"Панна Бедность" и современная церковь

Вислів "панна Бідність", за легендою, належить католицькому святому Франциску Ассизському. Адже вийшовши із доволі небідної родини, той жив милостинею та проповідував смиренність і каяття. Але й не гребував, до речі, важкою селянською працею, коли допомоги в ній потребували віряни.

Тому самому, що не мав ані взуття, ані змінного одягу – ходив у рубищі, підпоясаний шматком мотузки.

Власне, його ім`я і обрав собі Хорхе Марія Бергольо, ставши новим Папою Римським Франциском І. Свій вибір спадкоємець престолу святого Петра пояснив повагою до бідних. І, аби слово не розходилось із ділом, засвідчив спільний зі своїм святим патроном "тренд". Звісно, з поправкою на те, що на дворі не ХІІІ, а ХХІ століття.

Папа відмовився від лімузину, сівши на автобус. Сам проплатив рахунок у готелі. Не захотів перебратися у палац, залишившись у своєму невеликому помешканні. Там він, за переказами, сам готує собі їжу, не зважаючи ані на статус, ані на поважний вік.

Нарешті, Франциск І попросив поліцію не охороняти його і заборонив жандармерії перешкоджати "пересічним громадянам" заходити до храму, в якому перебуває Папа.

За все це бідний, і в буквальному, і в фігуральному значенні, Папа потрапив в Україні під шквал критики. Дісталось головним чином від "колег"-ієрархів. Один з них звинуватив Франциска у показушності, розцінивши його дії як піар. Мовляв, скромним слід бути в душі, а не про людське око.

При цьому сам "критик" називає свій Мерседес представницького класу не розкішшю, а засобом пересування. Мовляв, тільки так йому вдається об`їздити за рік… 20 єпархій.

Вочевидь, за цілий рік 20 єпархій можна обійти й пішки, як Ісус Христос. Або скориставшись автобусом, як це робить Франциск І.

Але ситуація, коли людину, що намагається не надуживати побутовими вигодами, звинувачують у саморекламі, може мати місце лише в Україні.

Досі вважалось, що існує специфічна "жіноча" логіка. Нині до неї додалася логіка кліру: ти живеш незаможно – отже, ти є нещирим окозамилювачем, я живу багато – отже, я є скромним глибоко у душі. Десь дуже глибоко, як казав герой "Службового роману".

В принципі, живучи в сучасному українському світі, вже нічому не дивуєшся. Церква розучилась бути не те, що бідною, чи стриманою, чи толернатною до фінансових потреб своєї ж пастви, а хоча б мало-мальськи пристойною.

Бо коли людям у жалобі в похоронних бюро буквально нав`язують послуги певної конфесії, це, погодьмося, вже непристойно. Коли ціна за треби – хрещення, вінчання тощо – злітає до небес, коли комерціалізується все, що тільки можливо, це має дуже мало спільного з християнським смиренням.

Коли отці церкви носять баснословно дорогі аксесуари, коли роз`їжджають на авто, ціна яких у доларах виражається шестизначною цифрою, коли живуть у маєтках, вартість котрих взагалі не співставна з рівнем життя тисяч співвітчизників, це вже не просто "не комільфо", це гріх у його первісному, не скаламученому докорами сумління вигляді. Для тих, хто вірить в Бога, звісно.

Церква перетворилася на бізнес, який робиться на душах людей. Зайшовши до храмів, бачимо прайси на різні послуги – чим не бізнес та ще й без податків, та ще й за сприяння держави та державних мужів – зниження плати за землю, безкарне захоплення земельних ділянок?

Як тут не згадати про торгівців, що були вигнані з храму, а в наші часи повернулися і продовжують суцільну наживу за рахунок віруючих?

Церква як суспільна установа акумулює в руках значні кошти. Саме надвеликі статки церкви й зумовлюють до певної міри її нинішнє становище – становище інституції, аж ніяк не відділеної (де-факто!) від держави, а такої, що у справи цієї самої держави достатньо активно втручається.

Держава, в особі можновладців, це подекуди заохочує. Змінюються світські правителі, але не становище церкви. Якщо Ющенко благоволив до православної церкви Київського патріархату, то Янукович вподобав собі патріархат Московський – в цьому й полягає уся різниця.

УПЦ МП активно розвивається, забудовує Києво-Печерську Лавру готелями, викидаючи звідти музеї та лікарні. А численні церківці та каплички, що розкидані по всьому Києву, свідчать не про надмірну побожність мірян, а про порушення десятої заповіді – бажання мати все і якомога більше.

Так, міряни самі йдуть до церкви та з власної волі несуть туди і "вдовину лепту", і щедріші пожертви. Проте чи замислювався хоч хтось, як окуповуються ці інвестиції у милосердя?

Ще в ХІХ сторіччі монахині допомагали при лікарнях, навідували хворих, церква опікувалась тюрмами, створювала притулки для сиріт… Де, для прикладу, в сучасному Києві, бодай один прояв благодійності, явлений церквою?

Тож нічого дивного, що кожний приклад самообмеження у церковників викликає подив. І підозру у бажанні виглядати кращим, ніж ти є насправді.

Адже багато хто з представників "священного сану" тільки на словах сповідує аскетизм та відмову від мирського життя.

Особливо прикро це спостерігати у дні великого посту, перед святом світлого Господнього Воскресіння.

Втім, як завжди, втішає одне: церква й віра – речі не тотожні. Перша може й не шанувати "панну Бідність". Друга не зраджує себе за жодних обставин. Навіть маючи перед очима святих отців сучасної України…

Наталія Новак, для УП