Украина-польский некрофилия или Абсурд деклараций

Кажуть, що сучасній українській владі не притаманне державницьке мислення. Кажуть, гарант бажає гарантувати тільки собі та своїй родини. Кажуть, українські парламентарі вже зовсім вижили з розуму.

Це все кажуть заздрісники та особи, які нездатні розгледіти мудрість та підступність планів наших державних мужів.

На польсько-українській лінії іскрить вже останні півроку. Банальна та проста держава із одним поглядом на свою історію, звичайними героями, або, як їх раніше називали, бандитами, що ховаються по келецьких лісах, – вирішила пригадати чергову дату із кривавих часів Другої світової.

Пригадування, варто відзначити, як і скрізь полюбляють, циклічне: останні такі пригадування відбулися 5 та 10 років тому. От і цього року на 70 річницю Волинської – а тут згідно вподобань – трагедії, різні, злочину, випадку, справедливої помсти тощо.

Наші західні брати – так-так, саме брати: є така легенда про Чеха, Леха та Руса, які розійшлись і заснували три держави, – зрозуміло, як відзначають і вшановують пам'ять всіх свої перемог і поразок.

Дивним чином, але в польській історії немає подій із подвійним дном. Якось так вийшло, що поляки завжди знали і боролось за праве діло і завжди шанували свою історію. Навіть так звані прокляті вояки, ті, яких Католицька Церква в особі кардинал Стефана Вишинського осудила, стали для поляків символом принциповості одних та зрадництва інших.

Тобто в Польщі не існує історичної суперечності ані серед істориків, ані серед політиків, ані в суспільстві. Усі, від послідовників Дмовського або Пілсудського до сьогоднішніх синів Ярузельського, принаймні декларативно, вважають Польщу цінністю самою в собі. Це особливість як польських еліт, так і польського народу.

Міф страждання, незалежності та польського патріотизму – це не просто наріжний міф творення польської нації, це суть біло-червоного патріотизму. Не варто множити приклади, їх знає будь-хто.

З огляду на любов до історії та пам'яті, в Польщі твориться політика.

Усі заслуги Квасьневського були перекреслені хворим коліном: приїхавши до Харкова на відкриття пам'ятника польським офіцером із так званого харківського катинського списку, президент Польщі невпевнено крокував і мало не впав, як похилявся на вшанування розстріляних. Лех Качиньський, будучи мером Варшави, не побудував другої гілки метро, але зробив грандіозний та надсучасний мульти-медіальний музей Варшавського повстання.

Історичні дискусії в Польщі розгортаються тільки в одному напрямку – як їх зрадили у Ялті та того, наскільки активну участь поляки приймали у погромах.

Із Київської перспективи не менш дивними виглядатимуть постійні ноти польського МЗС, що формулювання "польські концентраційні табори" – абсурдне й викривляє історію, оскільки насправді були німецькі концентраційні табори на польській окупованій території. Як то кажуть, "називай мене хоч горщиком, аби в піч не саджав" – це не про поляків.

Історія для поляків – це священна реліквія, завдяки якій нація самоствердилась у горнилі перемог та поразок. І нажаль, усі важливі дати так чи інакше вже відгриміли, а тема Волинських подій 1943-го залишилась незавершеною.

Пов'язано це, перш за все, із тим, що масова гибель поляків була незрозумілою. Якщо кровопролитне та героїчне Варшавське повстання1944 можна хоч якось пояснити, а, отже, вписати в героїчну історію, то Волинь абсолютно безглузда.

Не можна пояснити ані собі, ані комусь іншому, чому сусід вбиває сусіда, якщо 4 роки тому їх всіх "чихвостили совєти", а за рік те ж саме зробили гітлерівці. Жертви Голокосту не розповідали своїм дітям про те, що пережили в Освенцімі або Бухенвальді не тому, що боялись: вони не розуміли, як таке – людина зробила людини.

Пізніше велике переселення поляків на Захід та втрата всіх Східних територій остаточно закріпила міф про дикі та магічні Креси. Забравши із собою спогади, у новій моноетнічні та монорелігійній комуністичній Польщі почав творитися новий міф: про кровожерливого українця-різуна. Підтримка цього міфу була вигідною й утвердилась. Хоча варто зазначити, польська зовнішня політика ніколи цим не страждала, польська дипломатія 1989 року опиралась на ідеї Гедройця, щодо України та дії Яна Новака-Єзеранського, щодо Заходу.

І ось тільки зараз, вступивши у НАТО, ЄС, над Віслою вирішили вшанувати тих, про кого найбільше мовчали – цивільне польське населення, яке було вбито у липні 1943 року. Це не тільки політична карта. Існує Польська народна партія, PSL, яка є безпосереднім спадкоємцем селян-осадників, які заселяли Волинь у 30-х роках, праві всіх видів та напрямків, ну й зрозуміло – діти та діти дітей кресовяків, які вже не мають ані акценту, ані власних спогадів про українських та єврейських сусідів десь у Самборі чи Жовкві.

Та поза політичним підтекстом про майбутні вибори є глибший сенс в польській історії: тепер може з'явитись міф про націю-жертву – такий міф вже є у них, – але не просто жертву, а безневинну жертву.

Свого научайтесь та чужого не цурайтесь

Уся польська однозначність та принциповість ламається через коліно молодою та гарячою кров'ю. Не варто перераховувати всі складнощі та незрозумілості української історії. Для українців, як народу від Карпат до Дону, події на Волині – це не різня чи очищення етнічних територій, це один із епізодів сотень тисяч війн та смертей, які проходили по всій сучасній території нашої держави.

Вивчаючи історію України в школі, уважний учень здивується: то нас татари, то поляки, росіяни, потім німці прийшли – і всі нас вбивали та забороняли нам нашу мову, а тут один раз ми спромоглись відстояти і щось зробити, і нас у чомусь звинувачують.

Про Коліївщину та Хмельниччину забули, про пацифікації забули, про зраду Петлюри не пригадуєте. Ви ж нас стільки разів, а ми вас один раз, а ви стільки галасу підняли!..

Трагедія української історії не тільки у тому, що невідомі вороги та герої – а в тому, що українці не можуть допустити навіть думки, що їх дід міг бути злочинцем.

Про ґвалтування Червоноармійцями німкень в українській історіографії не згадують, а згадка про Львівський погром вилила на світ Божий всю однозначність бачення української історії.

Поки історики не вивчать, а державники не встановлять історичний канон, ми не зможемо ані вибачати, ані просити вибачення.

Вибачення – не від тих і не для тих

Вульгарна та ница історія із декларацією зайвий раз показує, що політичний капітал на кістах і трупному смороді можна робити всім – від політиків до церковників.

Багатостраждальна декларація з підписами голови Католицької Церкви латинського обряду Польщі Митрополита Міхалік та України Митрополита Мокшицього і Митрополита Святослава, голови Греко-Католицької Церкви України, ймовірно, сталась тільки після особистого втручання папи Франциска. Перед Варшавською зустріччю спочатку Святослав, а потім Мокшицький зустрілись із Понтифіком у Римі.

На жаль, Католицька Церква України поділена не за обрядом, а за національністю. Через 20 років це довели єпископи обох Церков, не підписавши спільного листа в Україні. Лист представників церков про Волинь зайвий раз нагадав, що на особистісному рівні ніякого конфлікту немає.

Листи від просвітленої ліберальними поглядами інтелігенції є намаганням подати бодай якийсь посткомуністичний голос раціональності. Підписанти – усі поважні та шановані люди, але дивне поєднання Гузара, В'ятровича з Олійником та Матіос зводить нанівець саму ідею примирення.

Та апогеєм української історичної політики не стали дивні заяви "Свободи" та прагматичні коментарі її лідерів.

Тріумфом та приниженням будь-яких польських бажань згадувати в польсько-українських стосунках стала відмова прийняти участь найбільшого українського антинаціоналіста та особи, яка так палко шанується деякими кресовяцькими колами за обезгероїння Степана Бандери та Романа Шухевича, мудрого та далекоглядного Віктора Януковича.

Відвертий Віктор своєму польському колезі при особистій зустрічі сказав, що у нього нагальні справи, і він не може прийняти участь у скорботних урочистостях у Луцьку. І за два дня було оголошено: робоча відпустка у Криму розпочалась.

Та якби того було мало, українські можновладці вирішили довести польську сторону до істерики та сердечного нападу: вони пишуть листа у Сенат із проханням визнати українську сторону як таку, що вчинила геноцид. Особи ж, які підписали цього листа, встановлювали пам'ятник Сталіну, сиділи під час гімну України та хвилини мовчання пам'яті жертв Голодомору. Одним словом, ті, які визволили Польщу 17 вересня 1939 року та відправили сотні тисяч на екскурсії до Сибіру та Казахстану – вирішили допомогти.

Та пікантність всієї ситуації у тому, що глашатаєм геноциду поляків українцями є людина, яка одягає форму офіцерів, що розстрілювали у Биківні, Катині, топила Варшавське повстання у крові.

А тепер скажіть, хто із українських політиків найхитріший та найрозумніший? Хто спромігся перетворити смерть тисяч та бажання їх пам'ятати – в абсурд та пародію?!..

Будь-яка декларація пам'яті виглядатиме як преамбула до п'єси Беккета, якщо її писатимуть люди, які вчинили злочини або призвели до нього.

*   *   *

Наостанок хотілось б сказати про голос польської меншини в Україні. Жодна з польських організацій чи газет не виступила з гнівним закликом.

Польська меншість України – це єдина національна меншина, яка за рідну мову визнає українську. За офіційною статисткою, в Україні проживає 140 тисяч, а за не офіційною майже 1 мільйон осіб польського походження. Ці люди проживають у переважній більшості на Поділі та Поліссі.

Для українських поляків Волинь чужа й незрозуміла. Українських поляків не турбує історична пам'ять чи реваншизм. Вони органічно влилися в українську політичну націю й прагнуть лише зберігати свої національні особливості.

Українці та поляки давно вже примирились. Істерику листів та примирення затіяли ідеологи та політики.

Євген Білоножко, спеціально для УП