"Вставай, Украина!". Или: "а за чем стоим!"

У 2006 році, під час реклами шоу "Танці з зірками", прем′єра якого повинна була відбутися за два тижні, одна зацікавлена в ньому особа запитала автора, що він про це шоу думає. У відповідь почула: "Могилевська займе друге місце".

Коли цього року було широко анонсовано (!??) "революцію" під слоганом "Вставай, Україно!", одна зацікавлена особа запитала автора, що він на цей раз думає. Той відповів: "Порошенка висунуть в мери Києва".

Судячи з наявних публікацій та виступів в укрінформпросторі, десь до 90% громадян в тій чи іншій мірі передбачають подібний результат, в силу чого актуальна "революція" в Україні відчуває гострий дефіцит як з наповнюваністю акцій, так і з градусом революційності, та виказує непереборну тенденцію перетворення на балаган.

Очевидно, що такий типово "кефірний" політик як Порошенко не може представляти яке-небудь значне коло людей, а тим більше – надихнути когось на самопожертву, без чого неможливо зараз нічого корисного зробити, не кажучи вже про якусь революцію.

З точки зору тверезого і навіть не дуже глузду, моральне право Порошенка зайняти яку-небудь відповідальну посаду в Україні є обернено пропорційним його потягу стати єдиним кандидатом від ОО.

Виходячи з цього, актуальна "революція", за сентенцією Гегеля, більше всього нагадує фарсовий варіант помаранчевого Майдану.

Адже тоді хоч сподівання були... І 5-й канал був майже чесним...

Сам факт, що дана кандидатура в якості ЄДИНОГО КАНДИДАТА ВІД ОПОЗИЦІЇ розглядається на повному серйозі, і в жодного з трьох її лідерів не виникає від цього істерики, примушує задуматися про об′єктивні фактори сучасної української політики.

Адже сам по собі Порошенко, при всіх його здібностях, ніколи вище гвинтика існуючої в Україні соціально-економічної системи не піднімався...

Припустимо, що в країні У в політиці є група більш-менш авторитетних діячів, що наділені можливістю впливати на обрання того чи іншого посадовця.

Припустимо, що в тій же країні є індивід П, який дуже хоче зайняти певну статусну посаду.

Третьою складовою моделі є суспільно-політична сила, в нашому випадку – гроші, яка є в індивіда П і загалом користується попитом в згаданої вище групи політлідерів.

Логічно припустити, що питання, коли індивід П запропонує свої соціально-економічні ресурси в обмін на сприяння просуванню на хлібну посаду, а політлідери від цієї пропозиції не зможуть відмовитися, є лише питанням зручності подачі. Це в тому випадку, якщо взагалі виникнуть якісь питання...

В сучасній "революції" всі задіяні сторони мають нагоду залишитися при своїх інтересах:

- Порошенко – отримати омріяну стартову посаду в президенти;

- група політлідерів – продемонструвати електорату докази необхідності свого перебування в нардепах;

- мітинг-активісти – потусуватися серед своїх, відчути себе комусь потрібним, при нагоді – заробити бали, а то й пару копійок, спустити зайвий адреналін та отримати аргументи в дискусіях на тему, хто більше любить Україну.

Єдиний фактор, що виявляє тенденцію не зіграти в даній "темі" – це голоси електорату, який вже зараз достатньо чітко усвідомлює, що акули бувають ситими тільки за рахунок тюльки...

Таким чином, українці мають змогу вже котрий раз сказати нове слово в історії, коли в революції буде все, крім того, з чого виникають революції – революційного настрою мас.

Драйву немає... Не тОркає...

Драйв в електорату гарантовано з′явився б тоді, якби його добробут після зайняття Порошенком відповідальної посади зростав би в не меншій мірі, ніж добробут останнього.

Це називається справедливістю.

Словом "справедливість" в сучасній Україні, як правило, позначають якісь абстрактні речі, недосяжні розуму пересічного електора.

Якщо б це було інакше, то тоді важко було б пояснити ідеологічний резонанс слогана: "Справедливість є, і за неї варто боротися", проголошеного іншим гвинтиком, вірніше – гайкою – існуючої системи, за цілковитої відсутності практичних спроб його реалізувати.

Більш освічені громадяни слово "справедливість" асоціюють з соціальними виплатами, подачками, гречкою, комуністами і тому подібне популістськими явищами й переконують в тому, що справедливість та цивілізація в межах однієї країни є несумісними.

А між тим, справедливість – це один з фундаментальних факторів соціотворення.

В англійській мові слово "справедливість" перекладається як "justice", і слід, принаймні, звернути увагу, чому те, що тут іменують міністерством юстиції, в найбільш цивілізованих країнах називають "міністерством справедливості" і вважають justice одним з наріжних каменів свого суспільства.

Людина – явище соціальне, і якщо б вона не була здатною до суспільних стосунків, рівень виживання її потомства варіював би, залежно від урожайності року, в межах 1-10%.

Виживали б, зрозуміло, лише найбільш "породисті" особини, але при такій "успішності" жодний прогрес був би неможливим, а сама людина, як біологічний вид, або скотилася б до рівня безнадійного примата, або ж животіла б десь на маргінесах світової еволюції.

Виходить, що людські спільноти, в яких рівень виживання різко підвищується, створюються, в першу чергу, для найменш "породистих" індивідів.

Дана функція забезпечується перерозподілом спільного доходу від найбільш продуктивних до найменш продуктивних членів суспільства.

Завдяки цьому слабкі й дурні можуть користати з сили та розуму найкращих.

Отже, природні стосунки між "елітою" та рештою спільноти вкладаються в жорстку схему: "еліта" дає електорату різні блага, а електорат за це наділяє її соціальним статусом.

І чим більше "еліта" віддає для спільного блага – тим більше вона отримує поваги, тим міцніші соціальні зв′язки й суспільство в цілому.

Все природньо, і жодних талмудів тут не потрібно.

Дана схема стимулює обидві частини суспільства до взаємної любові та лояльності до "свого", однак, жодним чином не надихає на трудові подвиги.

Навіщо викладатися, якщо все одно нагодують і напоять? Можна компенсувати відсутність продуктивних якостей успіхами в інших сферах, талантами до яких примітивніші особини, як правило, володіють в переважній мірі. Скажімо, в пікаперстві чи споживанні стимулюючого.

Тому не менш важливою для розвитку суспільства є справедливість економічна, яка гласить, що максимум продуктивності суспільної праці досягається тоді, коли за однакові зусилля отримується однакова винагорода.

В сучасному динамічному світі економічна справедливість стає визначальним фактором конкурентоздатності.

Але повернімося до наших баранів, вірніше – демократично обраних кандидатів.

Очевидно, що в існуючій моделі розвитку в Україні економічна справедливість не тільки недосяжна, але й нереальна.

В політичному житті тут вже давно усталилася схема, яку за всіма критеріями можна було б віднести до найцинічнішої корупції, коли у виборчий список включають "грошовий мішок" в обмін на його посильну участь в фінансуванні.

В більш цивілізованій країні цю схему давно б вже вдосконалили, і встановили б прейскурант на місця в парламенті, адже якщо ті місця так чи інакше продаються, то чому гроші за це має отримувати не держава, а приватні особи?

І для чого взагалі ці гроші витрачати на всілякі там виборчі побрехеньки, а не побудувати за них, скажімо, палац культури в рідному селі спікера?

Те, що така схема не тільки не карається, але й усіх влаштовує, говорить лише про одне – вона об′єктивно необхідна; і ніхто в цій суспільній моделі не може бути ні хорошим, ні поганим, ні чесним, ні злодієм, а може бути тільки таким, яким його примушує бути дана модель.

Мало того – чим вищим є чиєсь становище в цій моделі – тим ретельніше він мусить виконувати загальноприйняті правила гри...

В межах національного продукту, що постійно мігрує від скорочення до ще більшого "покращення", доходи власників виробничих потужностей – майже виключно олігархічних кланів – є обернено пропорційними до доходів зайнятих на цих потужностях працівників.

Впливовість олігарха напряму визначається наявними в нього грошовими засобами, а суспільна сила грошових засобів є прямо пропорційною до рівня зубожіння електорату.

Виходить, що чим більше олігарх "прихватизує", тим більш потужним він стане, а чим потужнішим він стає – тим більше у нього відкривається можливостей для приватизації.

А головне – дана схема діє тільки тоді, коли решта населення безпосередньо втрачає все, що набуває олігарх.

Якщо б простий люд міг би самостійно давати собі раду з економічними проблемами, то гроші втратили б свої владні потенції, а всемогутній олігарх перетворився б на звичайного собі багатія, змушеного, як простий громадянин, шукати шляхів вигідного вкладення своїх статків, щоб їх не сточила інфляція.

Таким чином, влада олігархів об′єктивно зацікавлена саме в тому, щоб найбільш ефективно і обдерти співгромадян, та ще й відбити в них бажання до суспільно корисної праці...

Але навіть найбільш обмежені, егоїстичні та пасивні індивіди різко набувають рис пасіонаріїв, як тільки відчувають, що існує нерозривний позитивний взаємозв′язок між зростанням добробуту "влади" та їхнім власним.

Це означає, що справедливість є архетипною, генетично закладеною категорією, і не залежить від логічних викрутасів на кшталт: "Олігархи є в усіх цивілізованих країнах". Чи: "Працюй важко – і ти станеш мільярдером".

