Нужно ли "примирение"?

День 9-го травня в незалежній Україні так і не став днем національного примирення.

Можна довго пояснювати причини ідеологічного й політичного протистояння, яке відбувається в цей день. Однак це не змінює констатованого факту.

У свій час радикально виправити ситуацію намагався президент Віктор Ющенко. Для цього глава держави робив усе можливе й неможливе. Ідея "примирення" ветеранів Другої світової війни, зокрема, бійців Червоної армії й Української Повстанської армії – була головним ідеологічним і світоглядним пріоритетом його державної гуманітарної політики.

Він постійно розповідав про свого батька-червоноармійця, який страждав у нацистському концтаборі. Водночас не приховував своїх симпатій до комбатантів УПА. Зрештою, як і вони до нього.

Третій президент ніколи не ігнорував 9 травня. При цьому завжди в цей день демонстрував свою особливу близькість до ветеранів: з одними пив "фронтові сто грамів"; із другими – насолоджувався повстанськими піснями.

Майже кожна промова Ющенка із цього приводу закінчувалася закликом подати один одному руку, примиритися в ім'я майбутніх поколінь і незалежної держави. Треба віддати йому належне: він умів знайти для цього переконливі аргументи й щирі слова.

По-різному сприймалася ця ідея. Ветерани-комуністи йому не стільки не вірили, як не могли переступити через себе й бодай у думках примиритися з колишніми воїнами УПА. Інколи доходило до публічних конфліктів. Так, під час офіційних заходів із нагоди 9 травня президента неодноразово освистували, чим відверто зневажали.

Але Ющенко вперто стояв на своєму. Однією рукою він підписував указ, відповідно до якого в Бабиному Яру необхідно було спорудити пам'ятник членкині ОУН Олені Телізі та її соратникам українським націоналістам. Другою, таким же указом зобов'язував київську владу встановити в цьому ж місці монумент на честь комуністичної підпільниці Тетяни Маркус. На його думку, це мало б стати черговим кроком до "національного примирення".

Однак примирення так і не наступило.

А події у Львові, коли привезені з Одеси та інших східних і південних міст "активісти" спровокували вуличні сутички, схоже, мали поставити крапку в історії "примирення".

Чому ідея примирення між ветеранами, які в роки війни воювали під різними прапорами, що її так усіляко пропагував третій президент, зазнала в Україні фіаско?

Думаю, що найпростіше було б звинуватити в цьому самого президента, ветеранів ЧА чи УПА.

Ющенко був щирий і керувався європейським досвідом, який насправді має успішні приклади. Не менш щирими у своєму неприйнятті його ідеї "примирення" були й залишаються ветерани Червоної армії. Інколи здається, що "сто грамів" вони скоріше вип'ють із ветеранами вермахту – аніж з українцями, які воювали під синьо-жовтим прапором, що сьогодні є державним.

Правда, не так усе однозначно з ветеранами УПА. Частина з них була готова до примирення, але при цьому справедливо домагалася державного визнання своєї боротьби.

До речі, про державне визнання боротьби ОУН і УПА.

Усі проекти відповідних законів, які потрапляли до Верховної Ради впродовж останніх двадцяти років – навіть серйозно не розглядалися в парламенті. Це також ставило хрест на "примиренні".

Думаю, що настав час переосмислити саму ідею "примирення" в інтерпретації Ющенка.

Ця ідея не спрацювала в Україні, бо не могла спрацювати. Суспільство її не сприйняло, оскільки не можна сприйняти одразу дві складові цієї ідеї, які, протилежні за своїм змістом, мають діаметрально протилежну ідеологію.

Можна виготовити й транслювати на всіх вітчизняних телеканалах соціальний ролик, де ветерани з обох таборів посміхаються один одному. Але не можна змінити світогляд людей, який формувався століттями. Адже в даному випадку йдеться не тільки про різну оцінку Другої світової війни. А передусім про два світогляди сприйняття життя, історії, подій, які відбуваються в Українській державі.

Скажімо, чи можна бодай гіпотетично собі уявити, щоб у свій час могли "примиритися" два відомі українці: засновник ОУН полковник Євген Коновалець та полковник НКВС Павло Судоплатов. Ніколи! Саме через це Судоплатов за наказом Сталіна ліквідував лідера ОУН. А ОУН і УПА вели непримиренну боротьбу із НКВС.

Набагато конструктивнішою й реалістичнішою, на мій погляд, виглядає інша ідея, яка вже сьогодні реалізується на Західній Україні. Тут не "мирять" ветеранів, а дбають про відновлення історичної й соціальної справедливості щодо них.

Іншими словами, ухвалюються рішення, які дають можливість "різним" ветеранам відчути, що місцева влада дбає про їхню національну гідність та соціальну захищеність.

Така ж політика мала б впроваджуватися на державному рівні. Розумію, що про це легше говорити, аніж реалізувати цю ідею в житті.

Але чи існує альтернатива, коли по-справжньому хочемо досягти в Українці національної єдності?

Богдан Червак, голова ОУН, спеціально для УП