Будь равнодушным!

Один з українських тижневиків опублікував матеріал, у якому йдеться про те, що українські міністри значно багатші за своїх європейських колег. За оприлюдненою таблицею, лише в трьох високопосадовців статки менше 1 мільйона доларів.

Тобто, у найбіднішій країні Європи – найбагатша влада. При цьому реакція співвітчизників на таку інформацію дорівнює нулю. Інакше кажучи, усім просто начхати. Мовляв , ну так, мільйонери вони, і що нам із того? Крадуть? Та годі, це й так усім відомо. Святих у політиці не буває.

Якщо сьогодні когось засмучують такі реалії, максимум обурення – це коментарі на формах і на різних сайтах. Але, як на мене, і там їх меншає.

Втомилися, збайдужіли, апатія?..

Російський класик Антон Павлович Чехов говорив, що байдужість є передчасною смертю.

Смертю-не смертю – це вже окрема тема. Але те, що українці збайдужіли – факт.

Вірогідно, інформація тижневика не відображає повної картини фінансового забезпечення слуг народу, адже дані взяті тільки з офіційних джерел.

Однак, повнота інформації не дала б нічого: vox populi відсутній, у рупор ніхто не кричатиме.

Логічно, що ця інертність взялася не з повітря, її не в капусті знаходять.

Повинні бути певні чинники, що підкидають ложку дьогтю в діжку з медом.

Врешті, байдужість не є криміналом, вона притаманна кожному.

Приміром, простому французу, вибачте за грубість, по цимбалах які закони приймає парламент, і взагалі що в тому парламенті коїться. Однак коли новоприйняті закони передбачають якісь додаткові фінансові навантаження, скорочення й таке подібне – тоді й розпочинається обурення, а потім і страйк.

Одне слово, усякому збайдужінню повинна бути міра.

Рей Бредбері в славнозвісній книзі-антиутопії "451 градус за Фаренгейтом" наочно показав гіперболізоване інертне й апатичне суспільство. За романом, людей цікавлять лише екрани на стінах та розмови з "родичами" – такі собі соціальні мережі. Також люди звертають увагу на товари, які їм "втюхують" гігантські рекламні щити. На цьому всі їхні інтереси закінчуються. Більше того – життя як таке закінчується. "Пожежники", себто "смотрящі", усе й усіх контролюють.

Громадяни в жодному разі не повинні думати й ставити будь-які запитання; власне , тому й спалюються всі книжки. Якщо з'явиться якийсь кмітливий – на контроль. У разі "загрози" – ліквідація.

Громадянин повинен жити у своєрідному трикутнику: робота, магазин, дім. Крок ліворуч-праворуч – зайвий рух заборонений. Усе дуже чітко.

Варто визнати, що суспільство такого типу для будь-якої влади є ідеальним. Адже без амбітних і харизматичних вискочок значно легше живеться й ведеться. Коли народ в'ялий, отоді й можлива повнота влади.

Керувати байдужими – просто пісня. Що там керувати? Сказав – зробили. Тобі за це щось буде? Ні, не буде, усе всіх влаштовує.

В інертному суспільстві можна робити все, що хочеш. Абсолютно. І в деяких це дуже добре виходить.

Не будемо далеко ходити, є такий пан Кім Чен Ин , був у нього батько зі схожим іменем Кім Чен Ір. З Північною Кореєю робить, що хоче, а люди йому за це руки цілують. Північнокорейцям насправді байдуже, що коїться із країною, бо їх цікавить інше – виживання.

І знову повернемося до України.

Звичайно, усе вищезгадане є крайнощами, і на нас таке не очікує. В усякому разі, сподіваюсь на це.

Варто зазначити, що вітчизняний істеблішмент теж зацікавлений у байдужості українців. За умови інертності суспільства, можливо "протягнути" будь-який референдум, будь-який закон, будь-яку обіцянку, "правильно" розподілити гроші тощо.

Тактика української влади взагалі унікальна: ви собі обурюйтеся, на все що хочете, – а ми свою справу знаємо.

Ігнорування суспільної думки – чудовий метод для боротьби із зайвою активністю.

На жаль, такі фокуси діють. У кінцевому результаті все йде як по-маслу.

"А якось, та й буде", – такі слова громадян найкраще описують ситуацію в наших головах.

Українців свідомо привчають до того, що вони ні на що не впливають у цій державі, що вони просто мешканці, і нічого більше. Певна річ, перед виборами кожен із цих українців буде для всіх дуже важливим, і йому розповідатимуть, що він свідомий громадянин. Щоправда, потім доведеться знову повертатися в болото.

За таких умов, людям стає просто байдуже до всього, що коїться в цій країні.

Здається, тепер зрозуміло чому чиновники в нас найбагатші?..

Роман Кравець, спеціально для УП