На відміну від природнього потягу до справедливості, який вчені наразі виявляють навіть у собак та макак, бажання стати мільярдером – це штучно роздутий до втрати людської подоби комплекс неповноцінності, а відтак – може запалювати лише тих, для кого все людське, принаймні, нехарактерне.

Для того, щоб суспільство розвивалося, не кажучи вже про його конкурентоздатність між народами, мусить бути присутнім фактор "Х", який не може бути пояснений ані індивідуальною тягою до наживи, ані логікою утилітарності, але який творець ФРН-івського "чуда" Ерхард називав визначальним.

І саме цей ірраціональний всемогутній фактор "Х" блокується відсутністю справедливості.

Найкраще це описує імператив Конфуція: "Соромно бути бідним та незнатним у справедливому суспільстві. Соромно бути багатим і славетним у несправедливому суспільстві".

Дослівний переклад поняття "справедливе суспільство" у Конфуція звучить як "суспільство, що рухається по правильному шляху".

Очевидно, що суспільство, яке не рухається по правильному шляху, не може мати майбутнього.

З цього виходить, що тільки те суспільство має перспективу, в якому справедливість є не менш поважана, ніж, скажімо, власна кишеня.

Тому лозунг реальної справедливості в сучасній Україні заслуговує на статус провідного в боротьбі за національні інтереси.

В пересічному суспільстві критерії справедливості визначаються національною системою цінностей, що надає кожному виду діяльності своєрідну рейтингову оцінку. Однак, у будь-якому випадку, ця оцінка є об′єктивною і більш-менш адекватно відображає трудові зусилля, необхідні для даного виду діяльності.

Відповідно, якщо якийсь підприємець працює по 14-16 годин на добу і цим забезпечує працею та зарплатою своїх працівників, то звичайно ж, ніхто не наполягатиме на однаковій зарплаті для всіх.

З іншого боку, якщо власник підприємства за одну годину заробляє в кілька тисяч разів більше, ніж працівник цього ж підприємства, то це вже патологія...

За великим рахунком, можна сказати, що в сучасних лідерів української опозиції шанс не деградувати до статусу петрушок великої політики таки є. І цей шанс полягає в пропозиції такого набору системних змін, який би в кінцевому рахунку привів би до формування по-справжньому справедливого суспільства, тим більше, що жодних технічних перешкод для цього немає.

Проблема в тому, що подібні системні зміни неминуче призведуть до розвалу системи, яка наразі годує не тільки "владу"...

Обиватель сприймає соціально-економічні процеси як щось виключно непізнаване і, у кращому випадку, чекає на милість зверху, а в гіршому – керується імперативом: "Цього не може знати ніхто!".

Тому кожного, хто намагається пояснити йому взаємозалежність між його поведінкою та негараздами в державі, класифікує як брехуна та базіку.

Однак, той, у кого горизонти мислення простягаються далі межигір′їв, приречений до розуміння суті механізмів, якими він збирається керувати. І якщо таке розуміння не дане йому від народження, а цим страждали чи не 99% відомих історичних діячів, то ніщо не заважає йому поцікавитись на дану тему в тих, що можуть щось корисне сказати.

В кінцевому рахунку – саме той, хто бере на себе відповідальність рішень, відповідає за рішення, вибачте за тавтологію, і ніхто більше від нього не може бути зацікавлений, щоб його рішення не були фатальними...

Якщо повернутися до того, що всяке суспільство створюється, щоб найсильніші турбувалися про найслабших, причому – в межах добутого чесною працею, то тоді стає очевидним, що наявна модель українського життя так чи інакше буде знищена, якщо не революцією, то власними проблемами.

А для того, щоб нарешті почалося в Україні людське життя, мусить бути забезпечений природній закон справедливості.

І щоб в реалі задатися цією метою, "народним лідерам" довелося б здійснити позитивний вибір між інтересами електорату, тобто – політикою, та інтересами приватними, тобто – бізнесом.

Для цього вибору навіть фантазії особливої не потрібно: всі проривні гасла вже давно в народі визріли, питання тільки в тому, щоб хтось впізнаваний не убоявся про них заявити вголос і прилюдно.

Але, спостерігаючи актуальну "політичну активність", задаєшся питанням навіть не про моральні аспекти такого вибору, а про принципову можливість генерації цими діячами чогось хоч трохи надихаючого.

Це навіть не колишні присяжні повірені...

Хоча, можливо, їхня демонстративна ідеологічна імпотенція основним своїм завданням має прикриття більш цинічних схем, про які мова йшла вище.

А жаль...

Бо якби вони таки піднялися б до усвідомлення своєї історичної відповідальності, то й проблем з наповнюваністю мітингів не виникало б...

Олександр Бобик, для УП