Манифест некогда русскоязычной украинки

Одного дня, на свій день народження, вирішила – говоритиму тільки українською. Та цей текст, який вже давно мені болів, написала на захист російської.

Відверто кажучи, мені, корінній киянці, боляче та образливо чути постійні напади на російську мову в моїй країні.

Російська мова не загрожує українській. Російська – це мова вулиці. Широкої, повнолюдної – але вулиці. Вона кинута на поталу юрбі і має всі шанси стати таким собі парлансом, вуличною формою спілкування, яка навіть не матиме писемного вираження.

Саме до цього йде, оскільки більшість дітей з російськомовних родин не вивчають російську у школі. А значить, вони не знають як грамотно писати і говорити.

Більшість із них підуть до вишу, де також навчання проходитиме українською мовою. Далі вони підуть працювати. Якщо працюватимуть у державних установах, то говоритимуть українською. Якщо у приватному секторі – залежить від регіону.

Але готувати договори і тендерну документацію будуть українською. І інструкції перекладати українською. І їхні сайти матимуть принаймні одну з версій українською. І їхня російська, хай там яка жива та літературна, нікому не буде потрібна. Як от мені.

Автор не є борцем за права російської в Україні. Свідома того, що країна на даному історичному етапі не може дозволити собі роздавати російській будь-які інші права, аніж права мови меншини.

Я за єдину державну мову в Україні – українську. Я купую своїй дитині книжки виключно українською. Заради неї я вивчила українські народні колискові. Моя дитина піде тільки до україномовної школи.

Я свідома повзучої русифікації, яку провадить нинішнє українське керівництво, і засуджую її. Я вважаю, що кожен державний службовець має складати суворий іспит з української мови. Але у мовної ситуації в Україні є зворотній бік.

Не претендую на універсальну істину і припускаю, що моя ситуація – це тільки один з трендів. Але вважаю, що цей тренд вартий того, щоб про нього говорити.

Адже на тлі болісних нарікань на відсутність україномовних середовищ для дітей, дозвілля, роботи, випадків образ українців через їхню мову, я хочу нарешті сказати вголос: я, донедавна російськомовна українка, через свою мову почувалася у своєму середовищі чужою і зазнавала утисків та образ.

Моя російська нікому не потрібна. Не потрібна на роботі – я пишу і виступаю на публічних заходах українською. Не потрібна в церкві – я прихожанка УПЦ КП.

Не надто потрібна і в приватному житті – з трьох моїх найліпших подружок дві говорять українською.

Не потрібна була і в університеті, на факультеті англійської філології.

Я могла б підбирати найвлучніші ідіоми з російської, виконуючи перекладацькі вправи з уривків "Гаррі Поттера". Російська у мене, до речі, якісна – у школі мені вдалося вибороти титул абсолютного переможця на міжнародній олімпіаді з російської мови.

Натомість я зі шкіри пнулася, вишукувала вдалі звороти та сленгові слівця у словниках та консультувалася з україномовними друзями, аби перекладати на рівні з одногрупниками, більш вправними в українській.

Коли мій співбесідник говорить зі мною українською, я роблю так само – не йому ж, зрештою, говорити зі мною російською, ми ж бо в Україні!

Моя теперішня директорка з Луцька. Але навіть і без того моя робоча мова – українська, адже я працюю в українському аналітичному центрі.

Та мій попередній керівник дозволила собі обізвати мене москалькою за те, що я під час перерви на каву говорила російською з російським дипломатом.

Я узагалі часто стикаюся з упередженням щодо того, що усі російськомовні українці – або проросійські, або узагалі непатріоти, або у кращому випадку якісь недоукраїнці.

Але так склалося, що в Україні, окрім тих, хто говорить українською, є люди, які спілкуються російською. Це наслідок історичних обставин. І перш ніж кидати у них каміння, зважте на те, що ці люди при народженні не обирали собі мову, якою говорили у їхній родині.

Для них російська – це мова колискових, мова дитинства, мова побачень. І пройшло чимало років, занурених у цю мову, перш ніж вони отримали достатньо знань та досвіду, щоб проаналізувати мовну ситуацію в Україні.

Але навіть після цього відмовитися від російської для цих людей означає відмовитися від частини себе.

Я не розумію демонізації російської. Коли, наприклад, із відвертою зневагою транслітерують російські слова на кшталт "піццот" або "дивачка".

У блозі популярної української письменниці читаємо: "Коли я була маленькою, ми 3 місяці жили в Росії. Перша мова, якою я заговорила, була російська, і мої галицькі дідусі-бабусі ледь не з’їли моїх батьків за моє "Птічка, птічка, іді ка мнє" і "Спасіба". Ну чому за російську мову треба когось їсти?

Причини, з якої я вирішила говорити українською, особисті, і про них тут не йдеться. Та я вважаю, що це один з найважливіших вчинків у моєму житті.

І якщо за усіх вищеописаних вихідних умов – російськомовна школа на додачу до російськомовної родини – людина усе ж таки відмовляється від російської у своєму житті, то це означає, що у нашому суспільстві триває найсправжнісінька українізація. Така  довгоочікувана та необхідна.

Тож, люди, не цькуйте російської. Це мова, а мова заслуговує на повагу.

Катерина Зарембо, для УП