Своевремен ли закон о этнонациональной политике?

Недавно переглянув розміщений на сайті ВР проект закону "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України" авторства нардепа Мустафи Джемілєва, і закралась думка – знову благими намірами в Україні продовжується те саме… Йдеться про добрі ініціативи, які потім стають не те щоб поганими законами, які насичені словами "покращити, забезпечити, гарантувати", – а черговою універсальною зброєю в руках відчужених чиновників і політиків.

Ця важка, глуха й сліпа зброя давно вже розбиває фундамент громадянської єдності. Дурна робота, собі на шкоду, але за неї ладні добре платити всі великі корпорації й сильні держави світу Адже нас не бажають сильними конкурентами.

Світ глобалізується в гонитві за надвеликим зиском коштом слабших держав, які не мають твердого фундаменту громадянської єдності. А єдність можлива лише на ґрунті єдиної мовної, релігійної та культурної ідентичності. В Україні це ще треба декому доводити.

Приклад французів нікого не переконує, адже серед типових національних авторитетів та імен майже всі є потомками емігрантів. Про це дуже гарно написав Євген Лакінський у статті "Як "чужинці спаплюжили Францію". Французьку націю, яка тепер дуже розбавлена емігрантами, цементує французька мова й стандарт французької етнокультури як громадянський стиль життя й державний бренд. Аналогічним є взірець Польщі, де громадянин ідентифікує себе поляком незалежно ким він є в колі власної родини.

Досвід сильних держав світу свідчить: громадянська єдність у мові й автохтонній ідентичності є запорукою міцності громадянського суспільства, здатності захищати власні інтереси у світі. Така єдність є категорією не етнонаціональною, а економічною й безпековою.

Відповідно до цього українські ігри мовним і етнічним питанням не мають жодного стосунку до прав людини чи захисту прав самобутності людей. Вони тупо перетворюють нас у бідний і беззахисний натовп, який громадянським суспільством не є, і який лише для задурювання простаків називатимуть "громадянським суспільством".

Ці ігри зайшли так далеко, що в парламенті сформувалась домінуюча група депутатів, які ладні закликати інші держави карати українців за трагедії минулого й називати фашистами тих, котрі згідно Конституції вимагають поваги до мови громадян.

У цій ситуації варто дуже обережно сприймати будь-які законодавчі ініціативи в галузі етнічного життя громадян.

На превеликий жаль, законопроект шановного Мустафи Джемілєва є доволі неякісним, і в разі прийняття неодмінно буде маніпулятивно використовуватись політиками деструктивну. Глибоко поважаючи Джемілєва, варто переконати його відізвати поданий законопроект. Нудний постатейний аналіз законопроекту зайняв би занадто багато уваги читача, тому висловлю лише кілька точок зору про доцільність таких законів.

Річ у тім, що термін "етнонаціональна політика" є суто політичним і штучним, адже Конституція передбачає лише державні гарантії збереження та розвитку етнічної самобутності громадян. Сам же етнонаціональний процес збереження й розвитку самобутності меншин і автохтонів є виключною функцією вільного життя етнічних громад. І держава не повинна втручатися в цей інтимний процес.

Державна машина не може зберегти етнічну культуру й мову краще чи мимо волі носіїв цієї мови та культури. Тому спроби регулювати природні етнічні процеси законом лише руйнують самобутність і розділяють громадян. Держава повинна не заважати й лиш підтримувати мотивовані звертання етнічних громад.

Дуже небезпечним є введення в законодавство термінів "міжнаціональні стосунки", "міжнаціональна толерантність". Насправді ж стосунки людей різного етнічного походження відбуваються поза сферою етнічного, як стосунки громадян, які мають єдину державну мову й громадянське українство. Якщо акцент буде поставлено на цьому, ми матимемо єдине громадянське суспільство, кожен член якого триматиме свої приватні етнічні особливості при собі.

Спочатку треба законодавчо закріпити правила публічної поведінки громадянина, дохідливо переконуючи кожного з нас жити двома життями – етнічно-національним у родині й життям українськомовного громадянина на публіці, якого будь-хто може сприйняти за етнічного українця. Так живе Європа й увесь демократичний світ, до якого ми прагнемо приєднатися.

Якщо ж подовжуватимемо поділяти громадян на "сорти" за мовою й гуманітарною орієнтацією, нас чекає доля бідної й беззахисної толоки світу.

Третього шляху не буває.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП