Он играет так, как умеет

У "Нашій Україні" анонсували дві дати з'їзду. З’їзд партії під керівництвом Віктора Ющенка планується на 18 травня. У свою чергу, прес-служба партії, яка представляє частину цієї політичної сили, що підтримує голову Політради НУ Сергія Бондарчука, розповсюдила інформацію, що з’їзд політичної партії "Наша Україна" призначено на 2 березня.

Така-от гірка реальність нашого часу. Партія, котра всього кілька років тому фактично презентувала владу в країні, сьогодні справляє жалюгідне враження.

Її здобуток на останніх парламентських виборах (1,1%) – красномовне підтвердження нищівного падіння авторитету її лідера Віктора Ющенка, якому виборці не змогли вибачити краху своїх надій.

Мені шкода Віктора Ющенка. Адже з ним пов'язаний один із найвеличніших моментів новітньої вітчизняної історії.

Мені соромно за нього. Адже в народній уяві він піднявся на недосяжну висоту – щоб впасти так низько.

Міркую собі: невже він не розуміє убогості свого становища? Чому чіпляється за соломинку, аби бодай таким нікчемним чином залишатися в політиці?

Для чого це йому? Невже не здогадується, що всі його наступні спроби чогось досягти в політиці – це неухильне і безальтернативне сповзання вниз, у болото ганьби, і його наступна участь у виборах принесе йому вже 0,1%?...

Упродовж 10 років я був послідовним його прихильником. Навіть на осінніх виборах 2012 року голосував за "Нашу Україну", вже не вірячи в цю політичну силу, розуміючи, що вони – лузери перегонів, але – з почуття якогось, певно, обов’язку.

При цьому добре усвідомлюючи, що переважна більшість лідерів цієї партії навіть у часи найвищого її злету не були питомо українськими національними політиками.

А, скоріше, хитрими пристосуванцями, в кращому разі – "общєдємократами" чи націонал-лібералами, котрі в політику йшли виключно для отримання влади і грошей.

І любили себе в Україні, а не Україну в собі. І все приміряли свої задниці до крісел.

Хтось скаже: так в інших партіях не кращі ж.

Можливо. Але злодій, котрий особливо і не приховує, що він злодій, чомусь викликає менше ненависті й озлоблення, ніж злодій чи нездара, котрий одягає маску священика.

Такими є особливості людської психології. І такою є наука для українських політиків, котрі в майбутньому приходитимуть до людей в овечих шкурах, ховаючи під ними свої вовчі і лисячі писки.

Щодо Віктора Андрійовича, то в нього, на мою думку, був шанс достойно вийти з ями неслави останніх виборів. Принаймні, в очах мислячих українців.

Для цього потрібно було послати до дідька і партію, і політику, а зайнятися підтримкою національної культури, злиденне становище якої – вирок цій колаборантській державі, котрою керували і керують пігмеї духу, напівграмотні бізнесюки, культура для котрих починається і закінчується на рівні Баскова з Кіркоровим.

Українська культура потребує піклування з боку держави і вітчизняного бізнесу, інакше скоро настане час, коли її презентуватимуть у кращому разі Поплавський з Сердючкою, а українців сприйматимуть як націю, котра вимерла, залишивши по собі мутованих кастратів, котрі на запитання "хто ви?" понуро відповідатимуть: "ми хохли"…

Втім, даремне винуватити Ющенка в тому, що він не зрозумів важливості підтримки національної культури.

Претензії не за адресою. Він – один із багатьох у цьому непевному часі, хто, зважений на терезах, виявився легким.

Годі ловити в темній кімнаті чорного кота, якщо його там немає. Не стріляйте в музиканта – він грає так, як уміє.

Михайло Сидоржевський, для УП