"Протараненная" национальность

Станом на сьогодні мною підготовлено аналогічний законопроект про повернення графи "національність" у паспорт громадянина України, а дискусії навколо "національного" питання набувають дедалі більшого резонансу, тому я вирішив відповісти усім  скептикам цієї ідеї.

"Очевидним наслідком появи графи національність у паспорті стане погіршення якості політичного дискурсу України"  – такий категоричний вердикт ідеї повернення до державних реєстраційних документів графи "національність" виносить політолог Сергій Таран.

Підводячи читачів до цього висновку, він легко маніпулює історичним досвідом Німеччини, Франції, Італії, наводить досвід США – унікальної країни з мультинаціональною культурою.

Та найголовніше, посилаючись на американського дослідника Джері Гафа, робить висновок, що графа "національність" у радянському паспорті була тою інституційною помилкою, яка, начебто, розвалила Радянський Союз.

Не маю найменшого бажання дискутувати на тему розпаду "Великого и нерушимого". Розпався, і слава Богу! Однак вважаю абсолютно недоречним наводити цей "аргумент" як засторогу повернення національності до реєстраційних документів саме в Україні. Україна – не Радянський Союз. І куди більше – не США.

Відповідно до класифікації ООН, Україна є мононаціональною державою, а етнічні українці – титульною (корінною) нацією.

14 грудня 1960 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, яка визнає право титульного (корінного) народу (етносу), в тому числі і українців в Україні, на створення національної держави.

Відповідно до міжнародних правових актів ООН і ЮНЕСКО, національна держава – це така держава, в якій титульний народ (етнос) становить 67 % населення країни.

14 вересня 2007 року ООН прийняла також Декларацію про права корінних народів.

Мононаціональність нашої держави підтверджується всеукраїнським переписом населення 2001 року, за яким українці становлять 77,8% населення і переважають у всіх регіонах, за винятком Криму.

За минулорічними даними інституту Горшеніна, 95% українських дітей пишаються тим, що вони українці. За останні 10 років в Україні народилося понад сім мільйонів дітей. Хто вони за національністю?

У мене п’ятеро дітей. Я хочу, щоб у їхніх свідоцтвах про народження було зазначено, що вони – українці. Чому мене позбавляють такого права?

Так, у свідоцтвах трьох моїх дітей відображено, що їхні батьки українці, в тому числі і сина, який народився у 1994 році в незалежній Україні, а ось донечки 2008 і 2010 років народження цього права позбавлені.

Тому, вважаю усілякі "лякали", на кшталт "графа національність розколе країну", надуманими фобіями тих, хто не відчуває різниці між полі- і мононаціональними країнами.

Втім, як і інші "лякали", як то загроза "румунізації" Буковини чи "русифікації" Криму – начебто досі, без відповідної графи, цього не відбувалося!

В Буковині, до речі, етнічні українці переважають у всіх районах, крім Герцаївського і Новоселицького.

Окремо вражає думка, що запровадження національності в паспортах мало не "поставить хрест" на євроінтеграції України, віддалить нас від так званих "європейських цінностей".

Скажіть, а невже усі "європейські цінності" є для нас взірцями для наслідування? І що це за цінності? І чому обов’язково потрібно їх наслідувати?

У Нідерландах лояльне ставлення до легких наркотиків, наслідуємо? У Португалії, Іспанії, Швеції дозволені одностатеві шлюби, в яких пари можуть усиновлювати дітей, хочемо?

Сурогатне материнство, підходить?

За таким сценарієм виходить, що усі, хто хоче бути геєм, мають на це право, бо у них, бачте, право на самовизначення. А ті, хто хочуть ідентифікуватися за національною ознакою, такого права не мають. Хіба це справедливо?

А як бути із статтею 8 Конституції України, в якій прямо вказано, що "в Україні визнається і діє принцип верховенства права"?

Ми в один голос із європейцями, американцями, усіма демократами світу горланимо: "дайте нам свободу вибору, дайте нам індивідуалізм, дайте нам можливість самовизначитися!". То давайте дамо, в чому справа?

У запропонованих мною законопроектах запис національності у відповідний документ має здійснюватись виключно на добровільній основі, за бажанням батьків, без жодного примусу.

Запис у паспорт – наслідок самоідентифікації особистості.

Запис національності дитини у свідоцтво про народження – добровільна справа її батьків.

В історії України є безліч прикладів національної терпимості: українці переховували євреїв під час фашистської окупації, ризикуючи власним життям; в Українській повстанській армії поряд з українцями воювали представники багатьох національностей.

Ці факти замовчувались радянською пропагандою. Навпаки, тоталітарна машина зробила все для того, щоб слово "націоналіст" стало синонімом слова "головоріз".

Пропаганда навіть винайшла спеціальний термін "єдиний радянський народ", щоб стерти в народу історичну пам’ять та національну гідність.

Повертаючись до статті Тарана, зауважу, що її автор таки визнає, що навіть у взірцевих демократичних США графа "етнічність" присутня в анкетах при прийомі на роботу чи навчання.

Скажу більше – ця графа присутня також у реєстраційних документах – заяві про народження дитини, свідоцтві про народження, заяві про вступ до шлюбу, свідоцтві про шлюб, анкета на роботу та інші – в багатьох європейських країнах.

