В октябре семнадцатого

До питання про стратегічні плани Путіна

Сьогодні стало модним лякати обивателів можливістю виступу Путіна на виборах 2015 року не на боці Віктора Януковича, а підтримуючи власну креатуру, орієнтовану на Росію та Кремль. Про це вже зараз починають говорити. На думку Царьова, Путіна може зробити ставку на Медведчука чи ще якогось проросійського політика.

І цю відверту дурницю починають обговорювати ЗМІ, солідні експерти й навіть політики.

Почнемо з того, що "фактор Путіна й Росії" в електоральному плані українським політикам не додає й не віднімає. До речі, мої російські колеги-політологи були здивовані, ознайомившись із проведеними в Україні соціологічними дослідженнями: Путін дійсно має дуже високий рейтинг серед українців – особливо на Сході.

Але його підтримка того чи іншого політика або політичної сили практично нічого не додає – навіть на Сході. Рейтинг Путіна не кореспондується з рейтингами його епігонів в Україні – не передається, не додається, не впливає. Аналогічного як не додає прихильникам Європейської партії України рейтингу високий рівень підтримки ідеї європейської інтеграції, а християнським демократами – високий рівень релігійних почуттів серед населення.

Навіть якщо завтра Путін з'явиться на всіх бордах України поруч із Медведчуком – рейтинг останнього не перевищить рівень соціологічної похибки. Ну, не електоральна постать Медведчук! Ну, не має він здатності зачаровувати!

Путін уже двічі програв в Україні, роблячи лінійні ставки: у 2004 році він поставив на Януковича – і програв. У 2010 році зробив ставку на Тимошенко – і також програв.

Він – політик прагматичний, хоч і злопам'ятний. Він уміє виносити уроки із власних помилок. Медведчук – кум, але кумівство в Росії й в Україні носить різне смислове навантаження й накладає різні зобов'язання. Путін – не Ющенко. Він не стане руйнувати політичні схеми та стратегічні плани на догоду якійсь людині лише під тим приводом, що їм довелося брати участь в одному релігійному ритуалі.

І робити явно програшну ставку в президентській кампанії на Медведчука лише через кумівство, або тому що він практично не розкрадає кошти, які Росія витрачає на популяризацію ідеї "Русского мира", – безглуздо. Путін не має наміру робити його президентом України. Скоріше, Медведчук є елементом великої мережі, яка повинна в 2018 році привести Путіна на четвертий президентський термін. Або ж забезпечити відтворення влади в Кремлі.

Путін розуміє: у 2015 році жодна кандидатура, на яку міг би зробити ставку Кремль, не спрацює в Україні. Сьогоднішня опозиція не може висунути кандидата, який би задовольняв Кремль. Розглядати всерйоз Медведчука як політика, здатного вигравати вибори в Україні, принаймні несерйозно. Знайти альтернативного лідера Сходу – за такий короткий час нереально.

Однак хто сказав, що Путіну необхідно зробити ставку саме в 2015-му?

Велика помилка наших вітчизняних експертів полягає в тому, що вони вважають: Путін за будь-яку ціну втручатиметься в хід української президентської кампанії й обов'язково перешкоджатиме Януковичу в його намірах прийти на другий президентський термін.

Ця параноїдальна думка викликана комплексом завищеної самооцінки: ми настільки круті, що без нас Путіну нікуди подітися. Він нібито кидає найкращі аналітичні уми Росії на вирішення питання: як нам повернути Україну в лоно Імперії?

Між тим Віктор Янукович давно й упевнено вийшов із покори Путіну.

Вийшов ще в жовтні 2004 року – коли Путін намагався створити в Україні єдиний центр протистояння Помаранчевій революції, на чолі з Медведчуком. І з того часу Янукович і Путін обмінюються "люб'язностями", які видно неозброєним оком.

