2/3 распада

"Нету арфы – возьми бубен". Здається, так говорив головний герой відомого фільму про воїнів-авіаторів.

Отож, коли опозиція, напружившись на повстання, в оцінках спостерігачів поки що лише підтвердила статус "паркетної", у сподіваннях на суспільний поступ доводиться покладатися на простий та нехитрий інструмент.

Так, трапляється, і це факт світової історії, що вирішувати завдання, непосильні політичному класу, береться громада.

Зрозуміло, громада певним чином зорганізована, у політологічній термінології – інституційована як громадянське суспільство.

Проте, влада, не важливо яка й де, вирішивши питання із системною опозицією, як це, а час покаже, сталося в Україні, достеменно візьметься за громаду та її організаційні структури.

Стежити за кожним громадянином, особливо за тим, що у нього у голові, і раніше, і сьогодні, навіть із застосування сучасних технологій, річ дорога й не підйомна – читай Оруела "1984".

Тож владні зусилля будуть спрямовані на інституційне згортання громадянського суспільства. Адже особливість суспільного життя така, що немає структурованого утворення, немає і прямої загрози.

А ось на тому факті, що держава в Україні взялася у свій особливий спосіб за структури громадянського суспільства, принаймні, за ті, з якими контактує безпосередньо, хотілося б наголосити. Оскільки ця тенденція може означати перехід держави до тотального контролю та управління діяльністю громадських інституцій.

Така ситуація чимось нагадує 20-30-ті роки минулого століття. Тоді спілки та об’єднання, що виникали спонтанно як народна ініціатива, діючи як позаполітичні й неідеологічні, винятково як громадські, потрапили під контроль радянської держави.

Слідом за партійними органами, один в один як і сьогодні, вони перетворилися на закриті корпорації, контрольовані владною верхівкою.

Це закінчилося згортанням молодої демократії, знищенням багатопартійності, а згодом і переслідуванням за політичними мотивами та більшовицьким терором. За кільки десятиліть це ударить по Країні Рад, аж до її розпаду.

Тепер факти.

Минула зима на громадсько-політичному фронті позначилася ще й тим, що були неоднозначно, судячи із повідомлень соціальних медіа та активістів, переобрані громадські ради частини обласних держадміністрацій – чи не останній формальний прихисток голосу громадськості, що міг засвідчити співпрацю з владою і бути каналом соціальних комунікацій.

Згодом дійшла черга й до громадських рад органів центральної влади.

Хочу нагади про знову ж таки неоднозначне переобрання такої структури при зовнішньополітичному відомстві, яку раніше очолював Ігор Жданов.

Жодних упереджень до новообраних представників громадськості. Успіхів їм у роботі! Одначе, сумніви щодо процедури висування та обрання цього органу залишилися.

Нарешті повідомлення зі сфери медійної – визначальної як для становлення молодої української демократії.

Маю на увазі ліквідацію громадської ради телеканалу "Інтер".

А то був би добрий досвід для так очікуваного в Україні суспільного мовлення як невід’ємного елементу громадянського суспільства.

Це ще не цензура й диктат власника. Але ж і прогресивним кроком це не назвеш. А що вже говорити про особливості участі громадськості у засіданнях Київради, коли громаду заміняють бійцями-спецпризначенцями.

Тут вже пам’ятний знак Магдебургському праву на Дніпрових кручах заплаче. Думаю, читач зможе продовжити цей список.

Відносним форпостом незалежних громадських інституцій залишаються організації, створені за підтримки міжнародних донорів та окремих меценатів.

Проте їх доля легко вирішується шляхом створення клонів чи псевдоструктур, за яким близькі до держави політичні сили.

Однак на тлі таких тенденцій не зменшується прагнення ініціативних громадян до об’єднання. Це шанс ще стати політичною нацією.

А то дивно виходить – у березневу суперхурделицю ми готові допомогти ближньому, об’єднатися, надати притулок і їжу. Однак у питаннях політичних ми прагнемо діяти максимально одноосібно, ментально сповідуючи принцип "Моя хата скраю".

Ось у цьому випадку і стали б у пригоді інституції громадянського суспільства, де громадяни через спільну неполітичну діяльність набувають колективного досвіду для захисту спільних інтересів.

Навіть застряглу у снігу машину самотужки не витягнути, а що вже говорити про державу.

Демократія – це процедура, яку виконують щодо кожного без винятку громадянина легітимні інституції, у тому числі й громадські, вільні від втручання держави.

Тому інституції громадянського суспільства, з формування яких власне й розпочалася українська незалежність, мали б забезпечити демократизацію української демократії.

Однак, та обрала шлях імітації та популізму, шлях, яким влада залюбки веде керовані нею "незалежні громадські" утворення.

Щодо держави, то вона теоретично руйнується у три етапи. Спочатку, як політико-правове утворення, потім як інституційне, коли, скажімо, нікому ремонтувати дороги за номінальної наявності "Автодору", а за цим вже й територіальний розпад.

Перший – пережили, другий – у розпалі, питання про третій – відкрито перед громадою.

Сергій Даниленко, для УП