Европа vs Азиопа: qui prodest?

Більш як двогодинна, замість відведених протоколом 20 хвилин, розмова за зачиненими дверима чільних посадовців Європейського Союзу Германа ван Ромпея та Жозе Мануеля Боррозо з президентом України Віктором Януковичем під час чергового 16-го саміту Україна-ЄС 25 лютого в Брюсселі є, безперечно, свідченням зацікавленості європейської спільноти в інтегруванні України до своїх лав.

Для цього ЄС має вагомі – як економічні, так і політичні – підстави, квінтесенцією яких є радше все ж небажання прагматично налаштованих європейців "віддати" Україну в лапи конкурента-не-комільфо – авторитарній непрогнозованій Росії з її гіпертрофованими і нічим не обґрунтованими імперськими амбіціями та потужним ядерним арсеналом.

Висловлюючись фігурально, "мавпі з гранатою", яка, в разі чергового загарбання України, матиме можливість бряцати зброєю вже безпосередньо на східному кордоні європейської спільноти.

Чи відповідає вступ до ЄС інтересам самої України?

Безперечно, якщо йдеться про Україну як державу українського народу, який має за собою багатовікову європейську історію та поділяє в своїй масі – попри певні аберації, спричинені кількома століттями брутальної московської окупації (відкиньмо евфемізми!) – європейські цінності.

А чи відповідає вступ до ЄС інтересам владного істеблішменту? Зауважу, саме істеблішменту, а не еліти, бо елітарність вимірюється духовністю, а не посадами чи розміром гаманця.

Лише почасти.

Чому? Та вже хоча б тому, що визначальним інтересом нинішньої владної верхівки – у першу чергу йдеться про "сім’ю", олігархів та владних лакеїв до районного рівня включно – є збереження влади та ніким і нічим неконтрольоване швидке самозбагачення, яке можливе лише за умови якщо не причетності, то хоча б якоїсь дотичності до дерибану державного бюджету.

А як корелюють базовані на європейських цивілізаційних цінностях три основних блоки вимог ЄС до України – відмова від вибіркового правосуддя, проведення економічних та політичних реформ, правове забезпечення чесності та прозорості виборів – з інтересами владного істеблішменту?

Практично не корелюють.

Більше того, втілення цих вимог в життя лише прискорить втрату влади. Заплановане ж підписання Угоди про асоційоване членство України з ЄС та про зону вільної торгівлі під час проведення у листопаді цього року саміту Східного партнерства у Вільнюсі може відбутися лише за умови виконання цих вимог чи, принаймні, відсутності в ЄС сумнівів щодо щирості намірів їх виконати.

Отож, чи можуть бути підписані в листопаді вищезгадані угоди України з ЄС? Можуть. Але ймовірність цього десь така ж, як і ймовірність випадання метеоритного дощу над Межигір’ям у короткостроковій перспективі чи, наприклад, того, що вище згадана мавпочка, яку посадили за клавіатуру ПК, набере "по пам’яті" роман Достоєвського "Прєступлєніє і наказаніє".

Себто така ймовірність близька до нуля. І не потрібно тішити себе ілюзіями…

Відразу ж виникає питання: невже очільники ЄС не усвідомлюють того, що президент України водить їх, м’яко кажучи, за носа. Усвідомлюють. Ще й як усвідомлюють.

Тоді навіщо вони, перепрошую, вдають з себе блазнів?

Та тому, що вищі посадові особи ЄС просто змушені керуватися загальноприйнятими європейськими дипломатичними нормами та протоколом, які не дозволяють прямо називати речі своїми іменами, себто відкритим текстом казати хто є "who".

Презумпція невинуватості, так би мовити. До того ж Янукович є демократично обраним президентом найбільшої європейської країни, який хоч і узурпував владу, але зробив це чужими руками і на позір у ніби легальний спосіб.

Іншими словами, превалювання форми над змістом вимагає дотримання певних процедур. Адже демократія – це передусім визначеність процедур і невизначеність результату.

А в авторитарних країнах, до яких незабаром вже можна буде віднести й Україну, все з точністю до навпаки: невизначеність процедур і визначеність результату.

Достатньо лише порівняти результати останніх парламентських виборів у Білорусі, Росії та Україні. У сусідів результат виборів був відомий вже задовго до їх проведення. В Україні ж – повністю наперед визначений, що є свідченням їх певної демократичності.

З іншого боку, панам Ромпею та Баррозо також час від часу потрібні переможні реляції. Та й час працює на них. Врешті решт, чим дідько не жартує?

