"Региональная" наглость. Боже, нас бороны с ним свыкнуться!

Днями під час чергового ток-шоу Шустера Олег Тягнибок цілком резонно обурився з приводу кричущого порушення статті 10-ї Конституції України віце-прем’єром Вілкулом: посадовець нахабно, на всю країну, взявся спілкуватися з українськими глядачами "общєпонятним".

Цей епізод мимоволі повернув мене в далекі дев’яності, де багато хто з нас, маю на оці журналістську братію, не соромився нагадувати чиновникам про те, що державною в Україні є таки українська мова. Нині – не ті часи, не та практика…

А політика чинної влади тим часом більш, ніж однозначна: збудувати нам російськомовну Україну.

Після прийняття закону Колесніченка-Ківалова ситуація стає незавидною. Вперше в історії незалежної України скоротилася кількість учнів в україномовних класах і школах.

Невеселу картину маємо в "регіональному осерді" Донецьку. У місті функціонують 158 загальноосвітніх установ усіх форм власності, в яких навчаються 68 700 учнів. З них лише 34 школи і 750 класів з українською мовою навчання. Всього навчаються українською мовою 27,9% школярів і 47,8% дошкільнят.

Тонуть в агресивних шовіністичних водах українські острівці на Сході й Півдні, що пов’язано із швидкою русифікацією раніше переважно україномовних FM-станцій, стверджує газета "День".

В Кабміні та інших урядових установах у Києві державна мова ще є мовою письмових документів, але вже майже не є мовою реального повсякденного спілкування.

З прикрістю можу повторити невтішні сентенції письменника Андрія Любки: в нашій ненормальній країні людина вже звиклася з постійним, щоденним і повсюдним приниженням всього, що має в собі корінь "україн-".

Тому вже ніхто й не кричить, не бореться і не "здіймає пір’я", – мовляв, і так уже нічого не змінимо, краще сидіти тихше й не вкорочувати собі віку істериками й скандалами.

І мовний – тобто "язичний" – закон проковтнули, і все інше пропустимо, аби лиш не сваритися публічно, бо ще показуватимуть пальцем: "національно азабочєний".

Ось і голос лідера "Свободи" на "Інтері" видався голосом волаючого в пустелі, чи то пак, студії. Яка Конституція, які закони для шулерів, звиклих жити за "панятіями". Хіба Вілкул не бачить, не розуміє "мовної політики" нинішніх "керманичів"!

Пригадуєте, був не так давно у нас міністром внутрішніх справ Могильов. Коли президентові Януковичу поскаржилися, що головний міліціонер ігнорує українську мову, гарант Конституції зреагував на вищому "законному" рівні – дав Могильову тридцять днів на її вивчення, тобто дав ..місячну індульгенцію на порушення Основного Закону держави.

Це в іншій країні президент би заставив такого "фашаку" спочатку вивчити мову, а потім уже призначав на високий пост. А в нас можна й воза попереду коня поставити. І нічого нікому не буде! Це вам підтвердить й колишній віце-прем’єр Колєсніков.

Та що там якісь "могильовські місячні", скаже читач. Азаров он уже "переплюнув" трирічні мовні курси, а далі слова "кровосісі" не просунувся. Дивна, подейкують, та депутатка Ірина Фаріон, ніяк не второпає: чи він такий тупий, чи не вчить мови зумисне?

Дивна – не дивна, а запитання лише на перший погляд просте. Видається, його легше перевести в розряд риторичних.

З мого рідного Коропужа на заробітки виїхало чимало людей. До Португалії, Іспанії, Італії, Греції!.. І, знаєте, всі такі талановиті! Вчорашні доярки, рільники, за якісь там лічені місяці вивчили мови країн, які дали їм змогу заробити той нелегкий кривавий гріш.

А тут – прем’єр! І перекваліфікуватися йому – "всєво то нічєво", з російської на українську! А бач, ніяк! За більше ніж двадцять літ Незалежності!

Випадок з нашим прем’єр-міністром сміливо можна занести до Книги рекордів Гіннеса! Та ж нема ніде у світі такого, аби глава уряду держави не володів державною мовою! У світі – нема, а в нас – є!

У світі зате є здорова традиція, логіка, а в нас... Втім, послухаймо "логіку" голови фракції Партії регіонів Єфремова. На запитання: "Чому він у парламенті послуговується російською?", той "нічтоже сумняшеся" вистрілив: "А наші ізбіратєлі рускоязичниє!".

Та, Боже збав, спілкуйся, чоловіче, зі своїми виборцями хоч китайською, але коли стоїш на парламентській трибуні, в найвищому законодавчому органі держави, в якій державною, за Конституцією, є українська мова, то, будь-ласка, виконуй 10-й припис Основного Закону! Ось і все!

