Стрелять или не стрелять в пианиста?

Цнотливі мешканці інтернет-форумів, що є прибічниками опозиційних партій, а тим більше ті, хто є штатними працівниками, не можуть терпіти навіть конструктивної критики в бік опозиції. Мовляв, не священна корова – опозиція, але яка є!

Десь такою ж логікою керувалися і власники американських салунів, які розміщювали оголошення з проханням не стріляти в буквальному сенсі у піаністів, пояснюючи тим, що вони і так грають найліпшим чином. Так цю історію приніс до нас Оскар Вайльд, що записував враження від своєї подорожі Америкою.

Що було робити з тими ковбоями, які не вміли читати? Або навпаки, мали надто чутливі вуха до музики?

Так само і з нашим суспільством, яке очікує на опозицію, як на чарівного героя з народного епосу, який переможе політичний режим Віктора Януковича, а також принесе лад і спокій в Україну. Опозиція в свою чергу – дивиться на суспільство з підозрою: "Чому не стали стрункими електоральними шеренгами і не принесли перемогу найліпших, найпрогресивніших членів політичної спільноти?". Спробуємо зрозуміти цей діалог Великого Німого (суспільства) і Великого Балакуна (опозиції).

Довкола чого відбувається чи пак відбувалася конкурентна політична боротьба в Україні? Якими ідеями або концепціями оперували протилежні сторони?

Звичайно, частина відповідей в нас є. Але основними були меседжі пов’язані з особами лідерів і тих уявних політичних та економічних цінностей, які нібито були їм притаманними.

Проте, практично всі основні політичні гравці, крім наймолодших, мали можливості проявити себе як в якості влади, так і опозиції.

Питання номер один: що опозиція пропонує суспільству? Звичайно, можна заховатися за політичною програмою і зробити вигляд, що цього цілком достатньо. Однак, навіть при побіжному огляді, задаєшся питанням: невже суспільство вважають таким недалеким? Недолугим і геть пришелепкуватим?

Більш ніж за 20 років української новітньої державності, жодна опозиція чи влада не продемонструвала виборцям програми, яка б не оповідала про перелік благ, які перегорнуться на громадян з рогу державного бюджету, а містила чіткі часові рамки. З попередніми розрахунками в кількісному та якісному вимірі. Повірити в те, що подібна програма обговорювалася б більш жваво в середовищі експертів і громадян доволі просто.

Однак, для цього слід не просто винайняти райтерів і декілька думаючих голів, а створювати власні аналітичні центри, які діючи за аналогом think tank могли б постійно виконувати подібні розрахунки і навіть отримувати відповідну державну і приватну фінансову допомогу.

Добір самих опозиціонерів - це окрема дражлива тема для нинішніх лідерів українського спротиву. Влаштувати хоча б звичайні інтернет-праймеріз, було би цікаво не тільки з точки зору картинки для виборця, а і для того аби публічно побачити наскільки кожен з кандидатів є достатньо компетентним і має відповідні розумові, вербальні і навіть особисті якості для того, аби представляти виборців.

Про відкриті партійні списки і мови немає. Вочевидь, ті, хто гальмує цей процес напередодні виборів серед опозиції, сильно бояться за те, чи опиняться вони на необхідному місці, на думку електорату.

Формат спілкування опозиції, як зрештою і самої влади із суспільством, має всі ознаки шоу, в якому виборець – це людина за склом, яка не має можливості побачити більшості опозиціонерів наживо. Хіба під час самої виборчої кампанії. Під час "мирного" часу, опозиціонери в парламенті сильно зайняті законотворчістю. Чим зайняті партійні співробітники?

Якщо опозиція хоче повернути собі хоч частку втраченої довіри, в неї немає іншого вибору, ніж вже сьогодні відправлятися до найглухіших сіл та міст України і заходити до кожної садиби і кожної багатоповерхівки. Слухати. Залишати контакти діючих юридичних приймалень і помічників, аби люди не тільки могли переконатися в їхній щирості, але й мати постійний зв’язок з представниками опозиції. Так народжується довіра.

Звідси приходять нові адекватні кадри, які свідомо роблять вибір на користь опозиції, а не гречки. Так, це вимагатиме надзвичайних зусиль з боку опозиції, витраченого часу, нервів і кадрових змін. Однак, лише таким чином можливо побудувати двосторонні комунікації з суспільством. Як локальним, так і національним. Або знову теревенити на ток-шоу про те, що суспільство мовляв травмоване владою і не здатне робити жодних самостійних висновків.

