История одного загнивания

За всю історію українського парламенту було не так багато спікерів ВР. Тим паче, що деякі персонажі "повторювались". Кравчук, Плющ, Мороз, Ткаченко, Литвин та Яценюк – ото й увесь перелік. Плюс, звісно ж, Володимир Рибак.

Замислилась над історією кожного з "семи хоробрих" і дійшла висновку, що кожним керували або нестримні амбіції або улягання тогочасній кон’юнктурі. Якщо гору брали перші, крах був гучний – історія Мороза. Якщо друге – політик сходив на пси тихо, як Плющ. Траплялась і гримуча суміш з бажання заявити про себе та догодити "злобі дня", як от у Литвина.

Проте навряд чи когось з семи спікерів можна назвати "головою Верховної Ради", а не головою партії імені самого себе. Чи делегатом такого-то гурту "за інтересами".

Найкоротша спікерська історія – у Кравчука та Яценюка. Перший заступив на посаду влітку 1990-го, а це означає, що путч у Москві та ухвала Радою декларації про Незалежність припали саме на його каденцію. Сам Леонід Макарович високо цінує власну роль у недопущенні до Києва російських танків. Опоненти першого президента країни ставляться до цього скептично.

Головував у Раді Кравчук недовго – рік і 4,5 місяці. Вийшов з лав КПУ та висунув свою кандидатуру в президенти країни. Балотування було успішним – це перший і єдиний випадок, коли екс-спікер пересів на "борт номер один". Прем’єр-міністрам в цьому відношенні щастило більше.

Недовго перебував у президії Ради і Арсеній Яценюк. З грудня 2007-го по листопад 2008-го. Пішов у відставку у зв’язку з тим, що коаліція демократичних сил припинила існування.

Решта біографій цікавіша. Взяти хоча б Олександра Ткаченка. Головував у Раді з липня 1998-го по січень 2000-го. Тобто в часи, коли Леонід Кучма докладав зусиль, аби його суперник Олександр Мороз не став спікером. Виснажлива спікеріада тривала майже три місяці й завершилась обранням Ткаченка.

Новий голова ВР відразу засукав рукава і взявся заміщувати ключові посади в парламенті. Зробив першим віце-спікером Мартинюка, другим – Медведчука. Шість парламентських комітетів віддав комуністам. У прагненні самоствердитися передав куті меду: Кучму почало дратувати засилля лівих біля керма.

Фінал відомий: пропрезидентська більшість зібралася в Українському домі, де здійснила "оксамитовий переворот". А меншість – на чолі з Ткаченком – лишилась в Раді. Без кворуму і надії виграти цю битву.

Ткаченко підвело бажання натягнути на себе усю ковдру. А спікером після нього став Іван Плющ.

Це була друга "ходка" Івана Степановича. Перша припадає на період з 1991-го по 1994-ий. Ті роки запам’яталися командою "вимкнути мікрохвон" та безнадійним суржиком Плюща. І, звісно ж, "міцним селянським розумом" спікера, котрий хоч і подався навіщось у 1994-му в президенти, але стосунків з Кучмою не зіпсував – ані в середині 90-х, ані пізніше.

На початку 2001-го він слухняно підписав спільну з Кучмою та Ющенком відозву, якою "прокляв" учасників акції "Україна без Кучми". Тобто й тут свого патрона не підвів. Але вже за рік по тому опинився у іншому таборі – команді Ющенка. І став позиціонувати себе як націонал-демократ.

Гнучкість Плюща Віктор Андрійович цінував високо і навіть вимагав поставити його спікером у 2008-му. Інакше, мовляв, парламент буде розпущено. Але справа не вигоріла. Поза колом політиків, які особисту відданість собі цінують понад усе, Плющ нікому не був цікавим. Тому і зійшов на маргінес. Як і Олександр Ткаченко.

Наступний герой – Олександр Мороз. Хрестоматійний приклад того, "куди приводять мрії". Теж двічі ставав спікером ВР. Перший раз – у 1994-1998 роках. Тоді в парламенті домінувала комуністична більшість, тож певні сценарії, які Мороз розгорнув у майбутньому, були ще неможливі.

З 90-х починаючи, Мороз працював на своє ім’я. І як значимий суперник Кучми на виборах-1999, і як його ж затятий опонент та викривач у 2001-му. Проте після помаранчевої революції на ТОПових позиціях Мороз не опинився. А цього, вочевидь, хотілося, та ще й неабияк. Останній шанс на руку і серце примхливої пані Удачі випав у 2006-му.

Чим завершився сюжет, знають всі. Здавши "помаранчеві" позиції, Мороз рушив до ідейного ворога. "Антикризова коаліція" за участю СПУ була створена, Мороз отримав в Раді-V крісло спікера. Одначе мить слави коштувала йому задорого – після дострокових виборів-2007 Соцпартія до парламенту не потрапила. Під уламками її рейтингу похована й політична кар’єра Мороза.

Що стосується Литвина, то його випадок – окремий. Не такий брутальний та прямолінійний, як Ткаченко. Не такий простацько-поміркований, як Плющ. Не такий заряджений куражем, як Мороз. Подібний радше на Кравчука, Володимир Литвин чудово скористався з ситуації у Раді IV скликання. Коли вперше не було комуністичної більшості, коли нацдеми провели до Ради рекордну на той час кількість парламентарів.

Рада була цікава, її можна було обертати у різний бік, але опозиціонери – традиційно – не надто ладнали, тож "заєдист" Литвин, він же – спікер парламенту, колишній голова АП та фігурант "касетного скандалу", вів корабель пропрезидентським курсом. А відтак – на виборах-2007 – ще й переконав виборця, що "країні потрібен Литвин". А потім вдруге став спікером. А потім вкотре пройшов до парламенту…

Такою є спікерська "приказка". А "казка" на ім’я Володимир Рибак видається, на жаль, найменш цікавою. Теперішній голова ВР не має харизми та власної політичної ваги. Та це ще півбіди. Головна ж проблема у тому, що він по руках і ногах зв’язаний зобов’язаннями перед "правлячою партією", що явила йому особливу милість, висунувши у спікери.

Звісно, те, що "Рада гниє з Рибака", має свою попередню історію. Щойно описану. Проте політична нерозбірливість попередників не знімає відповідальності з наступників, до яких ми маємо право підходити з набором стандартних вимог:  по-перше, бути чесним, по-друге, бути незаангажованим, по-третє, виступати рефері, а не "адвокатом диявола".

Таким ми хочемо бачити голову Верховної Ради.

Спікер Рибак тест не склав. І чим більше минає часу з відкриття Ради поточного скликання, тим глибше в цьому переконуємось.

Наталія Новак, для УП