Ошибка Партии регионов

Кажуть, акція "Вставай, Україно!" провалилася. Це неправда. "Провалитися" вона ніяк не могла, бо вже за самим задумом – це була "паперова" акція: її звіяло весняним вітром.

"Паперовою" вона була в тім сенсі, що від початку планувалася для "галочки", аби показати: опозиційний тріумвірат – Яценюк, Тягнибок, Кличко – діє, палає ненавистю до "злочинної влади", і палахкотіння цієї ненависті перетвориться на випалену землю для владної кліки.

Мовою політології це називається "символічна політика": вдавання до заходів, котрі мають лише символізаційну функцію.

Символічна політика – це імітація, вона покликана тільки створювати враження, давати інформаційний привід для продукування телевізійної картинки, формування медійного дискурсу, і... не більше.

Це – буцім-політика: буцім-законодавча ініціатива, яку самі ж таки ініціатори не підтримують; буцім-вимога відставки уряду, за котру не голосують; буцім-акція протесту, яку відбувають для проформи.

І в цім контексті "Вставай, Україно!" – чистої води символічна політика. Бо влаштовувати "випалену землю" ніхто з організаторів не збирався. І те, чи "палахкотять" тріумвіри ненавистю до "злочинної влади", ще велике питання.

Статус опозиціонерів зобов'язує їх метати блискавки в Печерський пагорб, апелювати до народу й забезпечувати медійну ілюзію народної непокори. І тріумвіри, як можуть, так і реалізують, ці завдання. І реалізують їх, треба сказати, по-бюрократичному – формально, абияк, із перервами на вікенд на березі Мертвого моря.

Тріумвіри вписують сторінку до "біографії" власної опозиційності, з тим прицілом, щоб на 2015 рік набрався пристойний том героїчних учинків й ідеологічної непогрішимості.

Утім, від початку було зрозуміло, що "Вставай, Україно!" – це бутафорія, розрахована на телевізійні камери українських і зарубіжних журналістів.

Схоже, горизонтальну позицію України найближчим часом ніхто не потривожить. Тож, час поміркувати стосовно декількох неприємних питань.

По-перше, чи потрібна Україні така опозиція?

По-друге, який сценарій політичного протистояння готує влада?

І, по-третє, як нам цьому дати раду? Третє питання, звісно, – найскладніше, бо не зрозуміло навіть, кому це "нам"...

Розпочнімо з опозиції.

Ступінь організованості й інтелектуальної готовності опозиції протистояти Партії регіонів – очевидний: ситуація жалюгідна. Про ситуацію в керівництві ВО "Батьківщина" доволі відверто висловився Анатолій Гриценко. Прикметне зізнання Гриценка: зміст декларації "Проти диктатури, за європейський вибір" не обговорювався ані політрадою ВО "Батьківщина", ані фракцією. А декларація ця, завважмо, по суті – основний і єдиний підсумок акції "Вставай, Україно!"

Зміст цієї декларації став, за висловом Гриценка, "неприятным и опасным сюрпризом". А чому "неприятным и опасным"? А тому що в ній чітко зазначено: єдиного кандидата від опозиції в першому турі виборів 2015 року – не буде. А це означає, що вже нині ніякої єдиної опозиції – немає!

Іще одне одкровення Гриценка: перерахувавши курйозу фракційної роботи, він доходить висновку: "Фракция идет "вразнос". Яценюк не справляется с руководством... Если так дальше пойдет – фракция повторит путь "Титаника": как бывший НУНС – распадется". Анатолій Гриценко краще аніж будь-хто обізнаний із ситуацією у фракції. Тож, його передчуттю, напевно, варто вірити.

Прикро про це згадувати, але мені вже доводилося писати про деструктивну роль Яценюка. Він не впорався з жодним – жодним! – завданням, яке стояло перед ВО "Батьківщина".

Підірвав інституційну основу діяльності опозиції – пропорційну виборчу систему. Не спромігся організувати опір ухваленню закону Ківалова-Колєсніченка – а це була ситуація, коли мобілізувати протестні настрої було цілком реально. Здав вибори до Верховної Ради. Зрештою – втягнув опозицію до передчасної, організаційно й ідеологічно не забезпеченої акції "Вставай, Україно!"

Хто ж тоді Яценюк? "Фанфарон", як я обізвав його в тій статті? Чи гірше – троянський кінь олігархії?