Взагалі я вважаю, що практика відмови від зазначення національності у внутрішніх паспортах є хибною, і при цьому цілком допускаю, що Європа згодом може переглянути це питання.

Свідченням цьому якраз і є криза концепції мультикультуралізму, про яку згадує автор та глобалізація усього чого тільки можна, що стирає розмаїття між культурами, етносами, національностями, роблячи усіх нас космополітами.

Як приклад одної з європейських країн, де це питання вже активно культивується, наведу Латвію. У квітні 2012 року там перестали вказувати відповідну графу. І одразу ж зіткнулися з серйозним опором національно-демократичних сил – 82% економічно активного населення Латвії хоче вносити в паспорт дані про свою національність за власним бажанням.

Відповідні зміни до законодавства вже зареєстрували в Сеймі. Велика вірогідність, що їх буде затверджено.

Також показовим є приклад сучасної Росії, в якій саме росіяни, які почали втрачати ґрунт під ногами і можуть загубити власну ідентичність, розчинившись у десятках тюркських етносів, які теж є "россиянами" вимагають повернення запису "національність" у паспорти.

Ну і насамкінець, я категорично незгоден ще з одним твердженням Сергія Тарана: "Замість того, аби зосередитись на дискусіях щодо необхідності системних реформ в країні, боротьбі з корупцією, справедливому розподілі бюджету, підвищенні статусу України у міжнародній політиці, ми зациклимось на маркерах ідентичності".

А хто буде учасником дискусій? Люди без роду-племені, "громадяни світу"?

Сьогодні, більш ніж через 20 років після проголошення незалежності України, ми, українці, змушені відстоювати право на рідну мову, боротись за українську книжку чи газету, українську пісню.

Новорічний ефір українського телебачення є яскравою ілюстрацією іноземної експансії, причому не найкращої якості, у культурний та духовний простір України.

А як приймається бюджет країни? Хтось звертає увагу на те, що в західні області України субвенції на соціально-економічний розвиток на порядок менші аніж в східні?

На моє глибоке переконання, дискусії щодо системного реформування економіки та адміністративної системи та реальні дії щодо цих, без сумніву, першочергових викликів необхідні. Але вони будуть набагато ефективнішими, коли їх учасниками стануть люди з чітко визначеною державницькою позицією та національною самоідентифікацією.

І байдуже, хто вони за національністю: українці, росіяни, євреї, поляки чи грузини. Якщо людина усвідомлює себе часткою нації, гордо називає себе її представником, її важко "нагнути", залякати, змусити робити ганебні вчинки, адже національно свідома людина усвідомлює, що її ганьба лягає не тільки на неї персонально, а й на представників всього етносу.

Саме зденаціоналізовані мешканці депресивних регіонів та люмпенізована частина населення, незалежно від місця проживання, найчастіше скаржаться на життя. Такі люди переважно живуть на межі бідності, вони завжди незадоволені, їх здебільшого не цікавить нічого, крім виживання.

Саме вони є тим "матеріалом" для маніпуляцій політиків, які спекулюють етнічними, мовними чи релігійними питаннями.

І навпаки, людям, котрі чогось досягли у житті, зазвичай притаманні індивідуальність та несхожість на інших. В цьому випадку усвідомлення своєї приналежності до конкретної нації допомагає нам усвідомити, чим ми, представники різних націй, що живемо в одній країні, можемо бути корисними одне одному та взаємно розвивати наші культури.

Я вважаю, що страх повернення графи "національність" до реєстраційних документів є типовим рудиментом совкового мислення. Носії цього страху або десь на підсвідомому рівні бояться переслідувань за національною ознакою чи етнічних "чисток". Або таємно ностальгують за поняттям "совєцкій народ".

Або це ті, хто цілеспрямовано і натхненно бореться проти всього українського.

Ми за останніх 25 років проводили двічі перепис населення: у 1989 році при Союзі, і в 2001 році в незалежній Україні. Так ось, між цими переписами питома вага українців у загальнонаціональному складі населення України зросла на 5,1% – з 72,7% до 77,8%. А росіян зменшилася на 4,8% – з 22,1% до 17,3%.

Мій висновок: побачивши цю тенденцію у 2001 році, уряд Кінаха у 2002 році вилучив останню можливість ідентифікуватися по національній ознаці – забравши із свідоцтва про народження національність батьків.

Це є кроком до деукраїнізації титульної (корінної) нації України – українців. Тому нам і нав’язують постійно думку, що Україна – це багатонаціональна держава.

Якщо ми хочемо мати майбутнє України, ми повинні виховувати в наших дітей почуття власної гідності, яке неможливе без гідності національної. Зрештою, національність – це не запис у паспорті. Це те, ким ми себе відчуваємо.

Я відчуваю себе українцем, не соромлюсь своєї національності і хочу, щоб наші діти виросли громадянами, а не манкуртами. І запис "національність" у метриці – перший крок до цього, вірний шлях достукатися до сердець українців, підняти їх національну гідність та свідомість, зробити їх господарями на своїй землі.

Олег Канівець, народний депутат України, для УП