Минулого року Путін змусив Януковича протягом чотирьох годин чекати на нього. Цього року Путін запізнився на 50 хвилин на зустріч, яка за протоколом мала тривати годину. Це була нібито демонстрація "вищості" перед господарем зустрічі.

Янукович – до його честі – не розгубився й не став ламати графіки, виділивши гостеві рівно стільки часу, скільки передбачалося протоколом до завершення зустрічі. Так Путіну ще не відповідали – здебільшого ковтали образи.

Насправді Україна є бажаним, але не вирішальним елементом нової стратегії Путіна на коротку перспективу. Якщо фортецю не можна взяти штурмом – допоможе облога. І навіщо тратити сили на погоню за фантомною перемогою в 2015 році, якщо можна отримати реванш у 2017 і в 2020-му році?

Звісно, Путін розуміє: у листопаді 2013 року навряд чи вдасться уникнути підписання Україною та Молдовою Угод про Асоціацію з ЄС. Звісно, дипломатичний політес має бути витриманий, і бунтівні країни повинні відчути на собі гнів "старшого брата" – будуть запроваджені економічні санкції.

Україну, для прикладу, через Стокгольмський арбітраж змушуватимуть виплатити неустойку за невідібраний газ. І якщо лише в Стокгольмі вирішать справу на користь Росії, Тимошенко може розпрощатися з будь-якими сподіваннями на повернення в політику, а еміграцію з метою лікування вважатиме найкращим виходом для себе. Спроби обмеження ввозу в Росію цукерок Петра Порошенка чи сирів Ігоря Єремеєва – це лише перші ластівки майбутніх економічних воєн.

Ну добре, нехай Росії не вдасться цьогоріч переконати Україну підписувати Угоду про асоціацію. Що втрачає Росія? Окрім моральних втрат – практично нічого. Але Росія звикла – у випадку невдачі – відступати на кілька кроків і зосереджуватися. Ще із часів Смути 1612 року й із часів Кутузова.

Що точно вміє Росія – так це з буддистським спокоєм чекати, коли по річці пропливе труп ворога. Росія – на відміну від України – уміє мислити із прицілом на віддалену стратегію. І завжди розробляти окрім плану А план Б.

Що реально хвилює Путіна? Очевидно, що президентські вибори 2018 року в Росії.

У березні 2012 року Левада-Центр оприлюднив дані про те, що 43% росіян не хочуть бачити після 2018 року на чолі Росії ані Путіна, ані Медведєва. Що має зробити в такій ситуації Путін? Як правило, у таких випадках політикам рівня Путіна рекомендують здійснити подвиг. Цей подвиг має бути зручним для подачі в інформаційному полі, свіжим із точки зору виборів і значущим із точки зору ядерного електорату. Тобто, його потрібно здійснити в 2017-2018 роках.

Нещодавно на семінарі в Парижі один російський політолог озвучив сценарій для Росії й світу. До 2018 року, на думку російських аналітиків, світова кон'юнктура розвиватиметься за наступними напрямками:

– США в 2014 році вступають у смугу економічної кризи, яка навряд чи завершиться до 2018 року. Тобто, криза припадає на завершення президентської каденції Обами. Це не дасть можливості демократам успішно кандидувати на наступних президентських виборах, і змусить республіканців гарячково шукати шляхи виходу – у тому числі й за рахунок покращання стосунків із Росією;

– Стагнація китайської економіки й поступове зниження впливів Китаю на світові геоекономічні процеси. Загострення суперечностей між Китаєм та Європейським Союзом за впливи в Африці;

– Зміна влади й векторів пріоритетного розвитку Туреччини;

– Посилення впливів Росії на Близькому Сході, особливо після послаблення американського впливу та виведення американських військ з Афганістану;

– Трансформація Євросоюзу: кінцеве підпорядкування європейської політики тандему Берлін-Париж, посилення енергетичних впливів Росії на Європу;

– Відхід від керівництва "батьків-засновників" більшості азійських держав на території колишнього СРСР; прихід у цих державах прагматичних і орієнтованих на Росію політиків;

– Посилення доцентрових настроїв у Митному Союзі, відновлення політичного домінування Росії на всій території колишнього СРСР, за винятком окремих держав Прибалтики.