Нині в політикумі встановився чіткий розподіл функцій. Янукович забезпечує панування олігархії, і за це має право реалізовувати свої вроджені інстинкти. Яценюк – блокує становлення конструктивної опозиції; який його ґешефт у цій ситуації – доволі цікаве питання. Тягнибок – втілює фобію електорату Партії регіонів. А Кличко – лише форма сегментації опозиції.

Звернімося відтак до майбутнього, яке нам заготовлене Партією регіонів. І в забезпечені цього майбутнього особливу роль відведено Олегові Тягнибоку.

Що собою являє Олег Тягнибок – було зрозуміло ще в 2004 році. Тоді, під час ходи Віктора Ющенка на Говерлу, він розродився антисемітськими заявами. І Тягнибок вчасно опинився біля мікрофону, і телекамери вчасно виявилися ввімкненими. Як то кажуть, "рояль у кущах".

Відтоді функція Тягнибока не змінилася: зміщення опозиції до маргінальної націоналістичної ніші.

І тут треба взяти до уваги особливість діяльності ЗМІ. У прайм-тайм і на перші шпальти потрапляють лише найекстравагантніші події. І Тягнибок, на пару з Фаріон і Мірошниченком, справно постачають порції химер.

Журналісти, поширюючи їхні інтелектуальні покручі, керуються відомим принципом: "дабы дурь каждого была видна". Як наслідок, відбулася "приватизація" опозиційного дискурсу. У масовій свідомості встановилися чіткі асоціативні ряди: опозиція – це Тягнибок, опозиція – це антисемітизм, націоналізм і русофобія.

Тепер Партія регіонів розкручуватиме маховик "антифашизму". Утім, імовірність такого ідеологічного повороту була явною й до подій 18 травня. І зумовлювалася вона вже самим позиціонуванням ВО "Свобода" в ідеологічному полі. Це дещо нескромно, але я вимушений нагадати: ще в моїй січневій статті йшлося про те, що Тягнибок –негативний мотиватор електорату Віктора Януковича.

Однак, незважаючи на всю очікуваність сценарію "наш" Янукович проти "фашиста Тягнибока", – інтелектуальне середовище виявилося до нього не готовим. Показовий приклад – сайт УП, на якім з'явилися статті про правильне й неправильне трактування понять "фашизм", "націоналізм", "нацизм" тощо. Це ознака інтелектуальної розгубленості, ознака – судомної рефлексії у відповідь на брутальне навішування ярликів.

Чого нам очікувати?

На телевізійних екранах дедалі частіше з'являтимуться ура-патріотичні російські фільми; романтизуватиметься трудовий подвиг перших п'ятирічок; активізується політика пам'яті, у її ретрорадянській редакції; розпалюватиметься антиглобалістська істерія.

І на противагу – збагатимося перлами від Тягнибока-Фаріон-Мірошниченка. Кілька пам'ятників загиблим воїнам Червоної Армії вони точно понівечать, посміхаючись в об'єктиви телекамер.

Іще один прогноз: Юлія Тимошенко залишиться за ґратами.

На свободі вона не потрібна ані Яценюкові на пару з Турчиновим, ані Тягнибоку, ані Кличкові. Не кажучи вже про Януковича. Бо Тимошенко на свободі – це бунт, барикади й вуличні бої.

Про необхідність звільнення Тимошенко нагадуватимуть лише єврокомісари. Але Костянтин Грищенко завше знаходитиме що відповісти, вислухавши їхнє "глибоке занепокоєння".

Як нам цьому дати раду?

Юрій Андрухович завважив: "Совок" не піддається тонкій обробці". Але про це знає не лише Юрій Андрухович, а й Віктор Янукович. Радянське ретро – це брутальне використання "совкових" "умовних рефлексів".

Утім, як здається, не все так погано.

Зміщення політичного протистояння до сфери чистої ідеології – це помилка Партії регіонів.

Червоне минуле в Україні не піддається відбілюванню. Бравурні марші не заглушать історичної пам'яті.

Однак, ідеологи ПР цього не розуміють. І це – добре.

І цією помилкою ПР опозиція мусить скористатися, виробивши нову, не менш категоричну ідеологію, якою актуалізуватимуться інші "умовні рефлекси".

Проте, де вона, та опозиція?..

Валентин Бушанський, політолог, спеціально для УП