О галицких "реалистов" и "соборником"

Західна Україна в наявній політичній системі абсолютно безсила бо фінансово немічна. У політиці великих грошей галицьким політикам робити нічого. Хто постарався якогось багатства – той везе свій активний патріотизм у столицю й уже не є галичанином, а "кієвляніном". Залишаються не публічні інтелектуали й чиновники.

Галицькі патріотичні чиновники мусять працювати при будь-якій владі з гордою місією оборони краю від нашестя кадрів "донецьких". Від нашестя аналогічних нуворишів хіба Говерла може встояти.

Бідні інтелектуали не є такими собі ура-патріотами. Вони просто мають щоденну невідступну потребу читати, говорити й писати про політику й українське життя. Своїми ідеями вони намагаються зацікавити нечисленні ЗМІ, галицькі телеканали й острівці інтернету, які ще приймають українськомовні тексти. Якщо вже не можеш інтелектом заробити якісь гроші, його треба змарнувати на дискусії, бо інтелект – продукт нетривалого зберігання й щезає разом із притомним життям особи.

Тому галицькі інтелектуали зазвичай дискутують.

Позірно їх можна поділити на "соборників" і "реалістів". При цьому другі значно більше не люблять перших, ніж навпаки, хоча між ними майже немає різниці. "Соборники" теж є реалістами, але публічно говорять правильні тези із благородною метою – щоб не будити українське лихо, себто організований кимось процес розшматування України, який періодично відбувався за життя наших предків і сучасників. Між собою "соборники" і "реалісти" провадять такі самі, далекі від оптимізму розмови.

По суті, це дві течії занепадництва – не навмисного, а спровокованого обставинами бідних ресурсів і ще чогось. Це дискусії ніби й по-різному балакаючих, але – однаково зайвих у єдиному українському політичному просторові розумників і просто неспокійних від такого життя людей.

На теренах України завжди достатньо людей для дискусії. Надто мало здатних мислити глобально й вільно, без впливу загальних штампів і кліше.

Знов повертаючись до предмету статті, почну з "реалістів", бо "соборників" більше, вони мають сталу мету й , як можуть, працюють на ідеал сильної й соборної України, відчуваючи себе мільйонною армією донкіхотів серед відчутно чисельної хохляцької маси.

Галицькі "реалісти" чимдуж намагаються показатися ультрареалістами, себто беруть пригорщами українське болото занепадництва й демонструють його у всій красі.

Галичани добре знають, якими мають бути націоналісти, і тому не менш критично спостерігають за політикуючими націоналістами, очікуючи від них якоїсь дії. Їх ніколи не переконають залякувальні писання про кінець України й згубність націоналізму. Від братів-заробітчан вони знають усе добре й зле про націоналізм держав Європи та шовінізм Росії.

Отож галицькі "реалісти" волають однозначно не до населення Галичини, а бажають бути почутими на сході й, якщо пощастить, за кордоном.

Ті "реалісти", які спеціалізуються на критиці галицького ідеал-націоналізму, безумовно, мають якісь гранти від доброзичливців. Критикують націоналізм – ніби якось по-європейськи, але щоб сподобалось там десь, на сході...

Їх можна зрозуміти –вони вміють жити так само, як і ті щирі патріоти, які порушили табу не працювати у "владі при Януковичу". Винні не вони, а план упокорення українців нестерпним безробіттям і бідністю.

Безробіття з'їдає Галичину, тому й до всіляких бажаючих "вибитися в люди" ставляться толерантно. Навіть ті, котрі називають Україну безнадійним симулякром, не ризикують власною фізіономією в краю "фашіствующіх націоналістафф". "Інакодумців" просто не помітно в краю інакодумців, адже кожен галичанин подумки лає зіпсовану державу, а воскреслий предок тут же помер би від розчарування такою "вільною й соборною Україною".

Та галичанин інакше лає державу, ніж "москаль". Як тут кажуть, лає з невитравною любов'ю до українського ідеалу. Отож депресивні дисиденти націоналістичного краю, інакодумці – нічим тут не ризикують, хоч деякі б воліли заради слави чи кращих гонорарів дістати по пиці.

Давно не був у Львові, але в Івано-Франківську ніхто не хоче робити східняків рідними близнюками. Бо втрата мови – це проблема, яку за них не вирішить ніхто. Ми знаємо декілька мов і не хочемо чути ідіотського слова "двомовність" – бо воно справді ідіотське.

Вочевидь треба знати різницю між двомовністю й дводержавномовністю, дещо із правил громадянської честі та більш нічого.

Пересічний український громадянин розуміє "Україна для українців" не інакше як "Україна для громадян!", бо навіть багатонаціональні держави виступають від імені єдиної нації.

Так, ми маємо проблему – два етно-гуманітарні центри будування державної машини, один з яких підтримується ззовні та деякими "інакодумцями" і платними "лобістами". Другий центр генерування громадянського суспільства підтримують і ті численні українці, у яких голова не кореспондується з язиком.

Як тільки відновиться національна економіка, держава остаточно сформується на основі українського гуманітарного автохтонного начала.

Час це покаже.

Ззовні на нас усіх сидить личина виживальника-совка, по бідності й сонній лінивості духу. Тож замість депресивних сентенцій про українські симулякри, набагато важливішою є відповідь на питання – чому галичанина й східняка тримають у цій бідній, латаній совковій шкурі? Невже не зрозумілі справжні автори такого дива?

Але сказати про це відкрито – набагато важче ніж плюнути в пику "бодібілдеру-націоналісту". За це не буде ні слави, ні грошей – лиш проблеми від людей із грошима.

Усім уже зрозуміло, що негативом про погану українську політику, симулякр-державу й "не таких" націоналістів – змінити щось на краще неможливо.

Без доброї позитивної ідеї подібне "інакодумство" дуже схоже на безсиле збочення політичного мазохізму, чи щось ще гірше... Тим паче інакодумство на тему українського симулякра не повинно бути заняттям молодих, талановитих і розумних.

На жаль, молоде покоління галицьких інтелектуалів ще не має плану українського самопорятунку. Або ж цей план неможливо й небезпечно оприлюднювати сьогодні. Можливо, ще не час...

І на останок –притча.

Кажуть, східно-азійський мудрець може роками сидіти на березі річки, поки не пропливе повз нього труп ворога. Галичанин не всидить.

"Соборник" метається берегом у тривожних роздумах про майбутнє нації. "Реаліст" проклинає відсутність засобів і виконавців для реалізації цього майбутнього вже сьогодні. Про ворога думають у вільний від особистих проблем час, забуваючи про те, саме цей ворог створює їм проблеми.

За сто років такого депресивного чекання "справедливості" цілком можливо перечепитися й упасти в бурхливий потік – якраз перед тим, як темна вода має винести на суд очей твоїх ворожу ненависну плоть.

Отож соборникам треба просто промовчати, не дратуючи пафосом ближніх, і працювати, а Бог нам допоможе.

А "реалістам" – не генерувати діарейний негатив, який усім і так глибоко в печінці.

Спокій, панове, спокій!.. Ми ж не вічні, мусимо жити сьогодні, але краще як особистості – думати, як не бути стадом. Саме це головне.

Бо занадто багато завелось у світі бажаючих залякати людське стадо комплексами й загнати в стійло, щоб стригти собі вовну натурою чи у валюті. А то й шкуру зняти з нетолерантних мудрагелів.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП