Шпиономания VS здравый смысл: информационный эксгибиционизм

Попри незліченну кількість конфліктів, що мають місце в сучасному суспільстві, часом починає здаватися, що, можливо, все ж прийде час, коли протистояння між владою і опозицією зійде нанівець. Суперечки наших російськомовних і україномовних співгромадян вщухнуть, а гомосексуали примиряться з гомофобами.

Однак є один конфлікт, який не згасне ніколи. Він розгорівся між тими, хто любить ходити по своїй квартирі з відкритими вікнами голяка, повторюючи мантру "нехай не заглядають", і тими, хто соромлять перших за аж надто вільну поведінку.

Це, звісно, жарт. Але, як кажуть, в кожному жарті… Насправді конфлікт такий існує, і, в першу чергу, пов’язаний він із шаленим розвитком інформаційного простору, що повністю стирає таке поняття як анонімність. Ніяких приватних таємниць більше не існує.

Це факт. І наслідком цього факту є два варіанти поведінки: або поводити себе благочестиво як Папа Римський, не втрачаючи контроль ні на секунду і узгоджуючи своє життя з соціальними вимогами; або перестати жалітись на те, що хтось дізнався про вас щось не бажане.

Натомість, любителі ходити голяка перед відкритими вікнами з усіх сил соромлять надміру допитливих за те, що вони втручаються в особисте життя людини. А допитливі з усією жагою соромлять тих, хто не захищає свою "інформаційну цноту" достатньо добре.

Для тих, хто ще не зрозумів - все дуже просто. На сьогодні, більшість звинувачень у отриманні і поширенні особистої інформації все частіше схожі на претензії любителів латентного ексгібіціонізму до тих, хто за ними спостерігає. Іншими словами, до небажаних витоків приватної інформації призводить наша ж поведінка.

Покупці в супермаркетах вголос диктують продавчиням пін-коди своїх банківських карт, поважні компанії-постачальники інтернет-послуг відкрито нагадують своїм користувачам логіни і паролі до їх акаунтів. Користувачі бездумно кожного дня повідомляють подробиці свого графіку та звичок усім охочим і т.д.

Якщо ви вважаєте, що для нашого суспільства ця ситуація є новою і люди ще просто не призвичаїлися до нових моделей поведінки, то це правда тільки частково. Згадайте, в радянські часи існувала одна соціальна мережа – кухня.

Саме ця "платформа гласності" перетворювалась для більшості громадян на можливість дати вихід своїм думкам, поглядам та словам, які, за звичай, не планувалось оголошувати на широкий загал. І здебільшого ця "платформа" себе виправдовувала, звичайно окрім випадків, коли в той же час на тій же кухні перебувала людина, що допомагала вашим думкам стати "надбанням суспільства", партії та правоохоронних органів.

Для того, щоб цього уникнути, на кухню намагалися запрошувати тільки "своїх".

Проблема в тому, що людям взагалі властива певна ригідність мислення, тобто збереження формату поведінки, до якої ми звикли, навіть в умовах, які змінилися. Таким чином, "кухня" ніде не ділася. Вона поступово "перекочувала" спочатку в "жежешечки", потім в профілі Фейсбуку і ВКонтакті, і вже майже зайняла ваші робочі офіси.

Так, і з’явився у середовищі експертів з питань інформації термін "синдром кухні", який полягає в тому, що природна схильність людини до спілкування і бажання поділитися своїми думками грає з нею поганий жарт. Бо, кінець кінцем, проаналізувавши ті чи інші свої дії у мережі ми раз по раз переконуємось в тому, що "саме цього" можна було і не робити.

Саме тому, коли ви черговий раз помітите відчуття того, що інформація про ваші наміри, плани та дії опинилася не в тих "руках" чи "вухах", не спішіть обшукувати свій гардероб чи ванну кімнату на предмет "жучків", перевіряти пошту на предмет зламу чи дослухатися до гудків виклику свого телефону, намагаючись ідентифікувати чиюсь присутність.

Краще, в першу чергу, проаналізуйте власні дії. Уважно згадайте усіх людей, які були ознайомлені з цією інформацією. Яким чином ця інформація передавалася та чи було це конче необхідно?

"Найкраща конспірація - відсутність будь-якої конспірації" - це мудре прислів’я народилося в середовищі радянської розвідки і описує дуже просту і логічну ідею. Наша інформація та інформація про нас потребує захисту. І абсолютно ясно, що чим досконаліше будуть ставати засоби її захисту (пристрої, програми, навички хакерів), тим швидше будуть розвиватися і технології, направлені на її отримання чи викрадення. А, з огляду на те, що вартість інформації в нашому світі буде тільки зростати, скоріше за все ця війна ніколи не скінчиться. Вона втрачає свій сенс тільки у двох випадках: або коли "красти", власне, нічого, або коли це надто дорого.

Що буде, якщо я вам скажу, що можна не використовувати свій смартфон щоб чекінитись у кожному кафе, куди ми потрапляємо, та фотографуватись з кожною людиною, з якою ми спілкуємось?

Не сидіти постійно в соціальних мережах зі свого смартфону, не скачувати малозрозумілі додатки для мобільного та не спілкуватись телефоном з приводу важливих питань, які краще обговорити при особистій зустрічі.

Пошукати в мережі свої старі профілі та спробувати їх видалити. Не публікувати свій номер телефону у відкритому доступі та встановити на смартфон антивірус.

Так, звучить як параноя, справді? Однак, якщо ви зможете зробити бодай 50% від цього, ви вже зможете створити велику кількість труднощів для зловмисників, що полюють за вашими даними.

Є і інша, протилежна, альтернатива. Одною з важливих проблем сучасного бізнесу, який бажає бути пізнаваним, чи особи, яка здійснює публічну діяльність сьогодні, є абсолютно чітке розуміння: якщо інформаційний простір навколо вас будете наповнювати не ви, то це хтось буде робити за вас, і не завжди так як вам хочеться.

Саме це наразі і відбувається з українським сегментом інтернету. Як сказав колись Андрій Заблоцький, директор Української асоціації інтернет-реклами – "українці не люблять продукувати літери". Це означає, що за відсутності вітчизняного контенту, інфопростір заповнюється контентом "імпортованим". А якщо повернутись від рівня усієї країни до реалій бізнесу і конкретної особи – про вас будуть писати, хочете ви того чи ні. І в даному випадку боротися з цим просто не можливо – це потрібно "очолити".

Якщо розглядати дану проблему в контексті збереження інформації про себе, доцільно буде згадати легенду про Алі-Бабу і сорок розбійників. Побачивши на своїх дверях хрестик, з метою приховування свого справжнього місцезнаходження, Алі-Баба намалював хрестики на усіх дверях. Це – прекрасна ілюстрація проблеми приховування особистої інформації та боротьби з негативом.

В разі, коли для того, щоб знайти щось дійсно цікаве, потрібно витратити багато годин, а то і днів, продираючись крізь ліс згадувань про вас на сотнях сторінок, завдання перестає бути легким. А чим важче і дорожче завдання, тим вірогідніше від його виконання відмовляться. Хоча, звісно, настирливі люди з грошима зможуть домогтися свого.

Таким чином, безпека вашої інформації залежить не від того, наскільки дорогі і ефективні програми і засоби захисту ви використовуєте, а від того як ви керуєте своєю поведінкою у інформаційному просторі і наскільки часто замислюєтесь над метою і сенсом своїх дій, користуючись модними і престижними гаджетами.