повторюся: ЖКГ – це система життєзабезпечення міст. Без належно функціонуючого централізованого водопостачання, відведення стоків та вивезення твердих побутових відходів, міста якщо не припинять своє існування, то перетворяться на пекло для їхніх жителів – холодне, загиджене, смердюче, з міріадами пацюків.

А фінансове утримання ЖКГ в Україні, як і практично в усьому світі, забезпечується суто за рахунок плати громадян за отримані ними послуги.

Інших джерел для цього не існує!

Тарифи, за якими здійснюється оплата, мають складатися із собівартості надання послуги та інвестиційної складової, яка давала б кошти на своєчасне оновлення обладнання. Натомість усі уряди, які досі правили в незалежній Україні, з популістських спонукань утримували й сьогодні утримують комунальні тарифи на рівні нижчому за собівартість. У цих умовах ЖКГ поступово руйнується, частішають дошкульні для людей аварії систем тепло- та водопостачання тощо.

З іншого боку, незважаючи на занижений рівень тарифів, від початку кризових 1990-х бичем ЖКГ стали неплатежі населення, проти яких тривалий час не було, та й досі немає по-справжньому ефективної зброї.

Адже в багатоквартирних будинках радянського зразка відключити окремого неплатника від послуги є технічно неможливим. До того ж, популістським рішенням тодішньої ще лівішої, ніж тепер, Верховної Ради, було донедавна заборонено нараховувати й стягувати пеню із заборгованості за комунальні послуги "до повернення громадянам заборгованостей по заробітній платі".

Тобто, відповідачем за неплатежі громадянам інших підприємств, ще переважно державних, відповідачем, ні сіло ні впало, призначили невинувату в тих неплатежах комунальну галузь.

Звичайно, по мірі зростання неплатежів та в умовах усе більшого відставання тарифів від справжньої вартості послуг, ЖКГ руйнувалося, якість послуг погіршувалася. Усе холодніше ставало у квартирах. Вода з водогонів стала непридатною до пиття, подаватися стала не постійно, а по годинах; централізоване постачання гарячої води поза Києвом майже зовсім було припинилося.

А борги за комунальні послуги перевищили вже 11 мільярдів гривень –значно більшою є вже списана так звана "безнадійна заборгованість", – і далі зростають у темпі біля 600 мільйонів гривень на рік. Системи життєзабезпечення міст без невиконаних за ці втрачені кошти ремонтів далі сповзають у прірву повного руйнування.

У цих умовах постачальники послуг усе частіше звертаються до стягнення заборгованостей із неплатників через суд відповідно до чинного цивільного законодавства. Борги стягуються виконавчими службами із заробітних плат та пенсій, а подекуди, де заборгованість сягає особливо значних розмірів, і через описування та реалізацію майна боржників.

А народні депутати опозиційної фракції вирішили, очевидно, зробити добро своїм виборцям – і внесли названий вище законопроект про мораторій на стягнення боргів за комунальні послуги через реалізацію майна громадян. При цьому компенсації з державного бюджету комунальним підприємствам збитків від таким чином узаконених свавільних неплатежів, звичайно ж, не передбачили.

Як свідчать результати дискусії в соціальній мережі з одним з ініціаторів та його однодумцями, автори законопроекту практично не розуміють проблем галузі, у роботу якої намагаються втрутитися.

Так, на їхню думку – спільну, як не дивно, із прем'єр-міністром Азаровим, – тарифи на ЖКГ у наших містах є не заниженими, а, навпаки, завищеними. Грошей у підприємств – хоч греблю гати, але вони розкрадаються. Комунальні підприємства, що забезпечують життєдіяльність міст, є мало не паразитами. А основними боржниками по платі за послуги є пенсіонери.

Однак насправді найбільші суми за комунальні послуги заборгували далеко не пенсіонери. Зі списків боржників, що подекуди вивішуються на під'їздах, видно, що це переважно заможні люди, яким або облом робити платежі, або які просто скупі, нахабні й переконані у своїй безкарності.

А більшість пенсіонерів, навпаки, зі шкіри вилазять, а за комуналку платять. Тим більше, що справді бідні мають право на субсидії й зазвичай отримують їх.

Звичайно, трапляються винятки, але в основному стан речей саме такий.

Крім того, автори законопроекту ніби не помічають, що дуже небагатими, а то й просто бідними людьми є також працівники комунальних підприємств. І неплатежі створюють їм проблеми в отриманні їхньої переважно мізерної платні. Внаслідок цього відбувається поступовий відтік із галузі кваліфікованих працівників, що не можна назвати корисним для всіх громадян, які отримують комунальні послуги й зацікавлені в якісному обслуговуванні.