Та ба! Поруч з Єфремовим плечем до плеча стоять інші.

"Я виступав російською у відповідності з діючим законодавством України та регламентом Верховної Ради", – твердить регіонал Колесніченко і "підпирає" свою позицію дев’ятою статтею ухваленого минулого року його з Ківаловим суперечливого закону про засади державної мовної політики: "Засідання Верховної Ради ведуться державною мовою. Промовець може виступати іншою мовою. Переклад його виступу, у разі необхідності, забезпечує апарат Верховної Ради".

Але при цьому забуває, що ще в грудні 1999 року Конституційний суд у своєму рішенні визначив: "Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади".

Враховуючи той факт, що жоден закон України не може суперечити рішенню Конституційного суду, виступ з трибуни парламенту російською мовою є порушенням Основного Закону.

Зрештою, ні Єфремов, ні Колісниченко "отсєбятіни", як правило, не гонять, вони лишень повторюють, з певними нюансами, "мислі" свого гаранта. Той на закид, чому так часто і легко переходить на російську?, відмахнувся блискавично: мовляв, розмовляю з людьми їхньою мовою.

Мались на увазі люди в Донецьку, Луганську. Харкові…

Так то воно, так, але скільки ж тоді мов треба знати президентові, аби "побазарити" з кримськими татарами на їхній, на Закарпатті з угорцями… Та у нас національних меншин і, відповідно, їхніх мов, як маку.

Здоровий глузд підказує інше: для спілкування з громадянами президент має державну мову. І Основний Закон, як уже зазначалося, зобов’язує її знати кожного. Без такого знання й громадянства не отримаєш.

Так прописано, зокрема, в законі "Про громадянство України". Пункт 5 статті 9 вимагає "володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування".

Ця умова, правда, не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади – сліпих, глухих, німих. Наші високі чиновники такими не є? Ох, ті риторичні запитання...

Кілька днів тому наш гарант спілкувався з народом і ведучим Першого національного каналу для цієї оказії обрали російськомовного! Савіка Шустера.

Бідна Україна! Не знайшлося у тележурналістському полку україномовного достойника. Маємо як не Шустера, то Кісєльова.

Аби лишень не Безулик. Якщо така й з’явиться на горизонті, одразу слід бойкотувати, нищити – під корінь!

І тут ніколи не забракне "відчайдушних" чалєнків... Не може, не повинно бути в Україні українських за суттю журналістів, українських за суттю газет…

Не наша, бач, це парафія… Ми ж бо, українці, не дай, Боже, говоритимемо, писатимемо правду, а нарід тим часом потрібно бомбувати – антиукраїнською трутизною.

Хіба не вона пхається в наші світлиці з усіх "українських" телеканалів! Чи, може, ефіри переповнені національними духовними передачами митців, письменників, де вам розкриють сакральні традиції українства, його багатющі обряди, свята, рукомесла…

Тут швидше почуєш чечетових та журавських з їхньою невимовною "любов’ю" до української вишиванки, яку, бач, зась носити в парламенті.

Такі "перли" ріжуть вуха навіть іноземцям.

Білоруський журналіст Юрій Свірко, кансультант па мэдыйных, фінансавых, моўных і юрыдычных пытаньнях висловився з цього приводу категорично: "Твердити, що депутати у вишиванках в залі пленарних засідань Ради – то смішно, несерйозно, прояв неповаги до законодавчого органу", могла лише або хвора людина, або падлюка".

Ось і вибирай, українче (українко), з чим – хворобою чи падлюцтвом – легше змиритися!

…Люблю бокс, а в боксі братів Кличків. І що цікаво: в Німеччині обидва дають інтерв’ю німецькою, в Америці – англійською. Чому? – запитую себе. І відповідь очевидна: там так прийнято, там інакше не можна!

А вдома розмовляють, це зараз більше стосується молодшого, російською.

І знову ж питаю: чому? І відповідь – очевидна: тут так можна, так дозволено! І футболіст Алієв, ще донедавна член збірної України, не волів розуміти української, і Блохін, як її тренер, не послуговувався нею…

Що ж робити? Вихід один, банальний і рутинний – допомагати принциповим у мовному питанні людям.

Маємо методично витворювати середовище, започатковувати традицію, не давати спокійно жити тим, хто почуває себе безкарним окупантом на нашій сплюндрованій віками землі. Лише так переборемо це "регіональне" нахабство. Боже, нас борони з ним звикнутись!

Ілько Колодій, член НСПУ, для УП