Столице нужен не мэр, а завоеватель

В очах рейтингових опозиціонерів електорат Києва зараз нагадує дівчину. Опозиціонери говорять про неї солодким лексиконом: "Право першої ночі на мерську посаду". Втім, аналогія з дівчиною в даному разі набагато реалістичніша, ніж того хотілося б опозиціонерам. Бо після "першої ночі" – їм бачиться безкрайня рутина "подружнього життя", до пекла подібна.

В їхній стандартній уяві мер є директором велетенського ЖЕКу, а Київ – як немовля, котре, звісно – безцінне життя, але чиї потреби є, м'яко кажучи, дуже базовими. Незборимий запах Бортницької станції аерації, недобудовані подільско-воскресеньскі переходи в безнадійне потойбіччя, зони культурного лиха на околицях і тому подібний апокаліпсис – ось чим є для рейтингового опозиціонера "мерство в Києві".

При цьому – права англійської королеви, ворожа влада згори й із боків. Трон Царя на Банковій, у кабміні воскрешають душі політбюро ЦК КПРС, парламент окуповано рибаками й чечетовими, міліція – гвардія Принца, Київенерго під керівництвом головного Спонсора. Можливо – ще й не переобрана Київрада з адептами Аделаджі-Черновецького.

Отже, зараз "будеш мером Києва" є прокляттям для кожного рейтингового. На мери з доброї волі не піде ніхто із притомних політичних лідерів першого ешелону, якщо є хоч якась надія поборотися за президентське крісло.

На крісло ж мера може піти лише той, кому нема чого втрачати.

І кандидати в президенти зараз, як розпечену картоплину, кидають одне одному те мерство. Таке враження, що між владою й опозицією вже є чи от-от виникне змова проти киян.

Відсутність виборів у Києві – це мрія не тільки влади, але й багатьох опозиціонерів.

Президентство ж є чистою праною. Тож авгієві конюшні столичного ЖКГ – не для тонких, поетичних душ реєстрових борців із владою.

Така загальна думка.

Звісно, помилкова.

Достатньо побачити в міському електораті не тільки тіла, чиї нечистоти потрібно утилізувати – а й людей, здатних боротися за достойне життя.

Українцям взагалі й особливо киянам влаштували брутальний феодалізм. У відповідь кияни мають повернути Києву Магдебурзьке право. Чому сьогодні, в епоху Твітеру й айпадів, це вважають фантастикою, якщо століття назад, у добу пізнього середньовіччя це було реальністю?

Хвилі кризи несуть нинішню цивілізацію в нове середньовіччя – але схоже, у нас ще й старе не закінчувалося. Тому зараз сприятливий час і сприятливе місце для того, щоб самим творити майбутнє.

Ніяким іншим чином, як тільки ненасильницькою, але радикальною боротьбою неможливо здобути права. Це справедливо для всіх часів і всіх режимів. Але в нас є велика перевага – цей режим нам наочно й постійно демонструє правило, що "права беруть, а не отримують".

Києву потрібен той, хто зможе завоювати права. При потребі – усі разом, одним ударом. Але скоріше за все – послідовно, мирно й стримано, одне за одним, витісняючи центральну владу на обочину міського життя.

Пасивність українців вражає й засмучує. А математика й емпірика заспокоюють і радують.

Нехай городян, готових потратити 3-5 днів на рік, щоб стати вільними, буде 3%, чи навіть 1% від населення. Математика протесту показує, що цього достатньо. Навіть 1% – а це 40 тисяч чоловік! – уже не зупинить жоден "Беркут".

Економіка та історія протестів показують, що цього ніхто й не захоче робити.

Владі простіше буде піти на поступки, тому що центри створення прибутку основних акціонерів режиму фізично і юридично знаходяться далеко від столиці. Це великі підприємства, це "міністерство доходів і зборів", це газова труба.

Нещодавно силами півтори сотень активістів удалося тимчасово окупувати будівлю Київради й добитися вільного входу в орган місцевого самоврядування. Що ж може тисяча? Що можуть десять тисяч?

Цей 1% активних киян уже давно є. Клас городян, готових до волі, виростили нинішній Цар і попередники. Роститиме й далі, речами вищого ступеню наочності – варварськими забудовами, вирубаними деревами, тарифами монополістів.

Новому меру треба лише вміти говорити мовою цих вільних людей.

І – вірити.

Ігор Луценко, спеціально для УП