У підсумку: у США все погано, у Китаї все погано, у Євросоюзі – ні кроку без Росії. Росія перетворюється на світового лідера.

Щоправда, не враховано Африку, яка зараз стрімко розвивається. Не випадково українські мільярдери активно вкладають капітал у африканські активи – ріст ВВП Конго в минулому році склав 18%, Руанда подвоїла свої економічні показники лише за рік. Але ж ми пам'ятаємо – за Африку конфліктуватимуть ЄС та Китай. Звісно, приз дістанеться сильнішому. Тобто, Росії.

Ця схема дуже показова: Росія бачить, у якому напрямку треба рухатися.

Єдина помилка цієї схеми – автори прийняли ситуацію в нинішній Росії за константу, вважаючи, що ця ситуація не зміниться до 2018 року. Між тим і сама Росія має чималу кількість зон ризиків і сценаріїв нестабільності.

Але питання: де в цій схемі Україна? Де її пріоритетність?

Велетенська помилка українських стратегів – вважати, що без України Російська імперія відродитися не може. Може! Але в інших формах – імперії доби глобалізації відмінні від імперій, зразки яких нам показали Петро І, Катерина ІІ чи Олександр ІІІ.

Путін – за нашою гіпотезою – скористається в Україні тим, що з 2015 року в суспільстві буде відзначатися значне розчарування європейською перспективою. Так буває завжди, коли завищені очікування обертаються буденними реаліями.

Економісти прогнозують, що цілком можливим є негативний сценарій для окремих галузей економіки України – як наслідок підписання Угоди про асоціацію. Фанфари після Вільнюса-2013 стихнуть, угода запрацює – можливо, не одразу.

У 2015 році Янукович має всі шанси бути переобраним на другий термін. Із цього моменту розпочнеться гостра атака на нього – як зсередини, адже кількість кандидатів у спадкоємці зростатиме, так і ззовні.

Саме в цей момент і почне працювати проект Медведчука – його завданням буде зібрати під свої знамена якомога більше людей, що відколються від ПР та інших партійних проектів.

Не під проросійськими гаслами – під гаслами європесимізму і євроскептицизму.

Далі буде жовтень сімнадцятого.

Поворотний момент. Момент, коли сили антиєвропейського реваншу мали би дати політичний бій прихильникам євровибору в Україні. До цього моменту прогнозується чергова економічна криза в Україні – знову ж, згідно з думками російських аналітиків.

На парламентських виборах у жовтні 2017 року мають шанс перемогти євроскептики й ліві, традиційно орієнтовані на Росію.

Ось коли настане зоряний час Медведчука! Максимум, на який він буде здатний – зайняти пост спікера ВР. І виступити в ролі політика, який перед березневими виборами президента РФ зробить кілька голосних заяв від імені України, давши російським виборцям відчуття того, що "наконец-то Владимир Владимирович привел хохлов к порядку".

Другий напрямок, який Путін може активізувати – це намагання встановити контроль над Азербайджаном.

На сьогоднішній день Азербайджан – найуспішніший пострадянський державний проект. У 90-х роках покійний Гейдар Алієв запросив американські та європейські корпорації до видобутку нафти й газу на Каспії – і із цього часу Азербайджан користується захистом і підтримкою з боку США.

Цілий ряд проектів, які ініціюються Азербайджаном за підтримки з боку США, не дають спокою Росії: наприклад, проект будівництва Транскаспійського газопроводу по дну моря – з Туркменістану в Азербайджан. Або Трансанатолійський газопровід – з Азербайджану через територію Туреччини на Балкани. У 2014 році має запрацювати газопровід Nabucco, що постачатиме газ у Австрію та Німеччину.