Сьогодні опозиції потрібне суспільство, а не навпаки. І чим менше опозиція звертатиме уваги на "маленького громадянина", тим меншим буде рівень її підтримки.

Як часто звітуються народні депутати та їхні політичні сили перед власним суспільством? Чому опозиція і досі не взяла на озброєння не тільки гасла повалення діючого політичного клану, а постійне інформування суспільства про те, які саме законопроекти вже є розробленими, який зміст вони несуть суспільству? Влаштовувати, зрештою, зустрічі з місцевими мешканцями, ретельно звітуючись перед ними?

Такі абсолютно зрозумілі форми роботи можливі лише за наявності власного кадрового резерву опозиції, який би мусив складатися щодня. Провести звичайну письмову атестацію представників опозиції на місцях – і відразу стане видно як рівень мислення, так і рівень потенційних можливостей кожного співробітника.

Географічний дебілізм, який часто демонструє опозиція на Сході України, взагалі не витримує критики. Для прикладу, керівниками БЮТу в Донецькій області протягом тривалого часу були депутати Верховної Ради, за сумісництвом бізнесмени, які переходили до провладної більшості і кидали напризволяще свої партійні осередки.

Там, де мала б точитися справжня конкурентна боротьба за виборців, заснована на постійному спілкуванні з місцевим суспільством, кожного разу перемагала демонстрація діяльності для столичних достойників, яка рідко виходила за межі вельми скромної медіа-активності і звичайної бюрократичної роботи.

Якщо опозиція мріє здобути достойну перемогу в Україні, їй рано чи пізно доведеться відмовитися від умовного поділу власних виборців і відчайдушно боротися за кожний голос.

Приклад третього туру президентських виборів, який відбувся в 2005 році, продемонстрував, що навіть в промислових центрах, які так зручно зображати цитаделями Мордора, є мінімум 10% виборців, які шукають альтернативи донецькому біологічному клану. Більше того, їхній рівень затятості по відношенню до "рідних донецьких" - геть інший, ніж, наприклад, в мешканців Центральної та Західної України.

Фактична зрада опозицією кандидатів-мажоритарників під час останньої парламентської кампанії, коли окремі з них дізнавалися про своє зняття з перегонів від національних медіа – це ганьба, яка вимагає розбору польотів. Ретельного і нещадного.

Не можна сьогодні позбавляти надії на визволення від донецької зграї жодного населеного пункту і жодного громадянина, який це твердо усвідомлює.

Однак, працюючи на Сході, доведеться відповідати на цілком дражливі питання. Наприклад, яка концепція існування вугільної галузі Донбасу, без жодних прикрас і обманів.

Яким чином вирішити проблеми помираючих шахтарських міст і цілих поколінь людей, які позбавлені майбутнього?

Яким чином стимулювати гонорових донів до зменшення екологічних катастроф від наслідків діяльності промислових гігантів? Звичайний популізм – не пройде. Суспільство вимагає плану від опозиції, викладеного зрозумілою мовою. За кожним з пунктів має стояти відповідальне пояснення і обгрунтування.     

Можна знову спробувати підняти суспільство на боротьбу з режимом заради самозбереження. Проте в очах частини суспільства ця боротьба несе дивіденди тільки переможцям, а не громадянам.

Молоток, який захований в кишенях нинішньої політичної зграї, працює найліпше не тільки, коли суспільство не готове оборонятися, але і коли ті, хто назвалися його оборонцями – виглядають голими медіакоролями, що покликані на чужі телевізійні бенкети.

Опозиція веде себе реактивно по відношенню до влади та її медійних ресурсів, вважаючи за необхідне реагувати на всі провокації, які чиняться за планами ляльководів Банкової. Замість того, аби формувати власні інформаційні приводи і не посилювати теми, завідомо вигідні донецькому клану, вони не утримуються від спокуси вступити в дискусію, результат якої вже відомий.

Хочеться вірити, що українська опозиція здатна бути кращим піаністом, ніж видається наразі. Головне, аби її слухачами були не тільки малограмотні каннібали, яким стріляти (саджати) за кайф, а й українські громадяни, які ще не придбали собі другого паспорта і не склали руки. Заради них і варто ставати відповідальними і уважними слухачами суспільства.

Станіслав Федорчук, член Товариства "Мале Коло", спеціально для УП