Янукович же та його найближче оточення мають очільників ЄС за "лохів", які – з абсолютно незрозумілих причин – навіть не помічають як їм чіпляють локшину на вуха спритні хлопці з шахтарських "посьолків", які самі як чорт ладану бояться членства України в ЄС

Вихідцям з "посьолків" та їх клевретам з силових структур просто потрібен певен час щоб закрутити "до упору" гайки. А це можна буде безпроблемно зробити хіба що вже за другої каденції Януковича після повторної "перемоги" на президентських виборах у 2015.

А тим часом потрібно тихою сапою "зачищати територію" від небажаних елементів: найбільш активних опозиційних політиків, непродажних журналістів, представників нечисленного середнього класу і просто порядних самодостатніх людей з числа інтелігенції, які не позбавлені почуття власної гідності.

Себто перетворити народ на знеособлену масу, іменовану населенням, що унеможливить суспільне збурення та повторення Помаранчевої революції в разі неминучих масових фальсифікацій під час майбутніх президентських виборів. Адже як показали останні парламентські вибори, виграти чесно Янукович просто не спроможний.

Варто сказати, що цей сценарій вдається значною мірою реалізовувати шляхом використання вже добре апробованого арсеналу засобів – адмінресусу, вибіркового правосуддя, підкупу, залякування, рейдерського захоплення власності, завдання тілесної шкоди і так далі, перелік можна продовжити.

Про це, зокрема, свідчить і катастрофічне падіння за роки правління Януковича рейтингів України в регулярно здійснюваних незалежними міжнародними спостерігачами дослідженнях рівня економічних та політичних свобод.

Що ж до приєднання до Азіопії чи так званого Митного союзу, то переважна більшість "пацанів" боїться його іще більше, ніж ЄС. Винятком є хіба що окремі явні вороги української держави і одночасно платні агенти впливу Кремля на кшталт Колесніченка та іже з ним.

Адже 75% державних посад на найвищих щаблях державної драбини в Росії обіймають колишні кагебісти, які відразу ж поставлять на місце, дай лише формальний легальний привід, дрібномістечкову "братву" з шахтарських "посьолків" після вступу України хоч до якогось наддержавного утворення.

До того ж, будучи неперевершеним майстром підкилимних інтриг, Кремль ніколи і нікому правди не казав. Він відданий лише власним імперським інтересам, ігноруючи інтереси свого народу, не кажучи вже про завойованих чи просто обдурених "інородців", які мали нещастя бути будь-коли інкорпорованими в імперію білих чи червоних царів.

Всякі ж розпатякування Кремля про братерську дружбу народів, слов’янську єдність чи тим більше про так званий "руській мір" є звичайнісіньким "лохотроном" − намаганням в черговий раз обдурити. Хто-хто, а українці це добре − як ніякий інший народ − знають, бо завдані їм "братами" рани іще не зажили і ятряться.

Прикриваючись євроінтеграційними аспіраціями, влада на догоду Росії системно руйнує гуманітарні підвалини української держави як держави саме українського народу. Вона нищить мову, переписує історію, паплюжить національних героїв, підносячи одночасно на щит тих, хто боровся чи й бореться з українською Україною.

Словом, поводить себе як влада окупантів, що будь-якої миті готові зібрати манатки і відлетіти чартерним рейсом на Голанські висоти чи Рубльовське шосе, де знаходяться їх запасні аеродроми.

Немає жодних сумнівів, що це обов’язково станеться. До того ж вже у короткостроковій перспективі. От тільки всього вкраденого в українського народу владні гопники, звісно ж, не повернуть.

Маючи вже зараз подвійне чи й потрійне громадянство та рахунки в офшорних банках, ці вкрай знахабнілі вороги українського народу зможуть розраховувати на безбідне існування в Ізраїлі чи Росії, які своїх громадян іншим державам не видають, не зважаючи навіть на серйозність скоєних злочинів.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що буцімто орієнтація Януковича та його оточення на Європу є чистісінької води блефом, адже про серйозність намірів судять не за словесними деклараціями, а за конкретними справами.

Вступ до Митного союзу на сьогоднішній день також малоймовірний. Очевидним є намагання влади проводити багатовекторну – ЄС, Росія, США – політику часів Кучми, прикриваючись при цьому, з одного боку, популістськими заявами про європейські устремління та цінності, а з іншого − роблячи гуманітарні поступки Кремлю з одночасним просторікуванням про добросусідські та братерські стосунки і співпрацю.

Невідомо щоправда що чекатиме на Україну після листопада 2013 року, коли буцімто євроінтеграційні аспірації Януковича та його найближчого оточення "підуть у свисток" і всьому світові стане зрозумілим, що король голий…

QUI PRODEST?

Валерій Степаненко, спеціально для УП