Про те, що потурання неплатежам сприяє прискоренню руйнування комунальної інфраструктури, уже йшлося вище.

Щодо розкрадання коштів, то, очевидно, що воно "коє-гдє у нас порой" існує. Але боротьба із цими явищами жодним чином не знімає потреби в нормалізації платежів населення та в приведенні тарифів на житлово-комунальні послуги до економічно обґрунтованого рівня.

І заяви опозиційних популістів в унісон із паном Азаровим, що тарифи в нас завищені, не мають нічого спільного з дійсністю.

По-перше, про це свідчать розрахунки фахівців – з якими, однак, не хочуть погоджуватися популісти. По-друге, у заниженості наших тарифів зацікавленим нефахівцям легко переконатися на око, просто порівнявши їх із тарифами на ці ж послуги – хай не в країнах Західної Європи, а в таких же пострадянських Естонії, Латвії, Литві чи Молдові.

Наприклад, за даними автора, підтвердженими й відповідною публікацією в придністровській газеті "Профсоюзные вести", мешканець 2-кімнатної квартири молдовського міста Унгени із заробітною платою біля 400 доларів щомісячно платить за комунальні послуги 100-150 доларів. У Кишиневі мешканець 3-кімнатної квартири площею 110 квадратних метрів платить за ці послуги біля 500 доларів на місяць. Кожен читач може порівняти власні платежі з відповідної площі житла й переконатися в істотній заниженості комунальних тарифів в Україні.

У названих пострадянських країнах життя вже приведене у відповідність з економічними законами – і цим пояснюються їхні успіхи. У нас же стало хронічним явищем, коли міськради, усвідомлюючи гостру потребу нормалізації стану ЖАГ, приймають рішення про підвищення тарифів до економічно обґрунтованих значень, а прем'єр-міністр, визнаний у країні "захисник бідних верств", грюкає (умовно) кулаком по столу – і міські ради, підібравши хвоста та всупереч здоровому глузду, скасовують свої цілком правильні рішення.

І, що важливо, але не усвідомлюється:

ЖКГ розкрадається не лише якимись комунальними посадовцями. Хіба користування громадським ресурсом, яким є вода, відведення стоків, система опалення тощо й ухиляння від сплати за це – то не крадіжка? Не така сама, по суті, крадіжка, як, скажімо, присвоєння міської землі під будівництво котеджу чи супермаркета?

Злодіями є неплатники щодо тих громадян, які чесно сплачують. От ми, чесні платники, заплатили за тепло, і на ці гроші теплокомуненерго закупило газ. Але воно його закупило для нас, тих, хто заплатив! А опалюється ним житло й тих, хто ухиляється від плати. Газу закуплено недостатньо – бо неплатники ж на це грошей не дали! А опалюють протягом усього опалювального сезону й неплатників, бо відсутня технічна можливість їх відключити. Отже, в усіх квартирах, – і наших, які дали гроші на газ! – температура нижча за норму. Злодії-неплатники вкрали наше тепло.

А політики-"радєтєлі за бідних" тих злодіїв, виходить, покривають. Полегшують їм умови для подальших крадіжок! Хтось про це думає?

Були вже випадки, коли й без того низький тиск недозакупленого газу, що подавався в котли, при похолоданнях падав нижче мінімально припустимого, і котли автоматично відключалися. Підтримати тиск не було чим, і цілі квартали міст залишалися на морозі неопалюваними. Це призводило до розморожування труб водопостачання й водовідведення, що на багато місяців перетворювало житло багатьох тисяч людей на непридатне для використання. І все це значною мірою на совісті неплатників.

Отож, звертаюся до комуністів у вишиванках і без: людей треба не заколисувати приємною для них брехнею, а казати хоч і гіркувату, але правду. Що треба значно краще й більше працювати, більше заробляти, правильно розподіляти свої видатки за пріоритетністю – спочатку заплати за комуналку, а лише потім за відпочинок на морі – оплачуючи необхідні не лише товари, а й послуги за реальною вартістю. І що тільки так можна вийти з бідності й потрапити до числа розвинених країн.

Належні тарифи, а також серйозна відповідальність, у тому числі майнова, за несплату, змушуватимуть людей, по перше, економити – воду, газ, електрику тощо. По-друге – вживати заходи енергозбереження, ізолюючи вікна, двері, стіни, міняючи лампи, побутову техніку на енергоощадні, тощо. По-третє, оформляти субсидії всім, хто має на це право.

І, зрештою, якщо всього цього не досить – міняти житло на таке, яке людина спроможна утримувати на свої доходи.

Як давно вже відбувається в заможних країнах, своє бажання стати в ряди яких ми давно декларуємо.

Володимир Пархоменко, спеціально для УП