Крах украинского либерализма

Українські ідеології померли, не родившись. І лібералізм тут не виняток. Виняток – ідеологія націонал-демократії. Вона дійсно мала всі шанси потужно стати на ноги, але її вбив наш попередній "месія".

З лібералізмом справа інша – поглянувши на нього в його первинному сенсі "прагнення до свободи", можна по-новому побачити те, що відбувається зараз в Україні.

І навіть спробувати зрозуміти, чому в нас останнім часом так страждають молоді дівчата. Так, це теж наслідок наших спотворених уявлень про свободу. Ґвалтувати і вбивати – це ж круто! Правда?

Що таке лібералізм?

Ідеологія – поняття нове, якихось 200 років тому політики успішно обходилися і без неї. Політичними партіями тоді називали різні групи наближених до монарха людей – його фаворитів, а "ідеологами" Наполеон Бонапарт принизливо звав своїх придворних філософів.

В ті часи державні мужі керувалися одним лише правом сили, а вся їхня "ідеологія" зводилась до одного – обґрунтування справедливості цієї сили. Та й то лише тоді, коли її виявлялося замало.

Тоді владики намагалися переконати народ, що все-одно мають право ним керувати, бо наставлені самим Богом!

Цьому служила релігія, що захищала все те ж право сили, тільки тепер вже "з відстрочкою і чужими руками". "Будьте смиренні, інакше Вас покарають Боги!".

Потреба ж в якомусь ідеологічному, в сучасному розумінні цього слова, обґрунтуванні права на владу виникла тоді, коли всупереч цьому праву сили в середовищі народу стала зароджуватися ідея його свободи. Чи то – внаслідок впливу християнства, чи то –  наперекір йому.

Але справді політичним цей процес став тоді, коли до усіх його учасників – правителів, простого люду й інтелектуалів, додалася нова сила – новонароджений клас буржуазії, яка накопичивши кошти, не схотіла далі коритися свавіллю королів. Тим більше, що ті своєю поведінкою дуже часто самі ставили під сумнів ідею свого "божественного" походження.

Це й стало чи не основною причиною Французької революції 1789 року. Франція кінця 18-го століття взагалі надто вже була схожою на сучасну Україну. Король (президент) безумно тратив гроші, не міг звести бюджет докупи і вимагав від новонароджених капіталістів все нових і нових податей на своє розкішне життя. Нічого не нагадує, ні?

Однак, що цікаво – буржуазія не захотіла сама вступати з ним у відкрите протистояння – жар завжди краще загрібати чужими руками. А тому й використала для своїх цілей невдоволення народних мас і ідеї філософів епохи Просвітництва.

"Свобода, Рівність, Братерство!" – ці лозунги набули цілком конкретного юридичного звучання вже після революції, оформившись у Кодекс Наполеона. З незначними доповненнями в законодавстві Франції ним користуються і донині. А по-великому рахунку – так з’явилася Конвенція з прав людини.

І все би нічого, от тільки виявилося, що в кого грошей побільше, в того й прав теж більше. Так в ідеології лібералізму "Свободу і Рівність" залишили, а от "Братство" – викинули. "Ситий голодному не брат!".

Однак ідеологія західного лібералізму ще й досі залишається чи не найпрогресивнішою ідеологією з усіх можливих. Усюди, лиш не в Україні.

Лібералізм і Україна

А в Україні не все так просто. Знекровлена монгольською навалою, вона відроджувалася поволі, через Галицько-Волинське князівство та наступний 300-літній розвиток в складі Великої Литви.

Зачатки сучасної української ментальності слід шукати саме там – бо те, що існувало до цього часу, з більшим правом слід вважати таки давньоруською, а не українською історією.

Це закономірно – нації виникають там, де руйнуються попередні патріархально-родові відносини. І якщо в західній Європі їх зруйнував новонароджений капіталістичний устрій, то в Україні їх знищила сама історія.

Однак це ще не все – для формування нації потрібно виникнення нової ідентичності, яка замінює собою попереднє відчуття приналежності до свого роду.

Тому як нація українці стали формуватися ще пізніше – тоді, коли стали усвідомлювати цю свою приналежність – починаючи від перших братських шкіл на заході, у Львові, наступних реформ Петра Могили у центрі – і до загальної грамотності населення за часів Мазепи на сході.