Будівництво цих газопроводів може підірвати енергетичну всесильність Росії в Європі, скласти реальну конкуренцію. Тим більше, що не так давно Азербайджан уже встановив контроль над ГТС Греції. Останнім часом Азербайджан став інвестором номер один для Туреччини, інвестувавши в економіку країни близько 20 мільярдів доларів.

США розглядають Азербайджан як один із центрів стабільності на Близькому Сході.

Син Гейдара Алієва, Ільхам, сьогодні, за даними соціологів, може розраховувати на підтримку 81% азербайджанців. Він збирається втретє балотуватися на президентський пост – зміни до Конституції 2009 року дозволяють йому це.

Враховуючи стрімкий соціально-економічний розвиток Азербайджану, популярність Алієва має своє пояснення: у країні розвиваються новітні інформаційні технології; молодь має змогу отримати пільгові кредити на житло під 4% річних на 25 років; випускники шкіл отримують можливість навчання за кордоном – держава виступає в ролі спонсора за умови, що по закінченню навчання молоді спеціалісти працюватимуть у системі державного управління.

На президентських виборах у Азербайджані, що мають відбутися 9 жовтня цього року, кандидуватиме також лідер опозиції, кіносценарист Рустам Ібрагімбеков.

До останнього часу Ібрагімбеков був громадянином РФ, і лише зараз розпочав процедуру відмови від російського паспорта. За деякими даними, сьогодні Ібрагімбекова підтримують люди, близькі до президента компанії "Роснефть" Ігоря Сєчіна, колишнього віце-прем'єра російського уряду, а також впливові менеджери "Газпрому".

Цікаво, що за інсайдерською інформацією, з Ібрагімбековим працюють технологи, які ще рік тому працювали із грузинським прем'єром Бідзіною Іванішвілі, а в Європі інформаційну кампанію азербайджанському опозиціонеру забезпечують структури, помічені у забезпеченні російських інтересів під час інформаційної війни між Росією та Україною у 2009 році.

Сьогодні рейтинг Ібрагімбекова – трохи більше 1%. Вам це нічого не нагадує?.. Єдина відмінність: Медведчук не написав сценаріїв "Білого сонця пустелі" та "Сибірського цирульника". Але, не зважаючи на низькі рейтинги, і Ібрагімбекова в Азербайджані, і Медведчука в Україні сприймають доволі серйозно.

Бо вони є пробними каменями.

Вони будуть демонструвати слабкі сторони системи – і по цих слабких сторонах Росія намагатиметься бити в 2018 році в Азербайджані, а в 2020 році в Україні, (щоби не дати можливості реалізувати операцію "Спадкоємець".

Одним словом, Путін чекає на жовтень-2017.

Із цього моменту він спробує повернути ситуацію в найбільш непокірних республіках колишнього Союзу на свою користь.

Третій термін Путіна – це підготовка до великого геополітичного стрибка. Це період використання європейського фактору для боротьби з фактором американським. Четвертий термін буде присвячено обмеженню Європи, заганяння Європи за Буг і Дунай і встановленню гегемонії Росії на Близькому Сході.

Україна буде потрібна Путіну як ключ від Східної Європи. Азербайджан – як ключ до Близького Сходу.

А ви кажете – Медведчук...

Пам'ятаєте фільм Люка Бессона "П'ятий елемент"? Так от. Медведчук – це не Абсолютне Зло. Це – скоріше аналог антигероя фільму, Зорга. Як і Ібрагімбеков, якого деякі українські та західні видання вже перетворили ледве не на національного героя Азербайджану.

Путін вибудовує далекосяжні наміри. Путін мислить стратегічно.

Але чому так часто згадуються золоті слова: "Якщо хочете розсмішити Бога – розкажіть йому про свої плани"?

Кость Бондаренко, спеціально для УП