"Моей любимой с Виана до Каштело"

Читаю – перечитую ЇЇ листи … Листи коханої жінки – маленької колись дівчинки – яка покинула Україну з надією побачити Світ, відчути свою особливість і неповторність у ньому. Вони приємні і гострі одночасно – як гірське каміння на розпеченому сонці.

Я розумію логіку ЇЇ мислення, її думок і хвилювань … Однак і зараз – після повернення в Україну – відчуваю млосну тяжкість від розділеності навпіл її української, щирої та рідної мені душі …

Розділеності між Україною та Португалією …

" … До болі хочу пройтись такими знайомими, вузенькими вуличками,в улюбленому портовому ресторанчику – поласувати свіжою рибкою…

Ввечері в кафе на терасі випити запашної кави. Вийти в ночі на терасу свого будинку, і дивитись, як красиво освічені заходять в порт кораблі. Погріти свої ніжки в теплому пісочку.

Знали б Ви, яка там краса! З одного боку хвойний ліс, з іншого – океан. А ввечері вийшли б на мою терасу, і звідти любувались, як заходять в порт кораблі! Вони тоді так гарно освічені!

Я скучила за вузькими вуличками, запахом моря, риби, ранковим ароматом свіжовипеченого хліба, густої ароматної кави. За тим, що залишилось там, і що мені таке миле…

За привітними гомінкими, доброзичливими португальцями. За "щербатою мовою", за такими величними і надзвичайно красивими Церквами…

Ні! Туди я не повернусь! Але 12-ть років - це частина життя, яке я там залишила. І було б дивно, якби я цього не відчувала…

Я жива людина, в якої є серце. Воно помічає прекрасне, вживлює в себе, а потім, кровоточить, коли згадуєш цю красу, а торкнутись її уже не в змозі…

В 2004 в нашому місті був Міжнародний фольклорний фестиваль, в якому брало участь більше двадцяти колективів із різних країн.

Всі по-своєму були гарні. Але, коли дійшла черга до України, коли заграла скрипка, бандура, цимбали, коли наші дівчата, стрункі, як тополі, пішли в танок, а козаки підтанцьовували їм в гопачок – такий рев на площі піднявся, до закінчення виступу всі стояли! Хто плескав, хто підтанцьовував, бо на місці всидіти не міг ніхто – така весела й жагуча була атмосфера українського танцю…

Я плакала, вилізши на парканець… Плакала і щосили кричала: "ТО МОЄ! МОЄ! Я ЗВІДТИ!

Та що я – всі ми, емігранти тоді стали такими близькими! Всі почали плакати й обніматись.

Словами не зможу це все передати. Щоб це зрозуміти, потрібно було бути там і бачити.

До сьогодні я зберігаю дерев’яні полунички куплені там, в наших майстрів Українців, на фестивалі…"

…Я читав цей лист і розпач тихою змією заповнював мою душу… Як сталося так, що Ви – покинули Україну?  Чому мільйони таких як Ви – найкращих українців кинули свою рідну землю і поїхали в далекі світи? 

Мабуть тому, що мали велику незгоду з приреченням на убогість та безпросвіток, ставлення до себе, у незалежній уже, власній державі – як до рабів проклятого СРСР, розуміння безнадії та приреченості на сірість і буденність.

Поїхали без грошей і досвіду. Без знання мови і звичаїв. На свій шлях і ризик – як у останній бій за себе, близьких, своїх майбутніх дітей…

І показали себе світові! Вмінням навчатися і перевчатися. Бачити світ усіма його барвами, одночасно випромінюючи із себе неймовірну українську красу.

Стосовно українських жінок у Європі не лишилося жодних заперечень : вони справді є найкращими. У всьому.

Ви мабуть зрозуміли, що я ревную Вас. До Португалії, яка забрала Вашу душу. Вона навіть не з дітьми і батьками – вона на березі океану.

Не знаю, що з цим можна діяти?  Як мені відноситись до мільйонів людей, які покинули Україну?  Це мої брати і сестри – які люблять Україну здалеку.

Однак – люблять! Щиро і повноцінно, без остатку і до кінця. Як тільки вміє любити українська Душа.

Я жалію, що втратив для себе можливість жити з ними в одній країні, бачити Їх – неповторних і загадкових, з дитячими криками та бабусиними наріканнями у скверах і парках, у метро і на річці.

І відмовитись від Них – мені не сила. Адже вигнані, випхані в спину всіма, без всякого виключення, президентами, прем’єрами і урядами.

Які протягом двадцяти з гаком років дбали лише про власних жінок, дітей, коханок і матерів.

Ви – мої рідні сестри – приїхали у Європу зі  своїми, по-українському сільськими валізами. Але з Честю … І підкорили Європу!

Ті, хто вижив вас усіх у цю нелегку і небезпечну подорож – нині їздять туди ж  на престижних авто та власних літаках.

Але слово честь – не має до них жодного відношення…

Як і більшість інших епітетів, якими ми хотіли б описати справді український уряд.

…Знаю, Вона знову поїде в Португалію. В своє, вже таке рідне Віана до Каштело.

А я лишусь в своїй улюбленій країні, якій так послідовно не везе з елітою, з людьми які несуть не свою, а спільну УКРАЇНСЬКУ ЧЕСТЬ на власних плечах.

Боротимуся тут за ЇЇ повернення, за створення умов для здійсненні цієї, найзаповітнішої для мене Мрії. Працюватиму, боротимусь, мислитиму.

Адже зробити це мали ми, чоловіки – починаючи вже з 1991-го.

А поки-що …

Одним чудовим днем – поїду в турне на чорному "Мерседесі"  – і знайду ЇЇ в тому маленькому місті, яке стало притулком для такої рідної мені людини.

Буду вести себе як "крутий український мачо", якому все "до фені" на березі чужого океану…

Я надіюсь, що у мене вистачить сили волі приховати свою безсилу злість на всіх.

Президентів і прем’єрів.

І на себе…

Поможи мені Господи змінити це.

Петро Камінь – Товариство "Мале Коло" - для УП