Так поняття "свободи" стало характерною ознакою освіченого народу, зумовивши наступні народні виступи проти поневолення і гніту.

От тільки, на жаль, не буває свободи самої по собі і не буває свободи абсолютної. Свобода завжди обмежена двома чинниками – законами природи, яка для українця завжди асоціювалася з жіночим архетипом, і законами суспільства, які і далі залишалися патріархально-чоловічими.

А тому в подальшому історичному житті українського народу стали паралельно існувати дві різних свободи. Одна з них – надана самою природою і обмежена тільки її законами, і друга – обмежена людськими-чоловічими устоями суспільства.

Подібне протиріччя між цими "свободами" породило розкол суспільства на полярні категорії. На "обраних гетьманів" і "простий люд". На жінок і чоловіків. На козаків і "гречкосіїв". І, на жаль, ментально поєднати їх українцям так і не вдалося – все це стало існувати одночасно і дивно.

Як-от те, що жінок на Січ не допускали, але самі козаки нерідко мали сім’ї і вряди-годи поверталися до них, розриваючись між козацькою вольницею і "неволею" подружніх відносин.

Це "двозначне" ставлення до жінок відбилося і на ставленні до України, так як в народній традиції вона теж асоціювалася з жіночим образом.

А далі – гірше. Чоловіки, яких виховали жінки, адже їхні батьки були на Січі, не могли сепаруватися від матері, а тому й стали зневажати всіх інших жінок, нездатних дорівнятися до її ідеалізованого образу.

І потрапивши в тенета власного інфантилізму, вже не мали шансів стати повноцінними мужчинами, здатними свідомо відстоювати власну точку зору, власні ідеали і власне кохання.

А несвідомо повстаючи проти цього ідеалізованого образу матері, заодно стали нищити й Україну – через сприйняття її у вигляді такого ж жіночо-материнського архетипу.

Тобто якщо повноцінний зрілий мужчина сприймає жінку як кохану, ровесницю-подругу чи як рівного собі партнера, то інфантильний – як владну матір, звільнитися від якої можна тільки шляхом її руйнації.

І це автоматично переноситься і на будь-що інше, пов’язане з цим жіночим архетипом – на мову, природу, країну, культуру.

Однак не будемо виправдовувати одних лише жінок. Цей парад "безвольних гетьманів", яких ми сповна побачили 1918-го року, зупинила нова реальність – з її колективізацією, голодоморами і наступною індустріалізацією.

Знищивши останні залишки патріархально-родових відносин, більшовики спинили і процес творення нової, національної ідентичності; заборонили релігію.

Так пошуки сил, здатних захистити від втрати ідентичності, були штучно спрямованими в нове, диктаторське русло. Новим "батьком" для усіх тепер став верховний вождь всіх народів, сонцесяйний Сталін.

В нього просто зобов’язаною була закохатися кожна жінка. А чоловіки – скоритися і наслідувати. Всі мали вірити в його могутність і непогрішну справедливість.

Так виникло третє уявлення про Свободу – як про те, що відповідає волі, моральним устоям і вподобанням верховного вождя. І про несвободу як про те, що цьому суперечить.

Уявлення, що захопило багатьох – адже важче повстати проти батька, ніж знову почати нищити "матір-Україну". Що особливо помітним стало там, де раніше існувало козацтво.

Тепер же, коли процес творення нової української ідентичності знову штучно був спрямованим у зворотному напрямку, все це повторилося вдруге.

Тому за останні три роки всі злочини проти жінок сталися саме в тій південно-східній частині України, яка, не прийнявши ідеї української державності, іноді відверто ненавидить все українське.

І здійснюють їх якраз ті "мужчини", які зневаживши давній дух козацької вольності, нової ідентичності так і не відшукали. А тому мужчинами так і не стали.

Тож насправді зараз, на щастя, гине лише останній пострадянський покруч наших уявлень про свободу.

А справжня свобода буде жити й далі. Якщо тільки ми самі її не вб’ємо. Якщо зможемо виховати нових, сильних чоловіків, здатних жити в гармонії зі своїми предковічними жіночими архетипами.

Ігор Лубківський, для УП